Дата документу Справа №
Справа № 22-ц/778/1903/14 Головуючий у 1 інстанції: Козлова Н.Ю.
Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
« 10» червня 2014 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Кримської О.М.,
суддів: Дашковської А.В.,
Коваленко А.І.,
при секретарі: Мосіній О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 березня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права спільної сумісної власності на частину житлового будинку,
В червні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_4 про визнання права спільної сумісної власності на частину житлового будинку.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що на праві спільної сумісної власності йому, його дружині ОСОБА_6 та їх доньці ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, належала квартира АДРЕСА_1.
15 квітня 2002 року між ними, з однієї сторони, та ОСОБА_7, з другої сторони, був укладений договір купівлі-продажу вказаної квартири. В результаті продажу квартири отримали від покупця 20 000 грн.
В той же день, 15 квітня 2013 року, між ОСОБА_8, з однієї сторони, та ОСОБА_9, яка діяла від імені неповнолітньої доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, був укладений договір купівлі-продажу 57/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1. 57/100 частин зазначеного житлового будинку були придбані за кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_1.
З часу придбання будинку він був зареєстрований та постійно проживав в цьому будинку, сплачував комунальні платежі, провів водопровід, за власні кошти здійснював капітальний та поточні ремонти.
Дружина з донькою в спірному житловому будинку проживали до 2006 року, після чого вони переїхали проживати до Російської Федерації, де відповідачка вступила для навчання до Трубчевського аграрного коледжу в Брянській області Російської Федерації.
В 2006 році шлюб між ним та ОСОБА_6 був розірваний.
Вважає, що 57/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 є його з відповідачкою спільною сумісною власністю, оскільки вони придбані за спільні кошти сім'ї, отримані від продажу квартири, яка також належала його сім'ї на праві спільної сумісної власності.
На теперішній час чоловік ОСОБА_4 фактично виганяє його з будинку з метою продажу 57/100 частин будинку.
Посилаючись на ч.4 ст.368 ЦК України, просив визнати за ним та ОСОБА_4 право спільної сумісної власності на 57/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 березня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 перебували в зареєстрованому шлюбі з 28.04.1989 року (а.с.8).
ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_6, що підтверджується свідоцтвом про народження, серія НОМЕР_1, виданим 09 серпня 1990 року Ленінським відділом РАГСу м.Запоріжжя (а.с.10).
Судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що позивачу - ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 (а.с.131).
Відповідно договору купівлі-продажу від 15 квітня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_11, та зареєстрованого в реєстрі за №837, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 продали, а ОСОБА_7 купила квартиру АДРЕСА_1. Продаж зазначеної квартири сторо6ни вчинили в сумі 20 000 грн.(а.с.5).
Судом першої інстанції встановлено, що 15 квітня 2002 р., згідно договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_11 та зареєстрованого в реєстрі за №839, ОСОБА_6 в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, придбала у ОСОБА_8 57/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 за ціною 13 089 гривень (а.с.6).
З матеріалів справи вбачається, що спірну частину будинку було придбано на ім'я неповнолітньої ОСОБА_4 на підставі Розпорядження голови Хортицької районної адміністрації Запорізької міської ради №558 від 26 березня 2002р. за заявою ОСОБА_3 та ОСОБА_6 (а.с.161). Розпорядження голови Хортицької районної адміністрації Запорізької міської ради №558 від 26 березня 2002 р. ОСОБА_3 не оскаржувалось.
Обгунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на ч.4 ст.368 ЦК України та вказував, що 57/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 є його з відповідачкою спільною сумісною власністю, оскільки придбані за спільні кошти сім'ї, отримані від продажу квартири, яка також належала його сім'ї на праві спільної сумісної власності.
Суд першої інстанції правильно зазначив у рішенні, що спірні правовідносини щодо придбання спірної частки будинку виникли 15 квітня 2002 року, а тому до них мають застосовуватись правила Цивільного кодексу УРСР в ред.1963 року.
Відповідно до роз'яснень, наданих у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані зі спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що, відповідно до чинного законодавства, спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 КпШС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передані при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").
Правила ст. 17 Закону України "Про власність", діючої на час виникнення спірних правовідносин, не містили положень щодо права спільної сумісної власністі на майно, набуте за спільні кошти членів сім'ї.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що на час придбання спірної частки будинку до членів сім'ї належали не лише позивач та відповідач, а й дружина позивача - ОСОБА_6. Однак, будь-яких вимог до ОСОБА_6 позивач не пред'являв.
Судом встановлено та не спростовано позивачем, що ОСОБА_3 знав, що його неповнолітня донька на підставі договору купівлі - продажу від 15 квітня 2002р. є власницею 57/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 з моменту укладання договору.
Вважаючи, що кошти на спірний будинок були використані із продажу квартира, в якій проживала та мала права власності на 1\3 її частку неповнолітня дитина, була продана за згодою органу опіки і піклування при умові придбання дитині іншого житла 67/100 будинку.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Отже, спірна частина будинку придбана для дитини батьками в якості компенсації її частки житла на підставі Розпорядження голови Хортицької районної адміністрації Запорізької міської ради №558 від 26 березня 2002 р. за заявою батьків, та не має підстав, визначених законом, вважати спірний будинок спільною сумісною власністю і тому доводи апеляції щодо не порушення позивачем строку позовної давності за правилами ст. 308 ЦПК України не спростовують висновків суду про відсутність підстав для задоволення позову.
Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та також не спростовують висновків суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 307, 308, 313 - 315, 317 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 березня 2014 року у цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: