"14" травня 2014 р. м. Київ К/9991/50849/11
колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
головуючого-судді: Юрченка В.В.,
суддів: Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г.,
розглянувши в порядку касаційного письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до управління праці та соціального захисту населення Тисменицицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області про стягнення заборгованості за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 16 листопада 2009 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2011 року,
В червні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що є матір'ю малолітньої дитини та має право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого для дітей віком до 6 років. Проте управління праці та соціального захисту населення Тисменицицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області проводило нарахування та виплату вказаної допомоги в меншому розмірі. Просила з урахуванням уточнення позовних вимог визнати неправомірними дії відповідача щодо відмови позивачу у виплаті заборгованості з допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірі не менше від прожиткового мінімуму, встановленого для дітей віком до 6 років; зобов'язати відповідача виплатити позивачу заборгованість з допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку за період з 1 січня 2007 року по 17 листопада 2008 року в розмірі 8475 грн; зобов'язати відповідача зробити перерахунок нарахованих сум цієї допомоги відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» до рівня не менше від прожиткового мінімуму на місяць.
Постановою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 16 листопада 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії управління праці та соціального захисту населення Тисменицицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області щодо невиплати ОСОБА_1 допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року в повному розмірі. Зобов'язано управління праці та соціального захисту населення Тисменицицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області перерахувати та виплатити ОСОБА_1 допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у повному обсязі відповідно до статті 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» за період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року та виплатити їй не донараховану суму за вказаний період в розмірі 2072,71 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2011 року апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Тисменицицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області задоволено. Постанову Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 16 листопада 2009 року скасовано. В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_1, судами неповне з'ясування обставин, які мають значення у справі, та порушення норм чинного матеріального законодавства, що призвело до неправильного вирішення даного спору, позивач просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та змінити рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Під час розгляду справи по суті судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є матір'ю малолітньої дитини та відповідно до статті 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» має право на виплату допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21 листопада 1992 року № 2811-ХII в редакції, чинній на час виникнення правовідносин, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років.
Згідно з пунктом 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 2811-ХII розмір державної допомоги сім'ям з дітьми, передбаченої статтею 15 цього Закону, визначається Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік у відсотковому відношенні до прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з поступовим наближенням до прожиткового мінімуму, але при цьому не може бути нижчим за величину, що дорівнює 25 відсоткам зазначеного прожиткового мінімуму, а з 1 січня 2006 року - 50 відсоткам цього прожиткового мінімуму.
Пунктом 14 статті 71 Закону України «Про державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 року № 489-V дію частини першої статті 15 та пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 2811-ХII було зупинено на 2007 рік.
При нарахуванні та виплаті позивачу цього виду державної допомоги у 2007 році відповідач керувався абзацом третім частини другої статті 56 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», яким передбачено, що у 2007 році допомога при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» здійснюється за рахунок коштів відповідної субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам у розмірі, що дорівнює різниці між 50 відсотками прожиткового мінімуму, встановленого для непрацездатних, та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 90 гривень для незастрахованих осіб та не менше 23 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, для застрахованих осіб, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.
Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 визнано такими, що не відповідають Конституції України, зокрема, абзац третій частини другої статті 56, пункт 14 статті 71 «Про Державний бюджет України на 2007 рік».
Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, в період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року відповідач був зобов'язаний нараховувати та сплачувати позивачу допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі, встановленому статтею 15 та пунктом 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми».
Підпунктами 7, 8 пункту 23 розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2007 року № 107-VI частину першу статті 15 та пункт 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» було змінено.
Відповідно до нової редакції частини першої статті 15 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.
Згідно з новою редакцією пункту 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між: з 1 січня 2008 року - 50 відсотками, з 1 січня 2009 року - 75 відсотками, з 1 січня 2010 року - 100 відсотками прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців.
На виконання Закону № 2811-XII Кабінет Міністрів України постановою від 27 грудня 2001 року № 1751 затвердив Порядок призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми.
Відповідно до пункту 22 Порядку з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2008 року № 57, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку виплачується у розмірі, що дорівнює різниці між: з 1 січня 2008 р. - 50 відсотками, з 1 січня 2009 р. - 75 відсотками, з 1 січня 2010 р. - 100 відсотками прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менш як 130 гривень.
Зазначена норма Закону № 107-VI неконституційною не визнавалась.
Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до вірного висновку щодо правомірності дій відповідача в 2008 році, оскільки виплата передбаченої статтею 15 Закону № 2811-XII допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в зазначеному році здійснювалася у розмірах і порядку, визначених Порядком призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1751 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що позивач, звернувшись до суду в червня 2009 року, пропустила річний строк для звернення до адміністративного суду, встановлений статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), стосовно позовної вимоги за період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року. Проте позивач не заявляла клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суд, а відповідач не заявляв вимогу про застосування наслідків пропущення строку звернення до суду. При цьому апеляційний суд при прийнятті постанови в її мотивувальній та резолютивній частинах не вирішив питання щодо позовної вимоги за період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року з урахуванням вимог статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України в чинній редакції.
Верховний Суд України, рішення якого відповідно до положень статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковим для всіх судів України, у постанові від 2 липня 2013 року (справа № 21-208а13) висловив наступну правову позицію.
«Частиною другою статті 99 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлювався річний строк.
Пропущення цього строку відповідно до статті 100 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) було самостійною підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягала одна зі сторін.
Аналіз частини першої статті 100 КАС дає підстави вважати, що суд не мав можливості самостійно, на свій розсуд, застосувати наслідки пропуску строку звернення до суду. Право ініціювати застосування наслідків пропуску строку звернення до суду належало одній зі сторін (відповідачу), і якщо така заява не надходила до суду, то і наслідки пропущення строку звернення до адміністративного суду не могли бути ним застосовані.
Пропущення строку звернення до адміністративного суду і заява сторони про застосування наслідків його пропущення не можуть бути безумовною підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки суд міг визнати причину пропуску строку поважною і в такому випадку справа мала розглядатися і вирішуватися в порядку, встановленому КАС.
Обставини, з якими сторона пов'язувала поважність причин пропуску строку звернення до суду, мали доводитися стороною і встановлюватися судом тільки у випадку, якщо заявлена вимога про застосування наслідків пропуску цього строку.
Відповідач у суді першої інстанції не заявляв вимогу щодо застосування наслідків пропущення строку звернення до адміністративного суду, обставини його пропущення не встановлювалися. Отже, суд апеляційної інстанції не мав правових підстав застосувати наслідки пропущення строку звернення до адміністративного суду за власною ініціативою».
Відповідно до вимог частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
За правилами статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.
Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2011 року скасувати, залишивши в силі постанову Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 16 листопада 2009 року.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.
Головуючий Юрченко В.В.
Судді Амєлін С.Є.
Кобилянський М.Г.