2 липня 2014 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:
головуючого - судді Рейнарт І.М.
суддів Барановської Л.В., Качана В.Я.
при секретарі Мікітчак А.Л.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 7 квітня 2014 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євроконтинент» про визнання наказу незаконним, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, компенсації за невикористані відпустки, моральної шкоди та зобов'язання видати належно оформлену трудову книжку,
встановила:
у жовтні 2013 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 35 000грн. заробітної плати за період з 1 березня 2013р. по 1 вересня 2013р., компенсацію за невикористані відпустки з 1 червня 2008р. по 1 серпня 2013р. у сумі 40 000грн., моральної шкоди у сумі 117 000грн., та про зобов'язання відповідача видати трудову книжку.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з червня 2005 року він працював комірником ресторану «Шоколад» ТОВ «Євроконтинент» із заробітною платою 5000грн. на місяць, проте, відповідач заробітну плату виплачував нерегулярно, щорічні оплачувані відпустки не надавав, примушуючи його писати заяви про надання неоплачуваних відпусток, а у серпні 2013р. під час перебування у неоплачуваній відпустці він дізнався про своє звільнення з роботи за прогул, що не відповідає дійсності.
У квітні 2014р. позивач доповнив позовні вимоги і просив визнати незаконним наказ про його звільнення з роботи за прогул, та стягнути з відповідача оплату за вимушений прогул з 1 вересня 2013р. по 1 квітня 2014р. у сумі 40 000грн.
Рішенням суду від 7 квітня 2014р. у позові відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі позивач просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Апелянт посилається на необ'єктивність рішення суду першої інстанції, на підробку документів відповідачем, позбавлення можливості надати суду докази у підтвердження своїх вимог, а також на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів, заслухавши суддю доповідача, пояснення представника апелянта, яка підтримала апеляційну скаргу, пояснення представників відповідача, які заперечували проти апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджується, що позивач з 1 червня
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/6992/2014
Головуючий у суді першої інстанції: Маліновська В.М.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Рейнарт І.М.
2005р. працював на посаді комірника ТОВ «Євроконтинент». Наказом від 29 грудня 2006р. переведений на посаду завідуючого коморою.
Наказом від 20 серпня 2013р. позивача звільнено із займаної посади з 31 липня 2013р.
- 2 -
на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності та недоведеності, а також пропуском строку звернення до суду.
Проте, повністю погодитися з таким висновком суду не можна, виходячи з наступного.
Звертаючись до суду з позовом про стягнення заробітної плати за період з 1 березня 2013р. по 1 вересня 2013р., позивач стверджував, що його оклад становив 5000грн. на місяць, проте, відповідач заробітну плату виплачував не регулярно, у зв'язку із чим виникла заборгованість у сумі 35 000грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Позивачем суду не було надано доказів у підтвердження отримання ним заробітної плати у розмірі 5000грн. щомісячно, що з вказаної суми ним сплачувалися встановлені чинним законодавством податки, тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про недоведеність даних позовних вимог.
З наданих суду відповідачем штатних розписів за спірний період встановлено, що у березні 2013р. посадовий оклад позивача становив 1345грн., а з 1 квітня 2013р. по день звільнення 1360грн. (с.с.147-151 т.2).
Відомостями про виплату заробітної плати за спірний період підтверджено, що відповідно до посадового окладу відповідачем нараховувалася позивачу заробітна плата, яка ним була отримана, що підтверджується підписами у відомостях про виплату грошей (с.с.53-59 т.2).
Нарахована заробітна плата за липень 2013р. у сумі 387грн. 61коп. була направлена позивачу поштовим переказом 22 серпня 2013р. і ним отримана 28 серпня 2013р. (с.с.81 т.1).
Доводи апелянта про те, що вищезазначені документи є підробленими відповідачем не підтверджені належними та допустимими доказами, тому колегія суддів вважає їх безпідставними.
Разом з тим, відповідачем суду не надано доказів виплати позивачу заробітної плати за червень 2013р. у сумі 309грн. 55коп.
Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідачем у підтвердження виплати заробітної плати за вказаний період були надані копії однієї відомості № ВЗП-000013 про виплату позивачу частини заробітної плати у сумі 890,86грн. (с.с.59-61 т.2), тому колегія суддів вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача невиплачену заробітну плату за червень 2013р. у сумі 309грн. 55коп.
З наданих суду відповідачем документів вбачається, що за період роботи позивача відповідно до його заяв йому надавалися щорічні оплачувані відпустки (с.с.240-247 т.2), кількість днів невикористаної відпустки на день звільнення становить 129 і відповідачем при звільненні позивача була нарахована компенсація за невикористані дні відпустки у сумі 4738грн. 65коп., яка направлена позивачу поштовим переказом 22 серпня 2013р. і ним отримана 28 серпня 2013р. (с.с.82 т.1).
Доводи апелянта про те, що відповідач примушував його писати заяви про надання неоплачуваних відпусток не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, так як позивачем не було надано доказів своїм посиланням.
З наданих суду відповідачем документів встановлено, що відпустка без збереження заробітної плати позивачу була надані тільки 21 березня 2013р. відповідно до його заяви (с.с.54-55 т.1).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про відсутність підстав вважати, що строк невикористаної позивачем відпустки становить більше, ніж 129 днів, а виплаті підлягає компенсація у сумі 40 000грн.
Відповідно до наданих суду відповідачем актів позивач з 1 серпня 2013р. не виходив на роботу, у зв'язку із чим був звільнений за прогул.
