ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
09 жовтня 2014 року 11:34 № 826/12018/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кармазіна О.А., суддів: Дегтярьової О.В. та Катющенка В.П.,
при секретарі судового засідання Тимчук М.Д.
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1 (договір від 06.10.2014 р.)
від відповідача: Молодницька І.П. (довіреність від 30.05.2014 р.)
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовомГромадянина Узбекистану ОСОБА_4
до Державної міграційної служби України
провизнання протиправним та скасування рішення від 18.07.2014 № 387-14 та зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся громадянин Узбекистану ОСОБА_4 з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 18.07.2014 № 387-14 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та зобов'язання визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач в обґрунтування позову зазначає, що зазнавши переслідувань у країні своєї громадянської належності/походження, позивач втік в Україну та звернувся до органів міграційної служби із заявою про надання статусу біженця.
У той же час, позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем, в якому зазначено, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.
Вказане повідомлення сформовано на підставі оскаржуваного рішення.
Позивач зазначає, що з вищезгаданого повідомлення не вбачається викладення причин відмови у визнанні позивача біженцем. Натомість, у повідомленні лише відтворено положення Закону, а отже фактично конкретні причини відмови в наданні позивачу статусу біженця не наведені, що за висновком позивача, не відповідає вимогам ч. 13 ст. 10 вищезгаданого Закону.
Водночас позивач зазначає, що з повідомлення не випливає, що відповідач взагалі проводив перевірку заяви позивача на можливість визнання особою, що потребує додаткового захисту, що за висновком позивача є грубим порушенням законодавства.
Крім того, як зазначає позивач в обґрунтування позову, у своїй заяві про надання статусу біженця, відповідній анкеті та під час співбесіди, позивач чітко вказав причини, через які він був змушений залишити країну громадянської належності. Зокрема, позивач зазначав, що був вимушений залишити Узбекистан з політичних та релігійних причин. У зв'язку з наведеним у заяві позивач і просив надати статус біженця.
В обґрунтування позову позивач, крім іншого, посилається на відомості Amnesty International, Інституту з висвітлення війни і миру, а також Міжнародної федерації за права людини.
Відтак, по суті позивач вважає, що спірне рішення було прийнято без врахування всіх обставин, які мали значення для прийняття рішення, у зв'язку з чим просить задовольнити позов.
Відповідач у свою чергу вважає рішення законним та обґрунтованим, підстав для його скасування не вбачає та просить відмовити у задоволенні позову, зазначаючи крім іншого те, що позивач до звернення в Україні за отриманням відповідного статусу, перебував більше року на території третьої безпечної країни, що є підставою для відмови у наданні відповідного статусу.
На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 09.10.2014 р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Розглянувши подані матеріали, заслухавши пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
06.02.2014 р. позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до міграційної служби із заявою № 18 про надання статусу біженця. Зазначав, що був вимушений залишити Узбекистан з політичних та релігійних причин, оскільки співробітники СНБ та карного розшуку переслідували його через те, що його брат у 2005 році був на мирній демонстрації в місті Андижан, а силові органи почали стріляти з БТР. Загинули декілька тисяч людей, у т.ч. його двоюрідний брат. Його ж брата фіксували як учасника цих подій та звинувачували у тероризмі та екстремізмі. З того часу, як зазначено у заяві, він у розшуку. Між тим, брата УВКБ ООН переселило в Канаду та з 2006 року він живе та є громадянином Канади.
З наведеного вбачається, що на час вказаних подій заявнику було 15 років.
Через це, а також через те, що позивач є віруючий мусульманин, силові органи Узбекистану постійно викликали його на допити, намагались змусити позивача підписати хибні звинувачення і помістити його у в'язницю.
У 2005 році співробітники кримінального розшуку в слідчому відділенні при допиті про те, де знаходиться брат, застосовували фізичне насильство.
У 2009 році у відділенні СНБ примушували дати неправдиві покази і також застосували фізичне насильство.
У 2011 році, як також зазначено у заяві, заявника забрали з вулиці застосовуючи фізичну силу та тримали з 03 травня по 08 травня у карцері, застосували фізичне насильство.
Через декілька днів, як зазначає заявник, його забрали з дому та змушували зізнаватися на відео у хибних звинуваченнях, застосовували тортури, а також смертельні погрози до заявника та його матері.
Все це продовжувалось, як зазначає позивач, з 2005 по 2012 роки, його постійно переслідували співробітники СНБ та кримінального розшуку. Йому загрожувала в'язниця, катування або смерть.
