"06" березня 2014 р. м. Київ К/800/30018/13
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Бухтіярової І.О., Сіроша М.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Городоцької міжрайонної державної податкової інспекції Львівської області Державної податкової служби на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року
у справі № 2а-5553/12/1370
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ельпласт-Львів»
до Городоцької міжрайонної державної податкової інспекції Львівської
області Державної податкової служби
про скасування податкового повідомлення-рішення, -
Товариство з обмеженою відповідальністю «Ельпласт - Львів» (надалі також - позивач, ТОВ «Ельпласт-Львів») звернулося до суду з адміністративним позовом до Городоцької міжрайонної державної податкової інспекції Львівської області Державної податкової служби (надалі також - відповідач, ДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 20 червня 2012 року №0000312200, яким позивачу нараховано податкове зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 375910 грн. та 93978 грн. штрафних санкцій.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2012 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення № 0000312200, винесене Городоцькою МДПІ Львівської області Державної податкової служби 20 червня 2012 року.
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року апеляційну скаргу Городоцької міжрайонної Державної податкової інспекції Львівської області Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2012 року у справі - без змін.
ДПІ в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У судове засідання 6 березня 2014 року сторони явку уповноважених представників не забезпечили, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду. За таких обставин, суд прийшов висновку щодо розгляду справи в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Фактичною підставою для збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість на підставі податкового повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 7 червня 2012 року № 151/22/23957545, про порушення позивачем вимог підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».
Вказаний висновок відповідача, ґрунтується на тому, що операції між ТОВ ФК «Соларіс» та ТОВ «Ельпласт-Львів» мають вдаваний характер, так як відсутність працюючих, відсутність основних фондів, транспортних засобів (ТОВ ФК «Соларіс»), не дають можливість виконання взятих на себе зобов'язань. Угоди з даними платником мають нікчемний характер.
Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин) право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
За змістом підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).
Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 зазначеного Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається: дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг). При цьому, право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.
Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що 1 серпня 2010 року між ТОВ «Ельпласт - Львів»(Покупець) та ТОВ ФК «Соларіс» (Продавець) було укладено договір купівлі - продажу, відповідно до пунктів 1.1, 1.2, 6.3 якого продавець на підставі відповідних видаткових накладних передає у власність Покупця товар - поліетилен, поліпропілен, комплектуючі товари, а пунктом 7.1 договору передбачено, що транспортні витрати, пов'язані з транспортуванням товару зі складу Продавця та страхування товару після відвантаження провадиться за рахунок Продавця.
У зв'язку з виробничою необхідністю, позивачем було отримано товар та доставлено на складські приміщення, що підтверджується наявними в матеріалах податковими та видатковими накладними, копіями свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів, що належать позивачу та документами, що підтверджують право власності на складські приміщення.
В ході розгляду справи, судами попередніх інстанцій встановлено,що придбані у ТОВ ФК»Соларіс» товари використані позивачем у власній господарській діяльності а саме у процесі виробництва труби, стічного надруку та барвника.
На підставі доказів, що містяться в матеріалах справи, які були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ ФК «Соларіс».
Крім того, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагента, фактичного знаходження його за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів у останнього. За умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.
Таким чином, юридично правильним є висновок про те, що податкове повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виник спір, прийняте відповідачем необґрунтовано, оскільки позивачем не допущено порушень вимог податкового законодавства.
Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».
В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.
Керуючись статтями 222, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу Городоцької міжрайонної державної податкової інспекції Львівської області Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуюча: Н. Є. Блажівська
Судді: І.О. Бухтіярова
М.В. Сірош