Провадження № 2/754/4217/14
Справа №754/9233/14-ц
11.09.2014 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді - Сенюти В.О.
за участю секретаря - Слободянюк О.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, визнання договору дарування квартири недійсним, -
Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про визнання права власності, визнання договору дарування квартири недійсним. Позовну заяву обґрунтовує тим, що з 15.09.2001 року по 13.05.2010 року та з 28.02.2012 року по день смерті чоловіка перебувала із ОСОБА_3 у шлюбі. Від попереднього шлюбу у позивачці є донька - ОСОБА_4, а у померлого ОСОБА_3 - син- ОСОБА_2. У період перебування у шлюбі, 05.12.2003 року позивачка разом із чоловіком придбали квартиру АДРЕСА_1. В спірній квартирі позивачка проживала без реєстрації. У 2010 році шлюб між позивачкою та ОСОБА_3 був розірваний, проте вони продовжували сумісно проживати у спірній квартирі, оскільки останній був інвалідом І групи, та вона продовжувала здійснювати за ним догляд. У період розлучення, ОСОБА_3 уклав договір дарування спірної квартири на відповідача ОСОБА_2, про вказане їй стало відомо кілька місяців тому, коли відповідач зателефонував і повідомив, що спірна квартира належить йому на підставі договору дарування та просив звільнити спірну квартиру до кінця травня 2014 року. 28.02.2012 року позивачка вдруге зареєструвала шлюб із ОСОБА_3, останні роки чоловік позивачки був дуже прискіпливий та грубий, агресивним та потребував лікування у психіатра. Відповідач не приймав участі по догляду за батьком, оскільки є інвалідом І групи та сам потребує сторонньої допомоги. По теперішній час позивачка безперервно користується спірною квартирою, здійснювала поточний ремонт у квартирі, сплачувала комунальні послуги. Таким чином, позивачка просить визнати договір дарування квартири недійсним, оскільки договір є таким, що порушує публічний порядок, вчинений під впливом обману, а предметом договору виступило майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя та згоду на відчуження майна нею не надавалась.
В судовому засіданні позивачка та представник позивачки просили позов задовольнити з викладених підстав. Позивачка пояснила, що на момент придбання спірної квартири, її дочка позичила їй кошти, оскільки коштів на придбання спірної квартири їй та померлому ОСОБА_3 не вистачало, квартира придбана у період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечував. Пояснив, що спірна квартира на підставі рішення суду є приватною власністю ОСОБА_3, яку він подарував не перебуваючи у шлюбі із позивачкою. Крім того, спірна квартира була придбана за грошові кошти, які були отримані ОСОБА_3 від продажу квартири по АДРЕСА_2, яка належала йому та його синові ОСОБА_2 на праві власності в рівних частках. Крім того, представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити у зв'язку із спливом строку позовної давності.
Вислухавши пояснення позивачки, представника позивачки, представника відповідача, допитавши свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, вивчивши письмові матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
В судовому засіданні встановлено, що позивачка ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15.09.2001 року по 13 травня 2010 року (а.с.13) та з 28 лютого 2012 року (а.с.12) по день смерті ОСОБА_3- ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.14).
Позовна вимога про визнання спірної квартири спільним майном подружжя (її та померлого чоловіка ОСОБА_3), а також визнання за позивачкою право власності на ? частину вказаної квартири задоволенню не підлягає з наступних підстав.
З копії договору купівлі - продажу квартири, посвідченого Барановою Т.І. державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори вбачається, що 05.12.2003 року ОСОБА_3, який діяв від свого імені та на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 продали трикімнатну квартиру АДРЕСА_3. Вказана квартира належала ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної власності, в рівних частках (а.с.129-133).
Відповідно до п. 3 договору, продаж квартири АДРЕСА_3, вчинено за 16000 грн.
З показів свідка ОСОБА_6 вбачається, що він працював брокером. ОСОБА_3 звернувся до нього з метою здійснення розселення, оскільки померлий бажав придбати для сина окреме житло. Основною вимогою померлого була такою, що при продажу квартири по АДРЕСА_2, повинно вистачити грошей для придбання двох квартир, для нього та його сина. Пошук квартир тривав довго, під час огляду і вибору квартир участь приймали лише він та померлий ОСОБА_3 Оформлення купівлі - продажу квартир відбувся в один день, у присутності померлого та свідка, який перераховував грошові кошти. Після оформлення купівлі-продажу квартир у померлого залишилися деякі кошти, які йому вистачало на харчування та переїзд.
Як вбачається з показів свідка ОСОБА_7, яка з її слів померлому ОСОБА_3 доводиться донькою, батько кошти на придбання спірної квартири не позичав.
Покази свідка ОСОБА_4 з приводу того, що нею були позичені позивачці кошти у розмірі 5000 доларів США для придбання спірної квартири, суд до уваги не приймає, оскільки належними та допустимим доказами не підтверджено, а її покази суперечать показам інших свідків, та письмовим матеріалам справи.
З копії договору купівлі - продажу квартири вбачається, що 05.12.2003 року однокімнатна квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_3, вказаний договір також посвідчений Барановою Т.І. державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори.
Згідно п. 4 вказаного договору, спірна квартира АДРЕСА_1 придбана за 13500 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст.. 61 цього Кодексу.
Всупереч вказаній нормі позивачка та представник позивачки не надали суду належних та допустимих доказів того, що померлому ОСОБА_3 не було достатньо коштів для придбання спірної квартири. Враховуючи принцип змагальності, закріплений у ст. 10 ЦПК України, представник позивачки та позивачка безпосередньо, відповідних клопотань, які були б направлені на встановлення вказаної обставини в судовому засіданні не звертались. Суд в свою чергу самостійно, за власною ініціативою, ініціювати витребування доказів відповідно до положення чинного ЦПК України позбавлений можливості.
