27 березня 2014 року Справа № 2035/13
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Затолочного В.С.,
суддів Каралюса В.М., Матковської З.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 28.11.2012 року у справі за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства зеленого господарства «Агромікс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -
Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Позивач, відділення ФСЗІ) звернулося до суду з позовом до Комунального підприємства зеленого господарства «Агромікс» (далі - Відповідач, Підприємство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені.
Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 28.11.2012 року в задоволенні позову відмовив повністю.
Постанову суду першої інстанції оскаржило відділення ФСЗІ, подавши на неї апеляційну скаргу.
Позивач зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що постанова підлягає скасуванню.
Звертає увагу на те, що Підприємство належним чином не виконало обов'язку зі створення робочих місць для інвалідів, звітність до центру зайнятості подавало нерегулярно, а тому має нести передбачену законодавством відповідальність. Просить скасувати постанову суду від 28.11.2012 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Сторони правом на участь у судовому засіданні не скористалися, у зв'язку з чим справа розглядалася в порядку письмового провадження.
Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Основним завданням Фонду соціального захисту інвалідів, відповідно до пункту 3 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 № 1434, є, зокрема контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю (далі - роботодавці), нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого статтею 19 Закону. У відповідності до покладених на Фонд завдань останній здійснює контроль за сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій і пені (підпункт 3 пункту 4 зазначеного Положення).
Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з роботодавцями, зокрема у зв'язку із здійсненням контролю за перерахуванням адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону, реалізують владні управлінські функції.
Право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку (частина 9 статті 20 Закону).
З огляду на викладене та відповідно до пункту 1 частини першої статті 3, пункту 4 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), справи за позовами суб'єктів владних повноважень - відділень Фонду до роботодавців про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за кожне робоче місце призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте ним, є адміністративними.
Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів і звітувати фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Позивач в позовній заяві, а також в апеляційній скарзі зазначає, що не дивлячись на подані Підприємством звіти форми №10-ПІ річна «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2011 рік», в силу вимог ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують адміністративно-господарські санкції сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, з якого випливає, що Відповідач вимогу Закону не виконав.
Судом першої інстанції встановлено, що Відповідачем подано до відділення Фонду звіт «Про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2011 рік» за формою державної статистичної звітності №10-ПІ поштова - річна за 2011 рік середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві Відповідача становила у звітному періоді 38 осіб, норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів - 2 особи, у той час коли фактично у звітному році Відповідачем було працевлаштовано лише 1 особу, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність.
На запит суду першої інстанції отримано відповідь із центру зайнятості, в якій зазначено, що Відповідачем протягом року було подано звіти форми 3-ПН до Ужгородського міського центру зайнятості про наявність вакансій у Відповідача для можливості працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями і протягом року на зазначене підприємство було направлено 52 особи, проте серед направлених осіб інвалідів не було.
Відповідачем самостійно було працевлаштовано одну особу з обмеженими можливостями згідно наказу № 5к-1 від 16.03.2011 року, що підтверджується копією даного наказу та довідкою з МСЕК наявних в матеріалах справи.
Відповідно до частин другої, третьої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» роботодавці самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості (частина перша статті 18 Закону).
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про зайнятість населення» інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу, визнаються безробітними.
Згідно з частиною п'ятою пункту 1 статті 7 зазначеного Закону працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань.
Абзацом четвертим пункту 2 статті 19 Закону України «Про зайнятість населення» визначено право державної служби зайнятості направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) інвалідів, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки та рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.
З огляду на викладене, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Позивачем не надано доказів безпосереднього звернення інвалідів на підприємство з метою працевлаштування, і відмови в такому працевлаштуванні.
Аналіз положень чинного законодавства, дає підстави для висновку про те, що виключним обов'язком підприємства є вжиття заходів для працевлаштування інвалідів, до яких належить створення в установленому порядку робочих місць інвалідів у межах нормативу та інформування органів державної служби зайнятості про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Суд першої інстанції, вирішуючи справу, вірно послався на рекомендацій президії Вищого адміністративного суду України від 14.04.2008 року та Постанову Верховного Суду України від 02 лютого 2010 року, що ухвалена у справі за № 10/03, де викладено правову позицію щодо застосування положень статей 18-20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», з якою узгоджується прийняте судом першої інстанції у даній справі рішення.
Відповідно до статті 161 частини 2 КАС України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу. Викладена вище правова позиція Верховного Суду України міститься у постанові, прийнятій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України, тому є обов'язковою до застосування судом під час розгляду адміністративної справи.
Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» одним із з основних елементів вказаного правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками.
У зв'язку з тим, що у діях Відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, або за відмову направлених інвалідів працевлаштуватися або за відсутності безпосереднього звернення інваліда для працевлаштування та враховуючи, що Позивачем і наданими матеріалами справи не доведено, що в діях або бездіяльності роботодавця є склад правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарської санкції
Отже, доводи апеляційної скарги не відповідають законодавству України та фактичним обставинам справи, тому не можуть бути підставою для її задоволення.
З огляду на викладене, постанова суду першої інстанції відповідає обставинам справи, наявним в ній доказам, прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для її скасування колегія суддів не знаходить.
Керуючись ст.ст. 195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 28.11.2012 року у справі № 2а-0770/1498/12 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В.С. Затолочний
Судді В.М. Каралюс
З.М. Матковська