Справа: № 826/12018/14 Головуючий у 1-й інстанції: Кармазін О.А. Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б.
16 грудня 2014 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Глущенко Я.Б.,
суддів Пилипенко О.Є., Романчук О.М.,
при секретарі Строяновській О.В.,
за участю:
позивача - ОСОБА_2,
представника позивача - ОСОБА_3,
представника відповідача - Молодницької І.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою Громадянина Узбекистану ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2014 року,
Громадянин Узбекистану ОСОБА_2 звернувся у суд із позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, зобов'язати цю установу повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2014 року адміністративний позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись із постановою суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем доведено законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення.
З таким висновком суду не можна не погодитися.
Колегією суддів установлено, що 06.02.2014 позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Узбекистану, звернувся до міграційної служби із заявою № 18 про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначав, що був вимушений залишити Узбекистан з політичних та релігійних причин, оскільки співробітники СНБ та карного розшуку переслідували його через те, що його брат у 2005 році був на мирній демонстрації в місті Андижан, а силові органи почали стріляти з БТР. Загинули декілька тисяч людей, у т.ч. його двоюрідний брат. Його ж брата зафіксували як учасника цих подій та звинувачували у тероризмі та екстремізмі. Між тим, брата УВКБ ООН переселило в Канаду та з 2006 року він живе та є громадянином цієї держави. Крім того, позивачем зазначено, що силові органи Узбекистану з 2005 по 2012 року постійно викликали його на допити, намагались змусити підписати хибні звинувачення, надавати неправдиві свідчення, і помістити його у в'язницю, застосовуючи до нього фізичне насильство (тортури). Так, позивач стверджує, що викладені дії до нього застосовувались, зокрема, через те, що він є віруючим мусульманином, ходить у мечеть, слідує всім канонам ісламу та здійснює намаз. А тому, його вважають терористом та екстремістом, як і його брата.
У зв'язку із викладеним, а також, вказуючи на те, що його розшукують в країні походження, позивач стверджує, що не може повернутися до Узбекистану. Разом з тим, матеріали справи містять суперечливі відомості з приводу розшуку позивача, зокрема, записи про те, що він не знає чи розшукується офіційно.
Матеріали справи містять особисті записи позивача про те, що до нього не застосовувались заходи адміністративного впливу, та що до кримінальної відповідальності він не притягався.
До указаної заяви позивачем додана заповнена анкета, в якій міститься наступна персональна інформація: місце народження - Ферганська область, м. Конканд; національність - узбек; віросповідання - іслам; сімейний стан - не одружений; члени сім'ї, які супроводжують заявника - немає; члени сім'ї, які не супроводжують заявника: матір ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2, брат ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_3, сестра ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_4
Також, у анкеті зазначено, що в період з 2009 по 2012 рік позивач працював інженером-технологом у ТОВ «Суперай-макс» (Конканд, Узбекистан); в період з 2012 по 2013 рік - поваром ТОВ «Бістро Мадіна» (Башкортостан, Російська Федерація), з травня по жовтень 2013 року - сервісним інженером у ТОВ « 17 біт» (Москва, Російська Федерація).
Матеріалів справи містять копію дозволів на роботу, строком дії з 19.10.2012 по 22.09.2013 та з 15.05.2013 до 08.04.2014, виданих позивачу Федеральною міграційною службою Російської Федерації.
Також, в анкеті зазначено, що заявник не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах. Зазначена причина - в РФ боявся, оскільки РФ видає біженців до Узбекистану.
Зі змісту анкети також випливає, що 08.11.2013 позивач потягом, на підставі візи на 90 днів, прибув до України в м. Харків.
Зважаючи на викладені обставини, колегія суддів зауважує на тому, що на час подій, пов'язаних із силовим розгоном (із застосуванням вогнепальної зброї) мирної демонстрації в Андижані (Узбекистан), які мали місце у 2005 році, що є загальновідомою обставиною, позивачу було 15 років. Разом з тим, із країни постійного проживання (Узбекистан), як свідчать дані його анкети, позивач виїхав у червні 2012 року, тобто через сім років зазначених подій. Крім того, в анкеті позивачем особисто зазначено, що він мав дозвіл на виїзд та виїздив потягом. Більш ніж протягом року позивач легально перебував на території Російської Федерації, де офіційно працював. При цьому, вільно перетинав кордони декількох держав, а також на підставі офіційних документів прибув до України 08.11.2013. Із заявою про надання статусу біженця позивач звернувся 06.02.2014 року.
Із матеріалів справи вбачається, що 26.02.2014 ГУ ДМС України в м. Києві (управління у справах біженців) зверталось із запитами до Укрбюро Інтерполу та ГУ СБ України у м. Києві та Київській області з проханням провести перевірку наявності обставин, за яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На запит ГУ ДМС України в м. Києві від 26.02.2014 орган Служби безпеки України повідомила адресанта про наявність інформації, яка може перешкоджати в отриманні статусу біженця позивачем. Так, у цьому повідомленні звернуто увагу на те, що в період з 18.06.2012 по 08.11.2013 позивач перебував на території Російської Федерації, а відповідно до ч. 1 п. 6 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту» зазначений факт є умовою, за якою особа не визнається біженцем або такою, що потребує додаткового захисту.
