Ухвала
іменем україни
12 листопада 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Ткачука О.С.,
суддів: Висоцької В.С., Писаної Т.О.,
Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 17 червня 2014 року,
У червні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 червня 2009 року, за яким ОСОБА_5 від його імені продала ОСОБА_4 належні йому на праві особистої приватної власності 28/100 ідеальних частин житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, що розташовані по АДРЕСА_1, повернути сторони договору у попередній стан, стягнути з відповідача завдану йому моральну шкоду.
Свої вимоги мотивував тим, що ОСОБА_4 не повідомила його про передачу своїх повноважень ОСОБА_5, ввела його в оману, продала без його згоди належну йому частину житлового будинку по АДРЕСА_1, значно зменшивши її вартість.
Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 25 вересня 2013 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 17 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 18 червня 2009 року між ОСОБА_3, від імені якого діяла ОСОБА_5, і ОСОБА_4, посвідчений нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області ОСОБА_6, зареєстрований у реєстрі № 960. Повернуто сторони угоди у попередній стан. Зобов'язано ОСОБА_5 повернути ОСОБА_3 належні йому 28/100 ідеальних частин житлового будинку АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_5 повернути ОСОБА_4 одержані по недійсній угоді 33 967,92 грн. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та просить залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга заявника підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити рішення по суті позовних вимог.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням установленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду було зумовлено поважними причинами.
Установлено, що 13 червня 2008 року ОСОБА_3 видав ОСОБА_4 довіреність на представництво його інтересів по всіх питаннях, що стосуються продажу квартири АДРЕСА_1, з правом передовіри.
19 червня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у письмовій формі був укладений договір, відповідно до якого сторони домовились про продаж квартири, яка належала покійній матері позивача. Згідно даного договору ОСОБА_3 зобов'язався продати ОСОБА_4 квартиру за 18 000 доларів США, в рахунок чого отримав від останньої 11 000 доларів США, а решту - 7 000 доларів США, вона повинна була сплатити після закінчення оформлення спадщини і продажу.
18 червня 2009 року був укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу 28/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, належних ОСОБА_3 на праві власності. Відповідно до змісту даного договору ОСОБА_5, яка діяла від імені ОСОБА_3, продала ОСОБА_4 вказану нерухомість за 33 967,92 грн.
Повноваження представника продавця - ОСОБА_5, були обумовлені довіреністю від 18 червня 2009 року, виданою на її ім'я ОСОБА_4, у порядку передоручення повноважень за попередньою довіреністю від 13 червня 2008 року.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що про сам факт укладення оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 стало відомо у травні 2010 року, але не будучи обізнаним із його конкретним змістом останній не знав про передоручення повноважень ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 та продаж частини будинку за суму, що не відповідає досягнутим раніше домовленостям. До серпня 2012 року між сторонами тривали спори, що розглядалися у судовому порядку, і стосувалися виконання умов письмового договору від 19 червня 2008 року та його оскарження. Наведені обставини свідчать про поважність причин пропуску позивачем строків звернення до суду із даним позовом. Всупереч вимогам ч. 2 ст. 240 ЦК України ОСОБА_4 не повідомила ОСОБА_3 про передачу наданих їй повноважень ОСОБА_5, а тому ОСОБА_4 несе відповідальність за дії ОСОБА_5 як за свої власні. ОСОБА_4 будучи представником продавця та передоручивши свої повноваження ОСОБА_5 уклала договір купівлі-продажу на свою користь, порушивши вимоги ч. 3 ст. 238 ЦК України. З огляду на наведене та відповідно до ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України наявні підстави для визнання недійсним даного правочину із застосуванням наслідків його недійсності. Між сторонами існують договірні правовідносини, а умовами договору купівлі-продажу не передбачено відшкодування моральної шкоди.
Таким чином, встановивши, що правочин не відповідає вимогам закону, апеляційний суд дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог про визнання його недійсним, крім того спір в частині стягнення моральної шкоди також вирішено із дотримання вимог закону, тому рішення суду в цій частині слід залишити без змін.
Проте, не можна погодитися з рішенням суду апеляційної інстанцій в частині задоволення позову про повернення сторін угоди в попередній стан.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, зокрема таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів встановлені статтями 215, 216 ЦК України.
Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення для визначення наслідків його недійсності.
Так, ст. 216 ЦК України передбачено наслідки недійсності правочину у випадку, коли сторони, вчинивши правочин, виконали його повністю або частково.
Двостороння реституція є поверненням сторін у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим за недійсним правочином кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Якщо одна сторона виконає недійсний правочин, то друга сторона має повернути все одержане стороні, що виконала правочин.
У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Таким чином, реституція можлива лише між сторонами угоди, у разі визнання її недійсною.
Зобов'язуючи ОСОБА_5 повернути ОСОБА_4 одержані 33 967,92 грн., суд апеляційної інстанції не вірно встановив обставини справи та дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_5 одержала ці кошти.
Згідно з договором купівлі-продажу від 18 червня 2009 року продавець отримав гроші до укладення та нотаріального посвідчення вказаного договору. Враховуючи те, що продавцем є ОСОБА_3, від імені якого діяла ОСОБА_5, то остання не є стороною договору.
Крім цього, матеріали справи свідчать, що рішенням суду з ОСОБА_3 стягнуто кошти на користь ОСОБА_4, як отримані за спірну квартиру, видано виконавчий лист. ОСОБА_3 не заперечував, що отримав ці кошти.
Отже, апеляційний суд не встановив дійсних обставин справи та не з'ясував чи виконаний правочин повністю або частково, та безпідставно зобов'язав ОСОБА_5, в обов'язки якої за договором купівлі-продажу не входило отримання коштів, повернути ОСОБА_4 кошти за цим договором у розмірі 33 967,92 грн.
Оскільки судами допущені порушення норм процесуального права в частині позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то оскаржуване рішення апеляційного суду на підставі ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню в цій частині з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення апеляційного суду слід залишити без змін.
Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Житомирської області від 17 червня 2014 року в частині позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У решті рішення апеляційного суду Житомирської області від 17 червня 2014 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
Судді: В.С. Висоцька
Т.О. Писана
О.В. Умнова
І.М. Фаловська