Зазначається, що заявник не може повернутися до Узбекистану, так як його очікують вищезгадані погрози.
У заяві вказано громадянство заявника - громадянин Узбекистану та місце постійного проживання в Узбекистані, а також місце проживання в Україні.
Позивач зазначає, що його розшукують в Узбекистані. У зв'язку з наведеним у сукупності позивач і просив надати статус біженця.
До заяви складена також анкета, в якій зазначено, крім іншого: місце народження - Ферганська область, м. Конканд; національність - узбек; віросповідання - іслам; сімейний стан - не одружений; члени сім'ї, які супроводжують заявника - немає; члени сім'ї, які не супроводжують заявника: матір ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2, брат ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_3, сестра ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_4
В анкеті зазначається, що заявник працював у 2009 - 2012 роках в ТОВ «Суперай-макс» інженером-технологом (Конканд, Узбекистан); ТОВ «Бістро Мадіна» поваром з 2012 - 2013 р. (Башкортостан, Російська Федерація), ТОВ « 17 біт» сервісним інженером з травня по жовтень 2013 року (Москва, Російська Федерація).
В контексті наведеного до справи надано: копію дозволу на роботу, строком дії з 19.10.2012 р. до 22.09.2013 р. ФМС РФ; копію дозволу строком дії з 15.05.2013 р. до 08.04.2014 р., видане ФМС РФ.
Зазначено виїзд з останньої країни постійного проживання - 17 червня 2012 року. З наведеного вбачається, що заявник залишив Узбекистан через сім років після подій в Андижані у 2005 році.
Зазначено, що заявник мав дозвіл на виїзд. Виїжджав потягом.
На питання, через які країни та міста прямував заявник, надано відповідь - Казахстан, РФ.
Зокрема, термін перебування: Казахстан з 17.06.2012 р. - 18.06.2012 р.; РФ - з 18.06.2012 - 23.09.2012 р.; Казахстан - з 23.09.2012 р. - 23.09.2012 р., РФ - з 23.09.12 р. по 08.11.13 р.
Крім того, в анкеті зазначено, що заявник не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах. Зазначена причина - в РФ боявся, оскільки РФ видає біженців до Узбекистану.
Зазначена дата в'їзду в Україну - 08.11.2013 р., м. Харків.
На запитання: яким чином заявник перетнув кордон, зазначено - віза на 90 днів; на підставі якого документу - паспорт; на якій підставі перебуває в Україні - віза.
На запитання щодо визначення політичних, релігійних, військових або громадських організацій, в яких перебував заявник або члени сім'ї у країні постійного проживання, зазначено - ні.
Вказується також, що до кримінальної відповідальності заявник не притягався.
У протоколі співбесіди від 17.02.2014 р. заявник зазначив, зокрема, що офіційно не був у розшуку. Надалі зазначено, що він не знає, чи розшукують його офіційно.
На відповідь у чому полягає релігійна причина, через яку позивач був змушений покинути Узбекистан, позивач зазначив, що є віруючим мусульманином, суніт, ходить у мечеть, слідує всім канонам ісламу та здійснює намаз. Зазначено також, що вони вважали, що він терорист та екстреміст, як і його брат.
26.02.2014 р. ГУ ДМС України в м. Києві (управління у справах біженців) звернулося із запитом № 12/159 до Укрбюро Інтерполу з проханням провести перевірку наявності обставин, за яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи ГУ ДМС України в м. Києві також зверталося з аналогічними запитами від 26.02.2014 р. № 12/158 та від 04.04.2014 р. № 12/250 до ГУ СБУ у м. Києві та Київській області.
Слід зазначити, що 26.05.2014 р. ГУ ДМС України в м. Києві складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку наведено детальні відомості щодо заявника, аналіз достовірності повідомлення заявника про загрозу в країні громадянської належності, аналіз відповідності заяви вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 вищезгаданого Закону, аналіз відповідності заяви вимогам п. 13 ч. 1 ст. 1 вищезгаданого Закону, аналіз ситуації в країні походження, аналіз можливості внутрішнього переміщення, дотримання законодавства особою, яка звернулася за захистом, наявність чи відсутність підстав, що перешкоджають визнанню особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також наведено кінцевий висновок - рекомендація для прийняття ДМСУ остаточного рішення.
