17 грудня 2014 року Справа № 910/15374/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого судді Прокопанич Г.К.
суддів Алєєвої І.В.
Мирошниченка С.В.
за участю представників:
Позивача: Шадевської Ж.Е., дов. № 26 від 28.08.2014 року;
Відповідача: Циганина Я.М., дов. № 1216/12-13 від 31.12.2013 року;
розглянувши касаційну скаргу державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" на рішення господарського суду міста Києва від 11.09.2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2014 року
у справі № 910/15374/14 господарського суду міста Києва
за позовом державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський"
до державного підприємства "Фінансування інфраструктурних проектів"
про визнання недійсним пункту 2.3, абзацу 3 підпункту 5.2.2 пункту 5.2 договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року
У липні 2014 року державне підприємство "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до державного підприємства "Фінансування інфраструктурних проектів", просило визнати недійсними пункт 2.3 та абзац 3 підпункту 5.2.2 пункту 5.2 договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року, укладеного між сторонами, посилаючись, зокрема, на порушення приписів ст. ст. 1048, 203, 215, 227, 1048 Цивільного кодексу України (а.с. 4-10).
У відзиві на позов державне підприємство "Фінансування інфраструктурних проектів" просило відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку зі спливом позовної давності (а.с. 37-46).
Рішенням господарського суду міста Києва від 11.09.2014 року (суддя Удалова О.Г.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2014 року (головуючий Куксов В.В., судді Авдеєв П.В., Яковлєв М.Л.) (а.с. 185-193) у задоволенні позову відмовлено (а.с. 152-158).
Оскаржені судові акти мотивовано спливом позовної давності..
Не погодившись з постановленими судовими рішеннями, державне підприємство "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити (а.с. 197-198).
Ухвалою Вищого господарського суду України від 08.12.2014 року касаційну скаргу державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 17.12.2014 року (а.с. 195-196).
Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11.03.2011 року між державним підприємством "Фінансування інфраструктурних проектів" та державним підприємством "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" було укладено договір безпроцентної позики № 38, відповідно до умов якого позикодавець у порядку та на умовах, визначених цим договором зобов'язався надати позичальнику безпроцентну цільову позику, а останній зобов'язався прийняти позику, використати її за цільовим призначенням, відповідно до мети позики та повернути вказану позику позикодавцеві у визначений договором строк (а.с. 14-16).
Відповідно до п. 1.3 договору метою та цільовим призначення позики є виконання позичальником завдання № 1 (будівництво нових та реконструкція діючих стадіонів для проведення в Україні матчів фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Реконструкція існуючих та будівництво нових об'єктів Національного спортивного комплексу "Олімпійський" по вул. Червоноармійській, 55) додатку 2 до Державної цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Державної цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу" № 357 від 14.04.2010 року.
Згідно п. 2.1 договору розмір позики становить 980 000 000,00 грн. Розмір позики може бути змінений за взаємною згодою сторін шляхом укладення додаткових угод до договору.
Пунктом 2.3 договору передбачено, що плата за отримання і користування позикою становить 370 319,00 грн. на рік та сплачується рівними частинами щомісяця до 5 числа кожного наступного місяця. Розмір плати за отримання та користування позикою може бути змінений за взаємною згодою сторін шляхом укладення додаткових угод до договору.
Відповідно до п. 4.1 договору позика надається позикодавцем у безготівковому порядку шляхом переказу коштів на рахунок позичальника, відкритий в органах Державного казначейства України відповідно до порядку за графіком плану фінансування завдань і заходів Програми відповідно до п. 6 Порядку.
Згідно абз. 3 пп. 5.2.2 п. 5.2 договору позичальник зобов'язався сплачувати позикодавцю плату за отримання і користування позикою за договором відповідно до п. 2.3 договору.
Пунктом 7.1 договору передбачено, що він вважається укладеним з моменту надання позики позичальнику і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторонами у подальшому укладались додаткові угоди № 1 від 06.04.2011 року, № 2 від 31.05.2011 року, № 3 від 07.03.2012 року, № 4 від 24.05.2012 року № 5 від 14.12.2012 року та № 6 від 26.12.2012 року до договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року (а.с. 17-22, 125), якими, зокрема, змінювалась плата за отримання і користування та розмір позики.
Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що на виконання умов договору державне підприємство "Фінансування інфраструктурних проектів" передало позивачу 11.03.2011 року 400 000 000,00 грн. , 24.03.2011 року - 221 000 000,00 грн., 19.04.2011 року - 116 000 000,00 грн., 21.06.2011 року - 110 870 000,00 грн., 11.07.2011 року - 99 557 645,08 грн., 04.07.2012 року - 913 473,81 грн., 27.12.2012 року - 14 831,11 грн., всього 948 355 950,00 грн.
Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Як зазначалось вище та встановлено судами попередніх інстанцій, п. 2.3 та абз. 3 пп. 5.2.2 п. 5.2 договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року передбачено зобов'язання позичальника сплачувати плату за отримання та користування позикою у твердій грошовій сумі.
Проте, встановлення сторонами плати за користування позикою у твердій грошовій сумі є неправомірним, оскільки законом у статтях 536, 1048 Цивільного кодексу України визначено, що плата за користування чужими грішми встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.
Отже, передбачене статтею 1048 Цивільного кодексу України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням норм статті 6, частини першої статті 627 Цивільного кодексу України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, у тому числі й установлення оплати в твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу (зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 02.07.2014 року у справі № 6-79цс14).
Враховуючи викладене, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обгрунтованого висновку про те, що п. 2.3 та абз. 3 пп. 5.2.2 п. 5.2 договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року суперечать ст. 1048 Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до п. 2.8 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України, з урахуванням водночас наведеного в підпунктах 2 і 3 пункту 5 Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 N 4176-VI). Для окремих видів вимог законом встановлюється й спеціальна позовна давність, наприклад, статтею 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті.
Частинами 4, 5 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Суди дійшли висновку, що порушення сторонами вимог ст. 1048 Цивільного кодексу України було допущено саме в момент укладення спірного договору позики, і саме в цей момент державне підприємство "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" повинно було знати про те, що в силу положень зазначеної статті встановлення сторонами плати за користування позикою у твердій грошовій сумі є неправомірним.
Оскільки за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, тобто, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку, що моментом укладення договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року є 11.03.2011 року - дата перерахування відповідачем державному підприємству "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" першої частини позики у розмірі 400 000 000,00 грн.
Суди попередніх інстанцій встановили, що датою спливу позовної давності за вимогами заявленими у позовній заяві державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" з урахуванням положень ст. 261 Цивільного кодексу України є 12.03.2014 року.
Враховуючи те, що позовна заява була подана до суду зі спливом строку позовної давності, а саме - 25.07.2014 року та відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Проте, висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.
Пунктами 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" роз'яснено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до правил статті 261 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, тобто, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей.
Тобто, вказана стаття визначає моментом укладення договору передачу грошей, проте не визначає моментом такого укладення передачі частини грошей, оскільки договір позики є реальним.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, враховуючи зазначені норми цивільного законодавства, сторони договору можуть на власний розсуд визначити певні умови, зокрема, право чи зобов'язання позикодавця передання грошей чи їх частини позичальникові та, відповідно, визначення моменту укладення договору позики переданням чи частини грошей, чи всієї суми.
Місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку, що моментом укладення договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року є 11.03.2011 року - дата перерахування відповідачем державному підприємству "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" першої частини позики у розмірі 400 000 000,00 грн.
Проте, такі висновки судами попередніх інстанцій зроблено без дослідження умов вказаного договору, зокрема, його преамбули, п. 1.1, п. 1.2, п. 1.3, п. 7.1.
Тобто, як зазначалось вище, п. 7.1 договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року передбачено, що він вважається укладеним з моменту надання позики позичальнику.
Також, п. 1.1 зазначеного договору визначено, що позикодавець у порядку та на умовах, визначених цим договором зобов'язався надати позичальнику безпроцентну цільову позику.
Отже, суди не дослідили, чи передбачали умови вказаного договору певний порядок надання позики (не у повному обсязі, а частинами), враховуючи преамбулу, пункти 1.1, 1.2, 1.3.
Крім того, суди попередніх інстанцій не дослідили, чи може обраний позивачем спосіб захисту, відновити його права, з огляду на чинність додаткових угод № 1 від 06.04.2011 року, № 2 від 31.05.2011 року, № 3 від 07.03.2012 року, № 4 від 24.05.2012 року № 5 від 14.12.2012 року та № 6 від 26.12.2012 року до договору безпроцентної позики № 38 від 11.03.2011 року, якими, зокрема, викладались п. 2.3 оспорюваного договору у нових редакціях.
Отже, неправильно застосувавши норми матеріального та процесуального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.
Згідно ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 1119 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.
Керуючись ст.ст. 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
Касаційну скаргу державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" задовольнити частково.
Рішення господарського суду міста Києва від 11.09.2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2014 року у справі № 910/15374/14 скасувати.
Справу № 910/15374/14 передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва в іншому складі суду.
Головуючий суддя Г.К. Прокопанич
Судді: І.В. Алєєва
С.В. Мирошниченко