29 травня 2014 р. Справа № 804/4447/14
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя - Юрков Е.О.
судді: Верба І.О., Тулянцева І.В.
при секретарі - Мізера А.В.
за участю: позивач - ОСОБА_1
представник позивача - ОСОБА_2
представник відповідача - Крючков О.В.
представник третьої особи - Крючков О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську адміністративну справу за позовом громадянина Болгарії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання неправомірним рішення його скасування та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов громадянина Болгарії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області з вимогами:
- визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби
України від 14 березня 2014 року № 115-14 про відмову громадянину Болгарії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву
громадянина Болгарії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що спірне рішення про відмову в наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань є неправомірним та таким, що підлягає скасуванню. Представником позивача також зазначено, що громадянин Болгарії ОСОБА_1 не може повернутись до Болгарії, оскільки можливе його переслідування на батьківщині. Крім того, позивач пояснив, що станом на теперішній час в Болгарії при владі є високопосадовець ОСОБА_5, який в 90-ті роки був головою кримінального угрупування та зараз контролює сфабриковану відносно позивача кримінальну справу, а тому позивач має побоювання за своє життя.
Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили позов задовольнити.
Представник відповідача і третьої особи в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, надав до матеріалів справи письмові заперечення та зазначив, що громадянином Болгарії ОСОБА_1 при звернення до міграційної служби не було доведено реальності його обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за його політичні переконання в Болгарії, а також не доведено наявної реальності загрози його життю.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи, 22.10.2013 року громадянин Болгарії ОСОБА_1 звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про надання йому статусу біженця в Україні з підстав побоювання стати жертвою переслідувань, у зв'язку з політичними переконаннями.
Відповідно до п.1 п.4 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заяву позивача було прийнято до розгляду Державної міграційної служби України та видано довідку про звернення за захистом в Україні.
Проте, Рішення Державної міграційної служби України від 14 березня 2014 року № 115-14 громадянину Болгарії ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні та зазначено, що відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до пункту першого статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців від 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади (Державна міграційна служба України), що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що підставою для його прийняття був абзац 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та 13 частини першої 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Колегія суддів не погоджується з висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 травня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як підтверджується матеріалами справи, позивача зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що вимушений був покинути свою країну з політичних причин, а також внаслідок обставин які загрожують його життю та свободі, відповідно до яких він не може повернутися до країни свого походження,а тому потребує додаткового захисту.
Так, ОСОБА_1 пояснював, що він є громадянином Болгарії, з 1981 року. Працював в розвідувальному Управління Генерального Штабу Болгарської Народної Армії. До 1991 року працював у Греції, м. Солоніки на посаді відповідального за міжнародні та торгівельно-економічні зв'язки. Крім цього, також був парторгом комуністичної партії (надалі соціалістична) і активно співпрацював з Міжнародним відділом ЦК партії. Вів політичну діяльність, направлену на заснування та підтримку політичних зв'язків вищого керівництва партії з лідерами основних політичних партій Греції. В 1990 -1991 р.р. в Болгарі відбулась зміна влади, на зміну правлячій комуністичній партії прийшла опозиційна партія «Союз Демократичних сил». Був прийнятий закон «Про деполітизацію». Оскільки, позивач не був членом вказаної партії, а був членом «Болгарської Соціалістичної партії» (колишня Комуністична партія) та у зв'язку з тим, що він не хотів змінювати свої політичні погляди був вимушений звільнитися в 1991 році зі служби в розвідувальному управлінні в званні підполковника.
Крім того, в 1993 році позивач був свідком на зустрічі як перекладач, обговорення контрабандних схем щодо продажу тютюнових виробів. Організатором даної зустрічі був ОСОБА_8 - який представляв в Греції політичну силу Союз Демократичних Сил, в Болгарії він представляв угрупування «СІК». Головою вказаного угрупування був ОСОБА_5, який з 2001 року був призначений на посаду головного секретаря Міністерства внутрішніх справ (начальника поліції) потім мера Софії, а потім Прем'єр-міністра Болгарії. На теперішній час він є лідером найбільшої в парламенті Болгарії партії «Герб».
Позивач зазначив, що він є свідком злочинної діяльності ОСОБА_5 у схемах пов'язанних з контрабандою.
В матеріалах міграційної служби (а.с. 32) мається переклад звернення позивача 18.07.1994р. до прокуратури збройних сил - громадянина ОСОБА_9 в якому ОСОБА_1 повідомляє, що йому погрожують та примушують давати неправдиві свідчення.
Також позивач пояснив, що у зв'язку з побоюванням за своє життя та за життя рідних йому людей (матері, батька, жінки та трьох дітей) він вимушений був тікати та переховуватись в України.
Займаючи пост головного секретаря (начальника поліції) Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_5 сфабрикував відносно позивача кримінальну справу.
Як доказ того, що кримінальна справа відносно позивача сфабрикована є те, що у вказаній кримінальній справі в 1997 році була проведена графологічна експертиза підпису рахунку, з висновками, що підпис в рахунку був поставлений позивачем, проте в ході проведеної перевірки в травні 2011 року була досліджена копія того ж рахунку та на підставі проведеної експертизи встановлено, що підпис в рахунку проставлено не позивачем. Але, у зв'язку зі спливом строку давності, позивачу було відмовлено у порушенні досудового провадження (матеріали міграційної служби а.с. 86).
Крім того, позивач вказав, що він звернувся з заявою про перегляд вироку по кримінальній справі до Європейського Суду з Прав Людини, доказом чого є відповіді Європейського Суду з Прав Людини на звернення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.10.2011 року, 04.10.2012 року, 23.04.2013 року, та 14.08.2013 року, згідно яких повідомлено, що його заява проти Болгарії знаходиться на розгляді в Суді.
Так, побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Також, з наданої Державною міграційною службою України, на виконання ухвали суду, копій матеріалів справи з розгляду звернення громадянина Болгарії ОСОБА_1 вбачається, що відповідачем при розгляді заяви позивача, з метою зібрання інформації щодо останнього були направлені запити до Управління Служби безпеки України, Прокуратури Дніпропетровської області, сектору Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України в Дніпропетровській області та Міністерства юстиції, однак, відповідачем було прийнято рішення від 14 березня 2014 року № 115-14 без отримання відповіді з Прокуратури Дніпропетровської області та сектору Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України в Дніпропетровській області, що є грубим порушенням п.8 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», де зазначено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Слід зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Крім того, надана відповідь з Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області від 28.01.2014р. за № 55/2-1943 свідчить проте, що обставини, за наявності яких позивача не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - не виявлено.
Відповідно до положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд звертає увагу сторін на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів, прийшла до висновку, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним Рішення від 14 березня 2014 року № 115-14 про відмову громадянину Болгарії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 9, 11, 70-71, 86, 160-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов громадянина Болгарії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання неправомірним рішення його скасування та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 14 березня 2014 року № 115-14 про відмову громадянину Болгарії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Болгарії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Копію постанови направити сторонам по справі.
Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд в порядку та в строки, встановленні статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови викладений 03.06.2014р.
Головуючий суддя Е.О. Юрков
Судді: І.О. Верба
І.В. Тулянцева
Суддя Е.О. Юрков