Крім іншого зазначено у висновку, що відповідно до наведеної заявником інформації щодо роботи на текстильній фабриці в Узбекистані, на якій його начебто змусили працювати або бути під наглядом СНБ та після звільнення з якої заявник почав зазнавати переслідування не підтвердилися через суперечливість слів заявника та неспівпадіння названих термінів роботи на зазначеній фабриці (під час першої співбесіди заявник зазначав, що працював з липня 2012 року до лютого 2012 р.; під час другої - з лютого 2011 до квітня 2012 р.).
У вказаному висновку враховано, що заявник не належав до політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій.
У висновку також звернуто увагу, що заявник до переїзду в Україну протягом більше року проживав на території третьої безпечної країни, а саме в РФ. Враховано, що заявник не звертався до уповноважених органів міграційної служби РФ з клопотання про отримання притулку, оскільки боявся висилки в Узбекистан.
Тим не менш, як зазначено у Висновку, заявник проживав весь цей час на території РФ легально, отримавши дозвіл на роботу.
Тобто, як зазначено у висновку, цілком очевидним є те, що у разі, якщо побоювання заявника дійсно мали суттєвий характер, то він неодмінно звернувся би за захистом ще перебуваючи на території третьої безпечної країни. Зазначено, що наявні факти свідчать про те, що заявник насправді має на меті отримати не захист від можливих переслідувань чи погроз в країні його постійного проживання, а лише отримати можливість легалізуватися на території України.
Враховуючи наведене, зроблено висновок, що заявника не може бути визнано біженцем або особою, що потребує додаткового захисту на території України, оскільки він легально перебував протягом року на території третьої безпечної країни, де міг звернутися за захистом і де його життю та безпеці нічого не загрожувало.
При цьому враховано також, що заявник не отримував вироків суду про застосування до нього смертної кари, арешту чи інших обмежень. Враховано також ситуацію в країні походження, вивчено відомості з відкритих інформаційних джерел, зокрема, Бі-Бі-Сі, матеріали прес-конференції Президента Карімова, французької новинної агенції (АФП) та зазначено у висновку, що події в Андижані в 2005 році дійсно мали місце.
Проте, як також зазначено у висновку, заявник так і не надав жодних доказів причетності його брата до цих подій і подальшого переслідування їхньої родини з цього приводу.
Крім того, у висновку враховано, що відповідно до ч. 1 ст. 5 вищезгаданого Закону заявник повинен був звернутися до міграційної служби протягом п'яти робочих днів із заявою про надання відповідного статусу, проте вказана вимога не була виконана та звернувся в останні дні перед закінченням 90-денного строку дозволу перебування на території України, який діє для громадян СНД.
У зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
16.06.2014 р. за № 10527 ГУ СБУ у м. Києві та Київській області проінформувало ГУ ДМСУ в м. Києві, що згідно з анкетою заявник добровільно повідомив, що з 18.06.2012 р. по 08.11.2013 р. він перебував на території Російської Федерації, яка є третьою безпечною країною. Зазначений факт, як зазначено у відповіді, є умовою, за якою особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зроблено висновок, що враховуючи тривалість перебування заявника на території РФ заявник збирається легалізуватися в нашій державі шляхом оформлення статусу біженця за фіктивними підставами.
20.06.2014 р. на ім'я позивача видано направлення на медичне обстеження.
18.07.2014 р. ДМС України прийнято оскаржуване рішення № 387-14, в якому зазначено, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № 2014 KYIV 0018, надісланої до ДМС України ГУ ДМС у м. Києві для прийняття остаточного рішення, на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи ДМС України прийняла рішення підтримати висновок ГУ ДМС України у м. Києві та відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 1 вищезгаданого Закону, як особи, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Із супровідним від 22.07.2014 р. за № 8.5/3064/14 ДМСУ направило особову справу заявника із вищезгаданим рішенням до ГУ ДМСУ у м. Києві. Слід зазначити, що із особовою справою представник позивача був ознайомлений 26.02.2014 р., що підтверджується відповідною відміткою. З правами та обов'язками заявник ознайомлений 06.02.2014 р.
31.07.2014 р. ГУ ДМС України в м. Києві сформовано повідомлення в якому зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Повідомлення отримано позивачем 08.08.2014 р.
Підставою для такого повідомлення визначено оскаржуване рішення ДМС України від 18.07.2014 р. № 387-14.
