м. Миколаїв
30 травня 2014 року Справа № 814/5286/13-а
Суддя Миколаївського окружного адміністративного суду Марич Є. В. розглянув у порядку письмового провадження справу за
адміністративним позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_1, АДРЕСА_1, 54018
доУправління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Миколаєва, пр. Жовтневий, 55-е, м. Миколаїв, 54018
треті особиВідділ ДВС Ленінського районного управління юстиції Миколаївської області, вул. Декабристів, 41/23, м. Миколаїв, 54020
провизнання протиправними дій, зобов'язання скасувати вимогу від 07.08.2013 № Ф-3683,
Позивач, фізична особа-підприємець ОСОБА_1, звернулася до суду з позовом до відповідача, управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Миколаєва.
Позивач просить: відмовити відповідачу в застосуванні примусового стягнення за несплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; визнати протиправними дії по вимаганню сплати страхових внесків за 2012 р.; зобов'язати відповідача скасувати вимогу про сплату боргу від 07.08.2013 р. № Ф 3683. Позов обґрунтовано тим, що в 2012 р. позивач не отримувала доходів від підприємницької діяльності, в зв'язку з чим не зобов'язана сплачувати внески. Вимогу про сплату боргу не отримувала, а про її існування дізналася лише з постанови відділу ДВС про відкриття виконавчого провадження.
Відповідач позов не визнав, надав суду заперечення, в яких зазначив, що позивач зареєстрована платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та має заборгованість за 2012 р., у зв'язку з чим їй направлено оскаржувану вимогу. Остання повернулася без вручення адресату. Вимогу направлено для примусового виконання до відділу ДВС (а. с. 40-42).
Сторони подали клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд дослідив матеріали і обставини справи, якими обґрунтовані позовні вимоги та заперечення, і встановив наступне.
Позивач зареєстрована як фізична особа-підприємець з 2011 р. і є платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Позивач зазначила, що в 2012 р. була платником єдиного податку 3 групи.
У зв'язку з наявністю заборгованості за 2012 р. відповідач сформував і надіслав позивачу вимогу про сплату боргу від 07.08.2013 р. № Ф 3683 на суму 4572,42 грн. (а. с. 45-46). Вимога повернулася кур'єрською службою без вручення адресату з відміткою "Зачинено" (а. с. 47).
Позивач подала скаргу, на яку відповідач 17.12.2013 р. прийняв рішення про залишення скарги без розгляду (а. с. 21).
Вирішуючи спір між сторонами, суд виходить з наступного.
На підставі ч. 1 ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та обік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон № 2464) платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Одним із обов'язків платників єдиного внеску, відповідно до п.1 ч. 2 ст. 6 Закону № 2464, є своєчасне та в повному обсязі нараховування, обчислення і сплата єдиного внеску.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464 (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що для платників, зазначених у п. 4 ч. 1 ст. 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, позивач, обравши спрощену систему оподаткування, зобов'язана була сплачувати єдиний внесок у розмірі не нижчому за розмір мінімального страхового внеску. При цьому, Закон № 2464 не ставить обов'язок сплати єдиного внеску в залежність від отримання доходу.
Частиною 4 ст. 25 Закону № 2464 встановлено, що територіальний орган Пенсійного фонду у порядку, за формою і в строки, встановлені Пенсійним фондом за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Згідно п. 6.4 Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої постановою правління Пенсійного фонду України від 27.09.2010 р. № 21-5 (яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), вимога вважається надісланою (врученою) фізичній особі, якщо її вручено особисто такій фізичній особі або її законному представникові чи надіслано листом на її адресу за місцем проживання або останнього відомого її місця перебування (проживання) з повідомленням про вручення за порядком оформлення зазначених поштових відправлень, установленим Кабінетом Міністрів України. Якщо платник на день надсилання йому органом Пенсійного фонду вимоги не повідомив в установленому порядку про зміну місцезнаходження (місця проживання), вимога вважається належним чином врученою навіть у разі її повернення як такої, що не знайшла адресата.
В матеріалах справи є повідомлення про вручення поштового відправлення, з якого вбачається, що оскаржувана вимога направлена на адресу позивача 29.08.2013 р. (а. с. 47).
Згідно пояснень кур'єрської служби, вимога не була вручена адресату і повернута відправнику 16.09.2013 р. (а. с. 51).
Таким чином, матеріалами справи підтверджено дотримання відповідачем передбаченої законом процедури стягнення недоїмки з єдиного внеску.
Стосовно доводів позивача про неотримання вимоги, суд зазначає, що на підставі ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Підприємницька діяльність є господарською діяльністю на власний ризик. У будь-якому випадку позивач як фізична особа-підприємець зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, навіть без отримання вимоги. Позивач не надала жодних доказів того, що відповідач протиправно нарахував заборгованість та направив їй оскаржувану вимогу.
За змістом ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони відповідно до вимог ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що відповідач, приймаючи спірну вимогу, діяв у межах, спосіб та на підставі своїх повноважень, відповідно до вимог ст. 71 ч. 2 КАС України довів перед судом її законність, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись статтями 11, 71, 94, 122, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Є. В. Марич