Крім того, за клопотанням представника відповідача, судом було оглянуто цивільну справу № 2-1964/2010, яка зберігається у архіві Деснянського районного суду м. Києва, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру.
З позовної заяви ОСОБА_3, яка міститься у вказаній цивільній справи та була предметом судового розгляду вбачається, що 15.09.2001 року між ним та ОСОБА_1 було укладено шлюб, однак з дружиною домашнього господарства спільно не вели, а у 2003 році він за власні кошти придбав квартиру АДРЕСА_1, в якій зареєстрований лише він один.
Як вбачається з паспортних даних позивачки, остання зареєстрована у АДРЕСА_4.
Суд звертає увагу на ту обставину, що при укладені договору довічного утримання 27.07.2004 року, який був укладений на всю спірну квартиру АДРЕСА_1, про існування якого позивачка знала, вказана обставина не заперечувалася нею в судовому засіданні, при цьому частки подружжя не виділялись. Позивачка з 27.07.2004 року не зверталась до суду із відповідним позовом, у зв'язку із порушенням її права власності на частку квартири.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Враховуючи те, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана за рахунок коштів, отриманих померлим ОСОБА_3 від реалізації квартири по АДРЕСА_2, яка належала йому на праві приватної власності, (продаж квартири АДРЕСА_3 та придбання квартири АДРЕСА_1 мали місце в один день, посвідчення вказаних договорів вчиняла Баранова Т.І. - державний нотаріус Першої Київської державної нотаріальної контори), а тому суд приходить до висновку, що спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя.
Позовна вимога про визнання договору дарування квартири недійсним не підлягає задоволенню, з урахуванням наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Позивачка у своїй позовні заяві просить визнати договір дарування недійсним з тих підстав, що останній укладений з порушенням публічного порядку, вчинений під впливом обману, а предметом договору виступило майно яке є спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Судом встановлено, що 27.07.2004 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_3, передав у власність квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4, яка в свою чергу зобов'язується довічно повністю утримувати ОСОБА_3, забезпечувати його харчуванням, одягом, медикаментами, доглядом і необхідною допомогою та гарантує ОСОБА_3 довічне проживання в цій квартирі.
За позовом ОСОБА_3 та на підставі рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 березня 2010 року, нотаріально посвідчений договір довічного утримання від 27.07.2004 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано. Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08 липня 2010 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 березня 2010 року залишено без змін.
Вказані рішення та ухвала судів в касаційному порядку оскаржені не були, на момент розгляду справи не скасовані та знаходяться в матеріалах цивільної справи № 2-1964/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру.
З копії реєстру прав власності на нерухоме майно від 26.10.2010 року вбачається, що квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23.03.2010 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 08.07.2010 року (а.с.80).
Як вбачається з копії договору дарування від 01.11.2010 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_8, ОСОБА_3 передав безоплатно ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до п. 2 договору дарування, відчужувана квартира належить дарувальнику на підставі документів, якими є: рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23.03.2010 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 08.07.2010 року та зареєстровані Комунальним підприємством Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 19.10.2010 року.
На момент укладення спірного договору дарування від 01.11.2010 року, померлий ОСОБА_3 не перебував у шлюбі із позивачкою ОСОБА_1, оскільки шлюб було розірвано 13.05.2010 року (а.с.13), а повторно шлюб було укладено лише 28.02.2012 року (а.с.12).
Враховуючи те, що суд не дійшов висновку про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, спірна квартира належала померлому ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі рішення Деснянського районного суду м. Києва, ухвали Апеляційного суду м. Києва, які на момент розгляду справи не були скасовані, а тому положення ст.ст. 321, 369 ЦК України ст. 68 Сімейного кодексу України, на які посилається позивачка не можуть бути застосовані.
Таким чином, доводи позивачки про те, що укладення спірного договору дарування спричинило порушення публічного порядку - ст. 228 ЦК України та норм ст. ст. 60, 61, 68 Сімейного кодексу України не знайшли свого підтвердження.
Підстава визнання договору дарування недійсним, який вчинено під впливом обману, суд вважає необґрунтованою, оскільки позивачкою та представником позивачки не було зазначено в чому саме полягає обман, по відношенню до кого мав місце обман, а також не надано належних та допустимих доказів вказаному.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Суд звертає увагу на те, що позивачка ОСОБА_1 не є стороною спірного договору дарування, а відтак ставити питання про визнання договору дарування недійсним в наслідок обману в силу положення ст. 230 ЦК України не може.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмову у позові.
Позивачкою та представником позивачки не було надано доказів того, що ОСОБА_1 стало відомо про існування спірного договору дарування від 01.11.2010 року лише кілька місяців тому.
Доводи позивачки про те, що нею не були пропущені строки звернення до суду, оскільки вона дізналася до існування договору дарування з телефонної розмови із відповідачем приблизно два місяці тому, суд до уваги не приймає, оскільки суперечать показам: свідка ОСОБА_7, яка вказала, що позивачці було відомо відразу після укладення договору дарування та свідка ОСОБА_8, яка про укладення договору повідомила позивачці особисто через місяць після укладення договору.
Враховуючи те, що спірний договір дарування укладений 01.11.2010 року, а позивачка звернулася до суду із позовом лише 03.06.2014 року, а тому суд приходить до висновку, що строк позовної давності для звернення до суду сплив.
Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 57, 68 СК України, ст.ст. 203, 215, 228, 230, 267, 321, 369 ЦК України, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, визнання договору дарування квартири недійсним - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення, шляхом подачі апеляційної скарги.
Головуючий: