27 серпня 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
Головуючого Висоцької В.С.
суддів: Кафідової О.В., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Умнової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 грудня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 16 квітня 2014 року, -
У листопаді 2012 року позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернувся до суду з позовом, вимоги якого збільшив в ході розгляду справи та просив в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 350010,64 доларів США звернути стягнення на будинок та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки банком з укладенням від імені ОСОБА_5 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах та організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. Виселити ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 із зазначеного житлового будинку.
Позов мотивовано тим, що 10 серпня 2007 року між сторонами був укладений кредитний договір, відповідно до якого відповідач отримав кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,4 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 9 серпня 2017 року. Згідно додаткової угоди від 31 жовтня 2007 року відповідач ОСОБА_5 додатково отримав кредит у розмірі 50 000 доларів США. Загальна сума отриманих у кредит коштів становить 186420 доларів США з яких 150 000 доларів США на споживчі цілі, а 36420 доларів США на сплату страхових платежів по особистому страхуванню кредитора та страхуванню майна переданого в іпотеку. Внаслідок невиконання зобов'язань за договором станом на 12 листопада 2013 року заборгованість становить 350 010,64 доларів США, що еквівалентно 2 797 635,04 грн, з яких 151 310,23 доларів США - заборгованість по кредиту, 105174,42 доларів США - заборгованість по процентам, 17 616,81 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом, 59212,23 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором, 31,27 долари США - штраф (фіксована частина) та 16665,68 доларів США - штраф (процентна складова). В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 10 серпня 2007 року був укладений договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_5 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 393,30 кв.м та земельну ділянку загальною площею 0,12 га, які розташовані по АДРЕСА_1 і належать йому на праві власності. Посилаючись на вказані обставини банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з нього відповідачів.
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 16 квітня 2014 року, позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2007 року у розмірі 350 01,64 доларів США, що еквівалентно 2 797 635,04 грн, звернуто стягнення на житловий будинок загальною площею 393,30 кв.м та земельну ділянку площею 0,12 га, які розташовані по АДРЕСА_1 які належать ОСОБА_5 на праві приватної власності, шляхом продажу будинку та земельної ділянки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_5 договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Виселено ОСОБА_5, ОСОБА_7 та у ОСОБА_6 з житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Відповідач ОСОБА_5, не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, частково задовольняючи позов виходив з того, що при укладенні кредитного та іпотечного договорів сторони досягли згоди з усіх істотних умов, на час укладення договору володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, прийнявши грошові кошти у позивача, відповідач погодився з умовами цього договору, а у банку виникло право вимагати повернення боргу за кредитним договором. Відповідач порушив зобов'язання за кредитним договором, у зв'язку із чим, виникла заборгованість, яка підлягає стягненню шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, обраним позивачем способом. Розрахунок заборгованості відповідачем не спростований. Також суд задовольнив вимогу про виселення на підставі ст.ст. 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку».
З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, без належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, та з порушенням норм процесуального права, з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Вказаним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.
Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.
Отже, стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
Відповідно до ст. 549 ЦК України, штраф, пеня - це є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто ця сума є неустойкою та може бути стягнута лише в межах строку позовної давності, передбаченого ст. 258 ЦК України.
Отже, при стягненні неустойки або визначенні розміру заборгованості з урахуванням штрафних санкцій суд має, при наявності відповідних доводів або заяв відповідача, встановити, з якого часу починається перебіг строку позовної давності, та обговорити питання щодо причин його пропуску, в тому числі щодо строку стягнення неустойки.
Відповідач посилався на пропуск позивачем строку позовної давності щодо вимог про стягнення пені та можливість її нарахування лише за останні 12 місяців. Разом з тим, суди попередніх інстанцій не надали їм належної оцінки, відповідних висновків в оскаржуваних рішеннях не навели, не встановили з якого часу нараховуються штрафні санкції, що впливає на застосування строків позовної давності.
Суди не надали належної оцінки посиланням ОСОБА_5 на недотримання кредитором вимог ЦК України при встановленні змінюваної процентної ставки, не перевірили відповідність встановлення такої ставки вимогам закону, зокрема не дослідили обґрунтованість підвищення процентної ставки з 27% до 32% та обставини, за яких відбулось це підвищення.
Судами не виконано вимог ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.
Судами не надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судами, як першої, так і апеляційної інстанцій, фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до поверхового вирішення спору.
За таких обставин, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим, відповідно до ст.338 ЦПК України їх слід скасувати з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Вирішуючи питання про звернення стягнення на предмет іпотеки судам слід врахувати те, що з 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», нормами якого встановлено тимчасову заборону у визначених цим законом випадках на примусове стягнення нерухомого житлового майна, яке вважається предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України «Про іпотеку».
Керуючись ст.ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,-
Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 грудня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 16 квітня 2014 року скасувати.
Справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий В.С. Висоцька
Судді О.В. Кафідова
Л.М. Мазур
Т.О. Писана
О.В. Умнова