Вирішуючи у зв'язку з наведеним спір по суті, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на таке.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону (в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення) біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з цими положеннями Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань
За приписами частин першої і п'ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
У взаємозв'язку з наведеним слід додати, що частина 22 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI дає визначення терміну «третя безпечна країна», якою є країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи у сукупності встановлені судом обставини та наведені вище положення актів, які регулюють спірні відносини, суд приходить до висновку про відсутність підстав вважати заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зокрема, заявником не доведено достатньої аргументації своїм побоюванням та під час розгляду матеріалів органами міграційної служби та справи у суді не встановлено, що він може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
На підтвердження обґрунтованості своїх побоювань позивачем не надано навіть опосередкованих підтверджень його доводів відносно обґрунтованості його побоювань та наявності обставин, які б надавали йому право на отримання відповідного статусу.
Слід додати, що на час подій в Андижані заявнику було 15 років.
У той же час, відсутні будь-які відомості щодо участі заявника у подіях в Андижані, у т.ч. щодо його брата, щодо переслідувань у зв'язку з цим або з інших мотивів, наявності кримінальної справи (кримінального провадження), вироку суду, розшуку заявника, загрози застосування щодо нього, зокрема, смертної кари, перебування заявника у розшуку.
У взаємозв'язку з наведеним слід додати, що заявник покинув Узбекистан легально та через сім років після подій в Андижані, при цьому працюючи в Узбекистані три роки у комерційному підприємстві, що не дає підстав для висновку щодо будь-яких утисків позивача та, при цьому вбачається, що країна постійного проживання забезпечила вільний виїзд заявника за кордон, тобто дотримання його прав на вільне пересування.
При цьому, вбачається, що заявник вільно та легально пересувався протягом кількох років територіями інших кількох країн, що вказує на відсутність міжнародного розшуку відносно заявника та не доводить обґрунтованості побоювань заявника щодо його затримання та можливих утисків у зв'язку з цим.
У той же час, вбачається плутанина у наданих заявником поясненнях відносно начебто примусової роботи на текстильній фабриці в Узбекистані під наглядом правоохоронних органів.
При цьому, як вбачається з вищевикладеного, досліджуючи викладені заявником обставини органи міграційної служби вжили вичерпних заходів щодо з'ясування обставин, наявність яких давала б позивачу право на отримання відповідного статусу.
Окремо слід зазначити, що позивач протягом тривалого часу, більше року, легально та добровільно знаходився на території РФ, мав дозволи на роботу та відсутні документально підтверджені відомості щодо його затримання на території РФ або вчинення відносно нього утисків та певних негативних заходів, які б підтверджували його побоювання відносно видачі в Узбекистан.
У той же час, заявник не звертався до органів ФМС РФ з приводу отримання відповідного статусу, обґрунтовуючи це по суті гіпотетичними припущеннями щодо його можливої видачі з РФ в Узбекистан.
Водночас, щодо доводів позивача відносно можливих утисків на релігійній основі, слід зазначити, що з відкритих джерел, новин в Інтернет просторі, вбачається, що у 2011 - 2014 роках у Москві забезпечено святкування свята Ураза-Байрам, одного з головних свят в ісламі. Зазначено у новинах, що десятки тисяч мусульман прийшли на ранковий намаз до Соборної мечеті, поруч з Проспектом Миру. Крім того, як вбачається з новин, 130 тис мусульман відзначили святковою молитвою Курбан-Байрам в Москві. Наведене не свідчить про утиски мусульман в Росії, тобто на релігійному ґрунті. Поздоровлення російським мусульманам направили президент Володимир Путін і прем'єр Дмитро Медведєв.
В контексті наведеного слід додати, що Конституція Російської Федерації декларує свободу совісті для всіх, кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, є неприпустимим примусове нав'язування релігійних поглядів (ст. 28), а також гарантує рівність прав і походження, майнового і посадового положення, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань, тощо.
Російська Федерація підлягає під визначення третьої країни, адже: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (РФ ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання); дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13.11.1992 року № 3870-1, вищезазначені акти приєднано до законодавства РФ; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (Федеральний закон РФ "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1), яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.
В контексті наведеного слід додати, що відповідно до ст. 33 «Конвенції про статус біженця» від 28.07.1951 договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до частини 22 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI та в контексті власне осіб, які претендують на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, підтверджується також судовою практикою.
Таким чином, заявник прибув на територію України з третьої безпечної країни, перебуваючи на її території легально і тривалий час та при цьому не звертаючись до уповноважених органів з приводу отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а відтак позивач не може претендувати в Україні на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем доведено законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, а відтак у задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись вимогами статей 69 - 71, 158 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
Адміністративний позов залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.
Головуючий суддя О.А. Кармазін
Судді: О.В. Дегтярьова
В.П. Катющенко