ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
16 грудня 2014 року № 826/16626/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії:
головуючого судді - Добрівської Н.А., суддів: Катющенка В.П., Шейко Т.І.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
з позовомгромадянки Узбекистану ОСОБА_2
доДержавної міграційної служби України
провизнання неправомірним та скасування рішення від 29 вересня 2014 року №490-14, зобов'язання вчинити певні дії -
28 жовтня 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України про:
- визнання неправомірним та скасування рішення відповідача від 29 вересня 2014 року №490-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву городянки Узбекистану ОСОБА_2 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства та міжнародних договорів.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що у країні свого походження вона жила у постійному страху через загрозу зазнати переслідування за релігійні переконання та діяльність чоловіка, який є священнослужителем та отримував погризи від органів влади. Наведене, на думку позивача, свідчить про порушення в Узбекистані її права на свободу віросповідання обраної нею релігії, що стало підставою для виїзди до України.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав і просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві. При цьому, представник позивача наполягав на наявності у позивача права на визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на переслідування її в країні походження, свідченням чого є інформація про країну походження, наведена публікаціях, доданих до позовної заяви.
Представник відповідача в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову та надав письмово викладені заперечення, в яких наполягав на правомірності дій та прийнятого рішення суб'єкта владних повноважень зважаючи на відсутність правових підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, під час співбесід позивачем не було надано будь-яких документальних підтверджень її переслідування за ознакою віросповідання, а згідно інформації, зібраної працівниками органу міграційної служби, встановлено підтримання державною - республікою Узбекистан свободи віросповідання. Крім того, згідно копії паспорта позивача, вона неодноразово перетинала кордон України та поверталась до Узбекистану, що свідчить про відсутність переслідування останньої з боку державної органів країни походження.
В судовому засіданні 08 грудня 2014 року з урахуванням позиції представників сторін суд ухвалив здійснювати розгляд справи в порядку письмового провадження.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_2 є громадянкою Узбекистану, уродженкою м. Ташкент, за національністю українка, за віросповіданням християнка.
25 квітня 2012 року позивач звернулась до державної міграційної служби із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду зазначеної заяви та проведених співбесід, 26 липня 2012 року працівником Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням Державної міграційної служби України від 05 листопада 2012 року №582-12 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами оскарження зазначеного рішення у судовому порядку постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2013 року рішення ДМС України від 05 листопада 2012 року №583-12 визнано неправомірним та скасовано, а ДМС України зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_2. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На виконання зазначеної постанови 29 квітня 2014 року відповідно до частини 10 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду справи позивача працівником органу міграції було складено висновок про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За наслідками проведення співбесід 02 та 28, 29 липня 2014 року працівником Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням Державної міграційної служби України від 29 вересня 2014 року №491-14 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з названим рішенням відповідача позивач звернулась з відповідним позовом до суду, однак, внаслідок описки зазначила у прохальній частині позову про рішення №490-14, замість №491-14. З огляду на викладене, розглядаючи справу по суті, суд виходить з того, що предметом оскарження є саме рішення відповідача №491-14 від 29 вересня 2014 року.
При вирішенні питання щодо обґрунтованості вимог заявлених позивачем суд виходить з наступного.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинні на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, відсутні.
Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, у тому числі з висновку Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, приводом виїзду з країни постійного проживання позивач зазначає релігійну діяльність її чоловіка, який у зв'язку з такою діяльністю отримував погрози від правоохоронних органів держави.
При цьому, позивач зазначала, що сама таких погроз чи переслідувань не зазнавала, однак побоюється повернутись до країни свого походження, оскільки може бути притягнута до відповідальності за порушення законів, які встановлюють порядок зберігання релігійної літератури та проведення релігійних обрядів поза межами спеціально встановлених для цього місць.
Аналізуючи доводи позивача щодо переслідування її чоловіка, суд приходить до висновку про їх недоведеність, оскільки постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2012 року за результатами розгляду справи №2а-15920/12/2670 за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, встановлено не доведення ОСОБА_5 факту, що в країні його походження він зазнавав утисків через релігійні переконання та у нього склалися умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI.
Зазначена постанова залишена в силі ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2013 року, отже набрала законної сили, а відповідно до присів частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Також суд погоджується з посиланнями відповідача на те, що позивач звернулась з відповідною заявою до органу міграційної служби з метою отримання документів, які б давали їй підстави законного перебування на території України до вирішення її чоловіком питання про отримання направлення для виїзду в третю безпечну країну.
Крім того, під час співбесід позивач зауважувала, що не відчуває себе у безпеці на території України та не бажає залишатися на її території для подальшого проживання.
З огляду на викладене, суд погоджується з висновком Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про те, що позивач не надала достовірних чи правдивих фактів її особистого переслідування в країні постійного проживання, а також не навела фактів, які б свідчили про загрозу її життю, безпеці чи свободі в країні походження.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача від 29 вересня 2014 року №491-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Узбекистану ОСОБА_2 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства та міжнародних договорів, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною від попередньої, а відтак не призведе до захисту уявлених позивачем порушених прав у сфері публічно-правових відносин щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Під час судового розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень довів правомірність свого рішення. В той же час позивач не довів обставин в обґрунтування своїх вимог.
Враховуючи наведене в сукупності та виходячи із встановлених судом обставин, оцінивши надані сторонами докази в контексті наведених вище вимог законодавства, колегія дійшла висновку про недоведеність позивачем протиправності рішення Державної міграційної служби України від 29 вересня 2014 року №491-14, відповідність якого вимогам законодавства встановлена під час розгляду справи. З огляду на зазначене, позовні вимоги визнаються судом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст.69-71, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
В задоволенні адміністративного позову городянки Узбекистану ОСОБА_2 про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Постанова набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Н.А. Добрівська
Судді: В.П. Катющенко
Т.І. Шейко