29 травня 2014 року м.Київ К/800/53026/13
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючий суддя Голяшкін О.В. (доповідач),
судді Горбатюк С.А.,
Калашнікова О.В.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Ладижинського міського суду Вінницької області від 20 травня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Гайсинської міської ради Вінницької області, третя особа: ОСОБА_3, про визнання незаконними та скасування рішень і державного акту на право власності на землю,-
У березні 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Гайсинської міської ради Вінницької області, третя особа: ОСОБА_3, про визнання протиправними, недійсними та скасування рішення Гайсинського міськвиконкому від 19 квітня 1996 року №102 в частині виділення земельної ділянки ОСОБА_3, рішення Гайсинського міськвиконкому від 18 червня 1997 року №125 в частині передачі земельної ділянки ОСОБА_3, державного акту на право власності на земельну ділянку II ВН №014474, виданого ОСОБА_3 18 квітня 1997 року; зобов'язання Гайсинської міської ради заново розглянути питання про передачу земельної ділянки від якої відмовився ОСОБА_4 в 1996 році та зобов'язання виконавчого комітету Гайсинської міської ради організувати землевпорядні роботи на садибах за адресами АДРЕСА_1 для відновлення розміру та конфігурацій садиб згідно документації.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 зазначив про незаконне отримання ОСОБА_3 земельної ділянки по АДРЕСА_2, оскільки оскаржуваний акт на вказану земельну ділянку порушує його майнові права, відчужує частину його садиби без відповідних узгоджень та документів, незаконно позбавляє його водогону та містить ряд фальсифікацій.
Постановою Ладижинського міського суду Вінницької області від 20 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2013 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
При винесенні рішень суди виходили із того, що рішення Гайсинської міської ради від 18 червня 1997 року №125 та виданий на його підставі державний акт на право приватної власності на землю від 01 липня 1997 року ІІ-ВН №0114474, які закріплюють право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_3, в тому числі і передану відповідно до рішення виконавчого комітету Гайсинської міської ради від 19 квітня 1996 року № 102, прав позивача не порушують та не суперечать закону.
Не погоджуючись з ухваленими у справі рішеннями, ОСОБА_2 звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
ОСОБА_3 у поданих запереченнях просить залишити судові рішення без змін, касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Гайсинської міської ради від 19 квітня 1996 року №102 вилучено із користування садиби АДРЕСА_2 частину земельну ділянку площею 248 кв.м., що належала ОСОБА_4, за його згодою і надано ОСОБА_3 з доведенням загальної площі садиби до 834 кв.м.
На підставі рішення Гайсинської міської Ради від 18 червня 1997 року №125 ОСОБА_3 виданий державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 01 липня 1997 року II ВН №014474, яким передано земельну ділянку площею 0,0832 га розташовану на території Гайсинської міської ради по АДРЕСА_1.
Як встановлено ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
При цьому, суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини, а підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
Відповідно до ч.1 ст.116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Частиною 2 ст.116 Земельного кодексу України передбачено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до ч.1 ст.125 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Статтею 126 Земельного кодексу України встановлено, що документами, що посвідчують право на земельну ділянку, являються державні акти, форма яких затверджена Кабінетом Міністрів України, та договір оренди, який реєструється відповідно до закону.
Відповідно до ст.22 Земельного кодексу Української РСР, який застосовувався до даних правовідносин до 01 січня 2002 року, приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється, а статтею 20 цього Кодексу також було встановлено, що документом, який стверджує право землекористування, є саме державний акт на право користування землею.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, обставини щодо належності земельної ділянки в АДРЕСА_1 ОСОБА_3, підтверджуються Державним актом на право приватної власності на землю від 01 липня 1997 року та договором купівлі-продажу земельної ділянки по АДРЕСА_1, укладеним 11 жовтня 1995 року.
З урахуванням вищевикладеного судова колегія вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, що відповідач під час передачі у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки діяв в межах передбачених законом повноважень та не порушував прав позивача.
Доводи касаційної скарги встановлених обставин справи та висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ч.3 ст.220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись ст.ст.220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Постанову Ладижинського міського суду Вінницької області від 20 травня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту ухвалення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, передбачених статтями 237 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді