10.11.2014 Справа № 756/4574/14-ц
№ 756/4574/13-ц
№ 2/756/2614/14
Р I Ш Е Н Н Я
I М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
« 05» листопада 2014 року Оболонський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Великохацької В.В.
при секретарі Бабак М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про встановлення порядку користування об'єктом спільної сумісної власності подружжя, вселення до квартири, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням -
позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в подальшому уточненим, до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3 про встановлення порядку користування об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Уточнені позовні вимоги обґрунтовує тим, що між сторонами 13 серпня 1988 року було укладено шлюб. 06 вересня 1999 року було ухвалено рішення Мінського районного суду м. Києва про розірвання шлюбу між ними. Однак, після цього подружжя продовжило проживати однією сім'єю, вести спільне господарство. Реєстрація розірвання шлюбу у відділі РАЦС не проводилася. У жовтні 2000 року сторони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1. Квартира складається з трьох кімнат житловою площею 41,20 кв.м, кімнати площею 17,9 кв.м, 11,9 кв.м, 11,4 кв.м. Згідно з технічною характеристикою відновна вартість квартири становить 1232438 гривень. В квартирі зареєстровані сторони та третя особа - ОСОБА_1, яка є неповнолітньою дочкою відповідача від іншого шлюбу, усиновленою позивачем. У 2007 році внаслідок погіршення стосунків між сторонами ОСОБА_1 припинив проживати у вказаній квартирі. Відповідач заволоділа всіма документами на квартиру та позбавила позивача отримати їх копії та потрапити до вказаної квартири. Факт ухилення ОСОБА_4 від запропонованого ОСОБА_1 порядку користування квартирою підтверджується висновком за результатами перевірки, проведеної ДІМ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві. Оскільки для придбання спірної квартири позивачу довелось продати свою квартиру АДРЕСА_2, він потребує окремого житла, у зв'язку з чим просить визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, виділити в його особисте користування кімнату площею 11,4 кв.м у згаданій квартирі, та примусово вселити його до цієї кімнати.
До початку розгляду справи ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Свої вимоги мотивує тим, що між сторонами 13 серпня 1988 року було укладено шлюб. Від шлюбу у сторін є донька - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням Мінського районного суду м. Києва від 06 вересня 1999 року, яке набрало законної сили 17 вересня 1999 року, шлюб між ними
розірвано. На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2000 року ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1. Право власності на дану квартиру було зареєстроване у встановленому законом порядку 05 жовтня 2010 року. На прохання відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 зареєструвала його у зазначеній квартирі. Після розірвання шлюбу всі відносини між колишнім подружжям припинилися, ОСОБА_1 виїхав на постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_4, де і проживає на теперішній час. Таким чином, відповідач за зустрічним позовом не проживає за місцем реєстрації вже декілька років. У зв'язку з цим ОСОБА_4 просить визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1.
В судовому засіданні позивач за первісним позовом ОСОБА_1 свої позовні вимоги підтримав повністю, просив позов задовольнити, а зустрічний позов залишити без задоволення.
Представник позивача за первісним позовом ОСОБА_7 в судовому засіданні первісний позов підтримав в повному обсязі, посилаючись на обставини, наведені в уточненій позовній заяві, і просив позов задовольнити. Зустрічний позов просив залишити без задоволення. При цьому зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_2 не підтверджуються жодним доказом.
Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 проти первісного позову заперечувала, просила залишити його без задоволення, а зустрічний позов підтримала в повному обсязі та просила його задовольнити.
Представник відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_8 проти первісного позову заперечував, просив залишити його без задоволення, а зустрічний позов підтримав і просив його задовольнити. При цьому зазначив, що шлюбні відносини між сторонами припинилися з моменту розірвання шлюбу судом у 1999 році. Придбання спірної квартири відбулося вже після розірвання шлюбу за власні кошти ОСОБА_2, одержані від продажу квартири АДРЕСА_3. Надані представником позивача копії договорів про надання телекомунікаційних послуг не підтверджують факту проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі та перебування у шлюбних відносинах з ОСОБА_2
Третя особа, ОСОБА_3 в судовому засіданні проти первісного позову заперечувала та пояснила, що ОСОБА_1 вже багато років не проживає з нею та її матір'ю у квартирі АДРЕСА_1, сімейних стосунків з ними не підтримує.
Свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в судовому засіданні показали, що позивач ОСОБА_1 протягом тривалого часу не проживає в квартирі АДРЕСА_1, з відповідачем ОСОБА_2 та третьою особою ОСОБА_3 стосунків не підтримує, а до розлучення з ОСОБА_2 нормальних стосунків у них не було, оскільки ОСОБА_1 зловживав алкогольними напоями.
Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, показання свідків, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
Згідно зі свідоцтвом про шлюб сторонами 13 серпня 1988 року було зареєстровано шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 1539 (а.с. 5).
Відповідно до ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Рішенням Мінського районного суду м. Києва від 06 вересня 1999 року, яке набрало
законної сили 17 вересня 1999 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано.
Крім того, наведеним рішенням суду встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 тривалий час не підтримують сімейно-шлюбні відносини, не ведуть спільного господарства, сім'я розпалася та відновити її неможливо. В той же час ОСОБА_1 позов про розірвання шлюбу визнав в повному обсязі, рішення не оскаржував, про що свідчить відмітка про набрання законної сили рішенням 17 вересня 1999 року.
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 02 жовтня 2000 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Руденком В.О., ОСОБА_4, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах своєї доньки ОСОБА_1, продала ОСОБА_12 квартиру АДРЕСА_3 (а.с. 41).
Того ж дня, ОСОБА_4, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах своєї доньки ОСОБА_1, придбала у ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 02 жовтня 2000 року, посвідченим також приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Руденком В.О. (а.с. 45).
Реєстраційним посвідченням Київського міського бюро технічної інвентаризації підтверджується, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстроване 05 жовтня 2010 року за ОСОБА_4 (а.с. 42).
Положеннями ст. 65 СК України передбачено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
У наведених договорах купівлі-продажу квартир від 02 жовтня 2000 року не міститься письмової, засвідченої нотаріусом, згоди на укладення цих договорів. Цей факт підтверджує, що ОСОБА_4 на момент придбання спірної квартири АДРЕСА_1 не перебувала у шлюбі з ОСОБА_1
Згідно з відомостями, які містяться у довідці з місця проживання форми № 3, виданій КП «Житлосевріс «Оболонь», позивач за первісним позовом ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 06 лютого 2001 року (а.с. 44).
Однак, факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі не свідчить про те, що він фактично в ній проживає, а також є власником цієї квартири.
Що стосується посилань позивача та його представника на те, що для придбання спірної квартири АДРЕСА_1, позивачу за первісним позовом ОСОБА_1 довелось продати квартиру АДРЕСА_2, яка належала йому на праві власності, слід зазначити наступне.
Частиною 1 ст. 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України.
Позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження факту, що на його особисті кошти, виручені ним від продажу квартири АДРЕСА_2, було придбано спірну квартиру АДРЕСА_1.
Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Наведені вище обставини свідчать про те, що фактичне розірвання шлюбу між сторонами відбулося до моменту придбання відповідачем за первісним позовом ОСОБА_2 спірної квартири АДРЕСА_1, що в свою чергу, свідчить про те, що дана квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_2
На підставі викладеного суд вважає, що позовні вимоги позивача за первісним позовом про визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Згідно з ч. 3 ст. 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
У зв'язку з тим, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності відповідачу за первісним позовом ОСОБА_2, та, відповідно, позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не є її власником, то позовні вимоги останнього про виділення в його особисте користування кімнати площею 11,4 кв.м у згаданій квартирі та примусове вселення його до цієї кімнати задоволенню також не підлягають.
Разом з тим, аналізуючи позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом, суд встановив наступне.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Статтею 72 ЖК України передбачено судовий порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки.
Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Як вбачається з матеріалів справи, а також пояснень сторін та показань свідків, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 зареєстрована та проживає в квартирі АДРЕСА_1. У зазначеній квартирі також зареєстровано місце проживання її доньки ОСОБА_3 та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 Однак фактично останній у такій квартирі не проживає з моменту розірвання шлюбу по теперішній час.
Положеннями Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» передбачено, що на ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
З пояснень сторін вбачається, що ОСОБА_1 проживає за іншою адресою та утворив там сім'ю, а у квартирі АДРЕСА_1 не проживає декілька років, тобто понад встановлені законодавством строки для збереження за ним права на користування житловим приміщенням. Поважних причин відсутності відповідача за зустрічним позовом за місцем своєї реєстрації судом не встановлено.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги зустрічним позовом цілком обґрунтовані та законні, а тому зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а саме ОСОБА_1 підлягає визнанню таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1
На підставі викладеного та керуючись, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст.ст. 60, 65 СК України, ст.ст. 71, 72 ЖК Української РСР, ст.ст. 16, 358, 405 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 60, 61, 212-215 ЦПК України, суд, -
у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про встановлення порядку користування об'єктом спільної сумісної власності подружжя, вселення до квартири - відмовити.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити повністю.
Визнати ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається Апеляційному суду м. Києва через Оболонський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: В.В. Великохацька