26.05.2014 ГУ ДМС України в м. Києві складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку наведено детальні відомості щодо заявника, аналіз достовірності повідомлення заявника про загрозу в країні громадянської належності, аналіз відповідності заяви вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1 вищезгаданого Закону, аналіз ситуації в країні походження, аналіз можливості внутрішнього переміщення, дотримання законодавства особою, яка звернулася за захистом, наявність чи відсутність підстав, що перешкоджають визнанню особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також наведено кінцевий висновок - рекомендація для прийняття ДМСУ остаточного рішення - про відсутність підстав для задоволення вимог заявника.
Серед іншого, у згаданому висновку відзначено, що відповідно до наведеної заявником інформації щодо роботи на текстильній фабриці в Узбекистані, на якій його начебто змусили працювати або бути під наглядом СНБ та після звільнення з якої заявник почав зазнавати переслідування не підтвердилися через суперечливість слів заявника та неспівпадіння названих термінів роботи на зазначеній фабриці (під час першої співбесіди заявник зазначав, що працював з липня 2011 року до лютого 2012 року; під час другої - з лютого 2011 року до квітня 2012 року).
Також, у висновку враховано, що заявник не належав до політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій, і те, що до переїзду в Україну він протягом більш як року проживав на території третьої безпечної країни, а саме в РФ, і не звертався до уповноважених органів міграційної служби РФ з клопотанням про отримання притулку, оскільки боявся висилки в Узбекистан.
Зазначені обставини, згідно висновку, спростовують доводи заявника про його значні побоювання, адже за їх наявності він неодмінно звернувся би за захистом ще перебуваючи на території третьої безпечної країни. Наведене може свідчити про те, що в дійсності метою заявника є не захист від можливих переслідувань чи погроз в країні його постійного проживання, а лише отримання можливості легалізуватися на території України.
У висновку наголошується також на тому, що заявник не отримував вироків суду про застосування до нього смертної кари, арешту чи інших обмежень, а також не надав жодних доказів причетності його брата до подій у Андижані (Узбекистан), які мали місце у 2005 році, і подальшого переслідування їхньої родини з цього приводу.
Попри наведене, у висновку враховано, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту» заявник повинен був звернутися до міграційної служби протягом п'яти робочих днів із заявою про надання відповідного статусу, проте вказана вимога не була виконана, адже позивач звернувся за таким лише в останні дні перед закінченням 90-денного строку дозволу перебування на території України, який діє для громадян СНД.
Враховуючи даний висновок, а також інші матеріали справи №2014KYIV0018, 18.07.2014 ДМС України прийнято рішення № 387-14 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно нього встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту».
31.07.2014 ГУ ДМС України в м. Києві повідомлено позивача про прийняте щодо його заяви рішення (отримана позивачем 08.08.2014).
Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернувся у суд.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам позивача, колегія суддів зважає на таке.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ч. ч. 1, 5 статті 5 цього Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Зазначені вимоги у судочинстві кореспондуються з правилами доказування, визначеними частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, зокрема, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, а також яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
За визначенням цього Закону третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи встановлені обставини та приведені норми, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав вважати заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заявником не доведено достатньої аргументації своїм побоюванням, покладеним в основу звернення до міграційної служби України. Судом не встановлено, що він може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Так, відсутні належні та допустимі докази участі позивача чи його найближчих родичів у подіях в Андижані в 2005 році, переслідувань у зв'язку з цим або з інших мотивів, про що можуть свідчити відповідні кримінальні провадження, вироки суду чи перебування позивача у розшуку у зв'язку зі згаданими подіями.
Позивачем не заперечується, що країну походження він легально покинув через сім років після подій в Андижані; тривалий час (три роки) в Узбекистані працював у комерційному підприємстві. Ці обставини не дають підстав для висновку щодо будь-яких утисків позивача, в тому числі свідчать про дотримання в країні його громадянства його права на вільне пересування, а також спростовують його заяви про перебування в розшуку.
При цьому, не можна не врахувати, що позивач протягом тривалого часу, більше року, легально та добровільно знаходився на території Російської Федерації, яка відноситься до третіх безпечних країн (у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»), мав дозволи на роботу та відсутні документально підтверджені відомості щодо його затримання на території РФ або вчинення відносно нього утисків та негативних заходів, які б підтверджували його побоювання відносно примусового видворення його в Узбекистан. У той же час, позивач не звертався до органів Федеральної міграційної служби Російської Федерації з приводу отримання відповідного статусу, обґрунтовуючи це припущеннями щодо можливості такого видворення.
Також, жодними доказами і доводами не підтверджено утисків позивача на релігійній основі.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що позивач не відповідає вимогам пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якими встановлено критерії, на підставі яких особа може отримати в Україні статус біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги не доводять помилковості викладених у постанові суду першої інстанції висновків, або ж порушень судом норм матеріального чи процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а тому не підлягають задоволенню.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 206, 212, 254, КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Громадянина Узбекистану ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддяЯ.Б. Глущенко
суддя О.Є. Пилипенко
суддяО.М. Романчук
(Повний текст ухвали складений 22 грудня 2014 року.)
.
Головуючий суддя Глущенко Я.Б.
Судді: Пилипенко О.Є.
Романчук О.М