Твердження позивача про те, що з 1 серпня 2013р. він перебував у відпустці без збереження заробітної плати відповідно до поданої ним заяви належними доказами не
- 3 -
підтверджено, тому суд першої інстанції правомірно вважав їх недоведеними.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Згідно ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції безпідставно у якості належного та допустимого доказу виконання відповідачем вимог ст. 149 КЗпП України було прийнято акт від 20 серпня 2013р.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Частиною 2 статті 59 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до вимог ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення саме роботодавець повинен зажадати від працівника письмові пояснення з приводу порушення трудової дисципліни.
Відповідачем суду не було надано доказів того, що позивачу була направлена вимога про надання пояснень з приводу відсутності його на робочому місці з 1 серпня 2013р.
З акту від 20 серпня 2013р. вбачається, що до товариства зателефонував сам позивач, але не з приводу надання пояснень, тому твердження відповідача про виконання вимог ст. 149 КЗпП України є безпідставними.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що наказ про звільнення позивача було видано 20 серпня 2013р., проте, датою звільнення зазначено 31 липня 2013р.,
Частиною 1 статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Частиною 4 статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до п. 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Мінпраці України, Мінюсту України, Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993р. № 58, з подальшими змінами, днем звільнення вважається останній день роботи.
Крім того, відповідно до п. 4.1. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Мінпраці України, Мінюсту України, Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993р. № 58, з подальшими змінами, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки.
Отже, аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що останнім днем роботи працівника вважається день, коли з ним розривається трудовий договір і коли у роботодавця виникає обов'язок видати працівнику трудову книжку і провести з ним повний розрахунок
З матеріалів справи вбачається, що трудовий договір з позивачем було розірвано 20 серпня 2013р., тому неправомірним є визначення датою звільнення 31 липня 2013р.
Посилання представників відповідача на те, що позивач з 1 серпня по 20 серпня 2013р. не працював, не є підставою для звільнення його датою, коли він останній день виходив на роботу, вказані обставини можуть бути підставою для не нарахування працівникові заробітної
- 4 -
плати за час, коли він не виходив на роботу.
На вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув і прийшов до помилкового висновку про те, що звільнення позивача за прогул відбулося відповідно до встановленого порядку.
Також суд першої інстанції не врахував роз'яснення, надані у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009р. "Про судове рішення у цивільній справі" про те, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
За таких обставин, суд першої інстанції неправомірно відмовив у задоволенні позовних вимог у зв'язку із їх безпідставністю та у зв'язку із пропуском строку звернення до суду.
Проте, відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
З наданих суду документів вбачається, що копія наказу про звільнення позивача була направлена йому відповідачем поштою 20 серпня 2013р. та отримана ним 28 серпня 2013р. (с.с.84, 77 т.1), а також відповідачем на адресу позивача поштою 21 серпня 2013р. була направлена трудова книжка, яка ним отримана 28 серпня 2013р. (с.с.78, 85 т.1), тому строк звернення до суду з приводу порушення його прав при звільненні закінчився для позивача 28 вересня 2013р., однак, до суду позивач звернувся 11 жовтня 2013р., а вимоги про визнання незаконним його звільнення заявив 1 квітня 2014р.
Статтею 234 КЗпП України визначено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
Проте, позивачем не заявлялося про поновлення строків звернення до суду.
Доводи апелянта про те, що він звернувся до суду 26 серпня 2013р. і не був обізнаний про своє звільнення, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки з поштового штемпеля на конверті вбачається, що позовна заява про стягнення заробітної плати, компенсації за відпустки, витребування трудової книжки та відшкодування моральної шкоди була направлена до суду 11 жовтня 2013р. (с.с.16-17 т.1), а матеріалами справи підтверджено, що копію наказу про звільнення та трудову книжку позивач отримав 28 серпня 2013р.
Попереднє звернення позивача до Печерського районного суду м. Києва із порушенням правил підсудності не свідчить про дотримання позивачем строків звернення до суду з позовними вимоги про незаконність звільнення.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу з 1 вересня 2013р. по 1 квітня 2014р. задоволенню не підлягають у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до суду.
Матеріалами справи підтверджено, що, хоча відповідач порушив вимоги п. 4.2. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, що пересилання трудової книжки поштою з доставкою на адресу працівника допускається тільки за письмовою згодою працівника, яку позивач не надавав, проте, позивачем трудова книжка була отримана 28 серпня 2013р., тому позовні вимоги про зобов'язання надати належно оформлену трудову книжку є безпідставними.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу
- 5 -
виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом
завданої працівнику моральної шкоди.
За змістом вказаного положення закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об'єкту яких, завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі (постанова Верховного Суду України № 6-54цс11).
Оскільки судом встановлено, що відповідачем позивачу не виплачена у повному розмірі заробітна плата за червень 2013р., і застосовуючи принцип співмірності, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у сумі 500грн.
Судом першої інстанції не повно були з'ясовані обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права, тому колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню та ухвалює нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню судовий збір у сумі 487грн. 20коп., враховуючи часткове задоволення позовних вимог майнового характеру та немайнового характеру.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 7 квітня 2014 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Євроконтинент» на користь ОСОБА_1 заробітну плату у сумі 309грн. 55коп., моральну шкоду у сумі 500грн.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Євроконтинент» судовий збір у сумі 487грн. 20коп. у прибуток держави.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: