ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
01 серпня 2014 року № 826/9124/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
доВідділу Державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві
провизнання незаконними дій, -
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулася ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) з адміністративним позовом до Відділу Державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві (далі - відповідач) про визнання дій державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції в м. Києві Васильєва Сергія Сергійовича, які полягають у прийнятті постанови про відкриття виконавчого провадження № 41166452 від 13.12.2013 року та стягнення з ОСОБА_1 на користь держави штрафу в сумі 850,00 грн. - незаконними.
В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що державний виконавець при відкритті виконавчого провадження № 41166452 неналежним чином вивчивши механізм стягнення штрафу передбачений ст. 308 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме замість того, щоб розпочати процедуру стягнення суми штрафу з боржника в розмірі 425, 00 грн. з дотриманням норм Закону України «Про виконавче провадження», якими також передбачено надання боржникові строку на добровільне виконання постанови ДАІ, самостійно, на власний розсуд, визначив суму штрафу в подвійному розмірі, що в сумі склало 850, 00 грн.
Такі дії, на думку позивача, є протиправними та такими, що порушують права та законні інтереси скаржника як сторони виконавчого провадження.
Окрім цього, позивач зазначає, що право на визначення суми штрафу в подвійному розмірі і відповідно стягнення її за виконавчим провадженням з боржника виникає у державного виконавця лише після того, як постанова ДАІ про стягнення штрафу саме в розмірі 425, 00 грн. не буде виконання боржником за виконавчим провадженням в добровільному порядку, як це передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Таким чином, дії відповідача щодо відкриття виконавчого провадження № 41166452 від 13.12.2013 року про стягнення з неї штрафу в сумі 850, 00 грн. було здійснено державним виконавцем Васильєвим С.С. з грубим порушенням вимог чинного законодавства.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, подав до суду належним чином засвідчену копію матеріалів виконавчого провадження ВП № 41166452.
Відповідно до вимог частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, в зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи у письмовому провадженні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи принципи рівності сторін, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
13 грудня 2013 року головним державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві Васильєвим С.С. на підставі постанови ВДАІ № АА2 298985 від 20 листопада 2013 року прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження № 41166452 з примусового виконання рішення, яким зобов'язано ОСОБА_1 на користь держави сплатити штраф у сумі 850, 00 грн.
Незгода з діями відповідача щодо стягнення вказаним рішенням суми штрафу у розмірі 850, 00 грн. обумовила звернення позивача до адміністративного суду з позовом.
Оцінивши за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва не погоджується з доводами ОСОБА_1, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV (далі - Закон 606-XIV) - виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України «Про державну виконавчу службу» (далі - державні виконавці) ( ч.2 ст. 2 Закону № 606-XI).
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону 606-XIV державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно ч. 1 ст. 19 Закону 606-XIV державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону:
1) за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення;
2) за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;
3) у разі якщо виконавчий лист надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в порядку, встановленому законом;
4) в інших передбачених законом випадках.
Частиною першою ст. 17 вказаного Закону примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.
Водночас, ч. 2 ст. 17 Закону 606-XIV передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи, як зокрема: постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.
Вимоги до виконавчого документа встановлені ч. 1 ст. 18 Закону 606-XIV. Зокрема, відповідно до вказаної частини, у виконавчому документі зазначаються резолютивна частина рішення.
Частиною першою ст. 25 Закону 606-XIV передбачено, що державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.
Згідно ч. 2 ст. 25 Закону 606-XIV державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.
Таким чином, наведені вище норми законодавства відносять до компетенції відповідача, у разі відповідності виконавчого документа вимогам ст. ч. 1 ст. 18 Закону 606-XIV, прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження, а тому її прийняття не суперечить вимогам чинного законодавства.
Як вбачається з матеріалів виконавчого провадження, 10.12.2013 року начальником ВДАІ Оболонського РУ ГУМВС України в м. Києві на адресу відповідача було надіслано супровідним листом (вх. № 31221) постанову ВДАІ в справі про адміністративне правопорушення від 20.11.2013 року № АА2 298985 для стягнення з ОСОБА_1 штрафу.
На підставі вказаної вище постанови відповідачем прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження від 13 грудня 2013 року № 41166452.
Представником позивача не було надано суду доказів невідповідності вказаної вище постанови ВДАІ вимогам ст. ч. 1 ст. 18 Закону 606-XIV. Таких доказів не було встановлено і судом під час розгляду вказаної справи.
У той же час, при вирішення вказаної адміністративної справи, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Водночас, п. 8 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.
Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушуються, створено або створюють перешкоди для реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.
Оскільки наслідком розв'язання публічно-правового спору по суті має бути захист порушеного суб'єктивного права позивача, то у разі фактичної незгоди з постановою про відкриття виконавчого провадження відповідача, вимоги про визнання протиправними дій посадових осіб Відділу Державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві, які проявились у винесенні відносно ОСОБА_1 постанови про відкриття виконавчого провадження від 13 грудня 2013 року ВП № 41166452 не буде мати своїм правовим наслідком захист прав позивача, а тому його відповідна вимога до задоволення не підлягає.
При цьому, суд зазначає, що належним способом захисту прав позивача у даному випадку є визнання протиправною та скасування постанови Відділу Державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у місті Києві про відкриття виконавчого провадження від 13 грудня 2013 року ВП № 41166452.
Втім така позовна вимога позивача заявлена не була.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог.
Окрім цього, суд звертає увагу, що згідно, наявної в матеріалах виконавчого провадження, копії постанови про закінчення виконавчого провадження від 27 лютого 2014 року вбачається, що боржником (ОСОБА_1.) заборгованість згідно виконавчого документа (850, 00 грн.) виконавчий збір (85, 00 грн.) та витрати на користь держави (116, 82 грн.), які підлягали стягненню відповідно до постанов державного виконавця сплачено в повному обсязі. Вказана сплата також підтверджується копією платіжного доручення від 12.02.2014 року № 250 на суму 1 051, 82 грн.
Таким чином, приймаючи до уваги вищевикладене, суд приходить до переконання, що підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.
Частиною третьою ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого, вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. ст. 69, 70 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи положення ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, відшкодування судового збору позивачу не підлягає.
Керуючись ст. ст. 69-71, ст. 94, ст. ст. 158-163, ст. 167, ст. 181, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя І.М. Погрібніченко