15 грудня 2014 р. Справа № 876/9649/13
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі :
головуючого судді: Ліщинського А.М.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 червня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання неправомірною бездіяльність та стягнення заборгованості за невидане речове майно,-
23.04.2013 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача про визнання неправомірною бездіяльність та стягнення заборгованості за невидане речове майно в розмірі 7173,47 грн.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що її було звільнено з військової служби у відставку та виключено з особового складу частини. Однак зазначає, що при звільненні їй не було виплачено грошову компенсацію за незабезпечення речовим майном на суму 7 173,47 грн., а тому вважає, що такі дії відповідача порушують її законні права та не відповідають ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 13 червня 2013 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Позивач постанову оскаржив, не погодившись із зазначеним судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, зазначивши, що оскаржувана постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права та є незаконною, просить оскаржувану постанову скасувати та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.
Апелянт в апеляційній скарзі покликається на те, що не взято до уваги той факт, що існування заборгованості перед позивачем (за весь період проходження військової служби) відповідачем не спростований а навпаки підтверджується наявними у справі доказами, серед яких довідка - розрахунок №3 від 21.08.2012 року.
Особи які беруть участь у справі, в судове засідання на виклик суду не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про місце та час розгляду справи, що не перешкоджає розгляду справи в їх відсутності згідно з п.2 ч.1 ст. 197 КАС України.
В разі відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів (ч. 1 ст. 197 КАС України із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 07.07.2010 року N 2453-VI).
Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що законодавством не передбачено можливості заміни не отриманого речового майна та продовольчих пайків грошовою компенсацією.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Згідно ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.
Частиною 1 ст. 195 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Правильність вирішення справи відповідно до вимог ст.13 КАС України забезпечується системою: апеляційною та касаційною. Можливість апеляційного та касаційного оскарження судових рішень є принципом адміністративного судочинства, що спрямований на забезпечення прав осудності (законності та обґрунтованості) судових рішень.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, що 15.07.2011 року відповідно до наказу т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 № 144, старшого солдата ОСОБА_1 , старшого телеграфіста телеграфного відділення телеграфного центру вузла зв'язку батальйону зв'язку та автоматизованих систем управління, звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 12.07.2011 року №13 з військової служби у відставку відповідно до п.«б» ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за станом здоров'я), з правом носіння військової форми одягу.
Відповідно до довідки-розрахунку відповідача №3 від 21.08.2012 року вартість речового майна, що підлягала видачі до 11.03.2000 року згідно довідки № 31 від 07.10.2011 року складає 996,57 грн., вартість речового майна, що підлягало видачі після 11.03.2000 року згідно довідки №32 від 07.10.2011 року становить 6176,90 грн. Загальна сума заборгованості за невидане речове майно становить 7173,47 грн.
Після звільнення позивач неодноразово зверталась до відповідача з приводу виплати належної їй компенсації за не отримане речове майно, однак її звернення були проігноровано.
Не погоджуючись з даною відмовою позивач звернулася до суду з відповідними позовними вимогами.
Згідно ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною 2 ст.9 цього ж Закону в редакції, яка діяла до 11.03.2000 року передбачено, що військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або, за бажанням військовослужбовця, грошову компенсацію замість них.
Відповідно до ст.2 Закону України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» від 17 лютого 2000 року № 1459-111 дію ч.2 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» зупинено у частині одержання військовослужбовцями за їх бажанням грошової компенсації за неодержане речове майно.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» від 3 листопада 2006 року № 328-V ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» викладено у новій редакції, а також доповнено статтею 9-1, якою було передбачено, зокрема, що військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів (абзац перший пункту 2), порядок виплати грошової компенсації визначається Кабінетом Міністрів України.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 №489-V дію п.2 ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» було зупинено на 2007 рік, а Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2007 року № 107-VI ст.9-1 цього Закону виключено (підпункт 3 пункту 67 розділу II Закону № 107-VI).
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 п.п. 3 п.67 розділу II Закону №107-VI визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Колегія суддів зазначає, що позивача наказом №13 від 12.07.2011 року звільнено зі служби та наказом № 144 від 15.07.2011 року виключено із списків особового складу, тобто після прийняття рішення Конституційним Судом України, отже на момент звільнення були чинні положення п.2 ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідно до яких передбачено право військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.
Таким чином, положення ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» регулює порядок виплати компенсації замість речового майна лише військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, а не для військовослужбовців, звільнених у запас або відставку.
Керуючись вищенаведеним колегія суддів приходить до переконання, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, оскільки позивач на момент звернення до суду не був військовослужбовцем, який проходить військову службу за контрактом або перебуває на кадровій військовій службі, а тому не має підстав для задоволення адміністративного вимог позивача.
Відповідно до ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно з ст.86 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Мотивація та докази, наведені у апеляційній скарзі, не дають адміністративному суду апеляційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію суду першої інстанції.
За таких обставин справи колегія суддів приходить до переконання, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм у оскаржуваному судовому рішенні належну правову оцінку, відтак подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст.200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не являються суттєвими і не складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи.
Керуючись статтями 160, 195, 197, 198 п.1, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 червня 2013 року у справі №813/3229/13-а - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, що беруть участь у справі, та може бути оскаржена до касаційної інстанції протягом двадцяти днів шляхом подання скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції
Головуючий суддя А.М.Ліщинський
Судді О.І. Довга
І.І.Запотічний