"01" жовтня 2014 р. м. Київ К/800/42344/14
Колегія Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого судді: Олексієнка М.М.,
суддів: Весельської Т.Ф.,
Винокурова К.С.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці та соціального захисту населення Подільської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - УПСЗН), Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Головного управління соціального захисту населення виконавчого органу Київської міської ради (далі - Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат) про визнання дій протиправними за касаційною скаргою позивача на постанову Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 1 липня 2014 року,
У жовтні 2013 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом, відповідно до якого просив зобов'язати відповідачів :
у зв'язку із зміною групи інвалідності, перерахувати і виплатити йому різницю одноразової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю внаслідок Чорнобильської катастрофи, що становить 6205,20 грн.;
нарахувати і виплатити:
недоотриману щорічну допомогу на оздоровлення за період з 2001 по 2012 роки в сумі 29173 грн. та суму індексації внаслідок інфляції за вказаний період;
недоплачену одноразову компенсацію;
недоотримані кошти щорічної допомоги на оздоровлення в сумі 32149,90 грн.;
компенсацію за моральну шкоду в розмірі 60044,83 грн.
Посилався на те, що є постраждалим від наслідків аварії на Чорнобильський АЕС 1 категорії, інвалідом 2 групи. Протягом 2001-2012 років отримував суми допомоги в значно меншому розмірі, ніж це передбачено законодавством, що спричинило моральну шкоду.
Постановою Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 1 липня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі позивач, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами, просить попередні рішення скасувати і ухвалити нове про задоволення позову. Зазначає, що судами належним чином не досліджені докази зібрані у справі.
З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги частково з урахуванням наступного.
Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, віднесений до 1 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. У 2000 році йому встановлена 3 група інвалідності, одержана у зв'язку із захворюванням, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а в 2007 році визнано інвалідом 2 групи.
20 січня 2011 року позивач звернувся до УПСЗН із заявою про перерахунок і виплату недоотриманої допомоги на оздоровлення за 2007-2009 роки. Листом від 3 лютого 2011 року його повідомлено, що нарахування виплат здійснювалося у порядку і розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що соціальні виплати позивачу здійснювалися за відповідними бюджетними програмами, тому відповідачі діяли в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом.
З таким висновком колегія суддів касаційної інстанції погодитися не може, тому що він не відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Відповідно до положень, передбачених частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Виплата одноразової компенсації учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, щорічної допомоги на оздоровлення та виплата різниці компенсації у разі встановлення вищої групи інвалідності здійснюється відповідно до статті 48 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №769-ХІІ).
Постановами Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 20 квітня 2007 року № 649 «Про встановлення розмірів виплат деяким категоріям громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 12 липня 2005 року № 562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» встановлено розміри компенсацій за шкоду, заподіяну здоров'ю, в абсолютних сумах.
Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначенні розміру виплат застосуванню підлягають положення статті 48 Закону №796-ХІІ з урахуванням їх дії у часі, а саме: з 1 січня 2001 року до 31 грудня 2005 року, з 9 липня до 31 грудня 2007 року, з 22 травня 2008 року.
Судами не з'ясовано чи виплачувалась позивачу одноразова допомога та щорічна компенсація за шкоду, заподіяну здоров'ю відповідно до положень Закону №769-ХІІ., і в яких розмірах.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2007 року №6-рп/2007, визнано неконституційним пункт 30 статті 71 Закону України від 19 грудня 2006 року №489-V «Про Державний бюджет на 2007 рік», щодо зупинень виплат щорічної допомоги на оздоровлення чорнобильцям.
Визнано такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними) і зміни, внесені підпунктом 11 пункту 28 розділу II Закону України від 28.12.2007 року №107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 року №10-рп/2008).
Задля з'ясування можливості задоволення цього позову в частині вимог за 2007 рік судам необхідно було з'ясувати, чи проводились спірні виплати у період, коли дія статті 48 зупинена (що виключає можливість їх задоволення, оскільки виплати проведені відповідно чинного на той час законодавства) чи після 9 липня 2007 року (що є підставою для задоволення позову).
Аналогічно, судами не з'ясовувалось у який період здійснювались спірні виплати у 2008 році - до 22 травня 2008 року (що виключає можливість задоволення відповідних вимог), або після (що є підставою для їх задоволення).
Статтею 71 Закону України від 26 грудня 2008 року №835-VІ «Про Державний бюджет України на 2009 рік» Кабінету Міністрів України надано право в 2009 році встановлювати розміри соціальних виплат, які відповідно до законодавства визначаються від розміру мінімальної заробітної плати, в абсолютних сумах у межах асигнувань, передбачених за відповідними бюджетними програмами.
Статтею 70 Закону України від 27 квітня 2010 року №2154-VI «Про Державний бюджет України на 2010 рік» надано право Кабінету Міністрів України у 2010 році встановлювати розміри соціальних виплат, які відповідно до законодавства визначаються залежно від розміру мінімальної заробітної плати, в абсолютних сумах у межах асигнувань, передбачених за відповідними бюджетними програмами.
Кабінетом Міністрів України у відповідних роках таке право використано не було, а тому вказані норми не підлягають застосуванню під час визначення розміру виплат, передбачених статтею 48 Закону №796-ХІІ.
У 2011 році обмеження щодо застосування статті 48 Закону №796-ХІІ не встановлювались.
У 2012 році установлено, що у цьому році норми і положення статті 48 застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2012 рік, згідно із Законом України від 22.12.2011 року №4282-VI «Про Державний бюджет України на 2012 рік».
З міркувань, викладених вище, оскаржувані рішення не можна вважати обґрунтованими, оскільки суди в повному обсязі не дослідили усіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та застосували нормативно-правові акти, які не регулюють вказані правовідносини.
З урахуванням наведеного, судові рішення підлягають скасуванню з направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
При новому судовому розгляді врахувати вище згадані положення нормативних актів, з використанням вимог, передбачених статтею 11, статтею 100 КАС України, суду першої інстанції необхідно встановити обставини пропущення строків звернення до адміністративного суду та з урахуванням зібраних доказів вирішити спір.
На підставі наведеного, керуючись статтями 220, 222, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 1 липня 2014 року скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.
Судді: М.М. Олексієнко
Т.Ф. Весельська
К.С. Винокуров