707/1019/14-ц
2/707/605/14
Іменем України
07 листопада 2014 року м. Черкаси
Черкаський районний суд Черкаської області у складі
головуючого судді Морозова В.В.,
при секретарі Швидкій І.О.,
за участю позивача ОСОБА_1,
представника позивача ОСОБА_2,
відповідача ОСОБА_3,
представника відповідача ОСОБА_4,
відповідача ОСОБА_5,
представника відповідача ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання будівельних матеріалів спільною сумісною власністю та визнання права власності на їх ? частину,-
До Черкаського районного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_1 в якій просить визнати спільною сумісною власністю будівельні матеріали використані при будівництві будинку АДРЕСА_1, поділити будівельні матеріали та визнати за ним право власності на ? їх частину.
Позивач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задоволити посилаючись на обставини наведені у позові.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник у судовому засіданні позовні вимоги визнали та не заперечували проти задоволення позову так як позивач приймав активну участь у будівництві будинку та надавав значну частину будівельних матеріалів.
Відповідач ОСОБА_5 та її представник у судовому засіданні категорично заперечували проти задоволення позовних вимог позивача вважаючи їх необґрунтованими та безпідставними, оскільки допомогу в будівництві будинку надавали і родичі відповідачки, хоча вимог про визнання за ними права власності вони не ставлять. Будівництво будинку проводилося за спільні кошти родини, а не за рахунок позивача, а тому його вимоги задоволенню не підлягають.
Заслухавши пояснення представників сторін та свідків, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
На підтвердження своїх позовних вимог позивачем долучено до матеріалів справи договір №331 від 20 травня 1996 року про бартерний обмін, відповідно до якого ОСОБА_3 обміняв автоматичні вимикачі АЕ 510 в кількості 9 шт. на дерев'яні вікна в кількості 9 шт.
Дослідивши зазначений договір, суд вважає що він ніяким чином не підтверджує факту придбання позивачем ОСОБА_1 дерев'яних вікон для будинку відповідачів, оскільки зазначений договір був укладений між відповідачем ОСОБА_3 та ПП «Лісстройкомплекс», а не з позивачем.
Відповідно до договору від 03 вересня 1996 року укладеного між Черкаським райагростроєм та відповідачем ОСОБА_3 про поставку 10 м3 бетону в обмін на пускачі марки ПМЕ 211, суд констатує, що зазначений договір укладений з відповідачем ОСОБА_3 а не з позивачем ОСОБА_1
Суд критично ставиться і до долученого договору від 22 жовтня 1996 року про бартерну операцію між Черкаським держлісгоспом та авто кооперативом «Путієць» про обмін лісоматеріалів на автозапчастини, оскільки сторони даного договору не є сторонами у даній справі.
Згідно договору від 16.08.1995 року про проведення бартерної операції між КСП ім. Кірова та відповідачем ОСОБА_3 про обмін автозапчастин на 1,5 тисячі цегли, суд також констатує, що даний договір укладався з відповідачем, а не з позивачем у даній справі.
Крім цього позивачем не надано належного доказу того, що ним в якості заробітної плати отримувались відповідні запчастини та пускачі, а долучений до матеріалів справи лист ОСОБА_7 від 09.04.2014 року на підтвердження даної обставини не є офіційним документом, що міг би бути врахований судом.
Надаючи оцінку даним договорам, суд вважає, що дані договори були укладені з відповідачем ОСОБА_3, а не з позивачем ОСОБА_1, власне наявність самих договорів ніяким чином не підтверджує реальність проведення самої бартерної операції, так як відсутні будь-які первинні бухгалтерські документи, що свідчать, що дані операції відбулися і сторони договору реально отримали дану продукцію, крім цього відсутні будь-які докази, які вказують, що саме ці будівельні матеріали були використані при будівництві саме цього будинку. Тому суд не може визнати надані договори належними та допустимими доказами у даній справі в розумінні ст. 59 ЦПК України.
Судом у судовому засіданні були допитані ряд свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, які в засіданні підтвердили, що всі вони приймали участь у будівництві будинку родини ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та те що на будівництві був і допомагав ОСОБА_1 Свідок ОСОБА_8 пояснював, що робив дах на будинку ОСОБА_3 і за роботу з ним розраховувався ОСОБА_1
Оцінюючи показання свідків, суд дійшов до висновку, що родичі як зі сторони позивача ОСОБА_1 так і зі сторони ОСОБА_5 надавали добровільно допомогу у будівництві спірного будинку та не створювали майно в розумінні ст. 368 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Частиною 1 статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Згідно ч. 2 ст. 368 ЦК України суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно ч. 1 ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.
Відповідно до ч. 2 ст. 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Згідно п. 15 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року до завершення будівництва (створення) майна, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, то до моменту прийняття його до експлуатації, або якщо право власності на таке нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то до моменту державної реєстрації право власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва не виникає (стаття 331 ЦК).
У зв'язку із цим до виникнення права власності на таке майно право власності існує лише на матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення) майна. Отже, законом не передбачено можливість визнання права власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва в судовому порядку, якщо право власності на таке майно не було зареєстроване раніше в установленому законодавством порядку.
Відповідно до п. 17 розглядаючи позови, пов'язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до статті 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Так, спільною сумісною власністю, зокрема, є: майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 60 - 74 Сімейного кодексу України (далі - СК)); майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Для визначення члена сім'ї можуть використовуватись їх ознаки, наведені у статті 3 СК, статті 1 Закону України від 7 квітня 2011 року № 3206-VI "Про засади запобігання і протидії корупції"; квартира (будинок), житлові приміщення у гуртожитках, передані при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно в них мешкають, у їх спільну сумісну власність (стаття 8 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду"); майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, відповідно до закону (стаття 6 Закону України від 15 травня 2003 року № 742-IV "Про особисте селянське господарство").
Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частина четверта статті 355 ЦК), тобто діє презумпція спільної часткової власності. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Отже, якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Частка суб'єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.
З огляду на ст. 3 СК України суд не вважає позивача членом сім'ї ОСОБА_3 та ОСОБА_5, оскільки на момент будівництва будинку відповідачі вже перебували в зареєстрованому шлюбі та вели окремо від позивача спільне господарство.
Суд не приймає визнання позову відповідачем ОСОБА_3, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК України якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
З огляду на наведені вище норми закону та обставини справи, суд вважає, що позивач не довів належними та допустимими доказами обґрунтованість заявлених позовних вимог, а тому позовні вимоги до задоволення не підлягають.
Керуючись ст. ст. 10, 11, 59 - 61, 208 - 218 ЦПК України,-
У задоволенні позову відмовити повністю.
Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня його проголошення через суд першої інстанції.
Повний текст рішення виготовлений 12.11.2014 року.
Суддя: В. В. Морозов