"17" березня 2014 р. м. Київ К/800/36883/13
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючого судді Пилипчук Н.Г.
суддів Ланченко Л.В.
Цвіркуна Ю.І.
розглянувши в порядку письмового провадження
касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 05.05.2010
та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.06.2013
у справі № 2а-1080/10/0370 (25995/10)
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
до Луцької об'єднаної державної податкової інспекції
про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення, -
Подано позов про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення від 02.04.2009 № 0005631701/3 про зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за серпень 2008 року в сумі 139580 грн.
Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 05.05.2010, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.06.2013, в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Посилається на порушення судами норм матеріального права: п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР, п.п. 1.20.1 п. 1.20, п.п. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР, ст. 13 Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.1998 № 817/98.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини.
Підставою для зменшення позивачеві за податковим повідомленням-рішенням відповідача від 02.04.2009 № 0005631701/3 бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за серпень 2008 року в сумі 139580 грн. слугували висновки виїзної позапланової перевірки з питань достовірності нарахування бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на рахунок платника банку за серпень 2008 року, викладені в акті від 27.11.2008 № 1371/17-235/НОМЕР_1, про порушення вимог п. 4.1 ст.4, п.п. 7.7.1, п.п. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР.
Порушення наведених норм законодавства за висновками відповідача полягало в тому, що позивач неправильно визначав базу оподаткування за операціями з реалізації в Україні товару імпортного походження виходячи з договірної вартості товару, яка є нижчою від його митної вартості. Податковий орган вважає, що звичайною ціною товару є його митна вартість.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем доведено в порядку, встановленому законом, невідповідність ціни договору рівню звичайної ціни, яка дорівнює митній вартості товару, оскільки митним органом митна вартість товарів визначена на підставі статистичної оцінки рівня цін їх реалізації на внутрішньому ринку України, що передбачено п. 13 Указу Президента України «Про деякі питання з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.1998 № 817/98.
Суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони зроблені в результаті порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Загальний порядок визначення бази оподаткування операцій з поставки товарів (послуг) на час виникнення спірних відносин регулювався п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР, відповідно до якого платник податку мав визначати базу оподаткування операції з реалізації товару на внутрішньому ринку України, виходячи з його договірної вартості, що визначена за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни.
Відповідно до п. 1.18. ст. 1 Закону № 168/97-ВР звичайні ціни розуміються та застосовуються за правилами, визначеними пунктом 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
Відповідно до п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) (далі Закону № 334/94-ВР): якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.
Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).
Пункт 1.20.8 п. 1.20 ст. 1 Закону № 334/94-ВР обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладає на податковий орган у порядку, встановленому законом.
Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) на час виникнення спірних відносин регламентований п. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону № 334/94-ВР, в межах якого податковий орган зобов'язаний був діяти при визначенні рівня звичайних цін.
Цією нормою Закону передбачено, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.
З наведеного випливає, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) податковий орган зобов'язаний використовувати інформацію про укладені на момент продажу такого товару договори з ідентичними (однорідними) товарами, які б (договори) мали співставні умови, що можуть вплинути на ціну товару, а також враховувати інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на таку ціну.
Однак, при визначенні рівня звичайних цін податковий орган діяв не в межах наведеної норми законодавства, не використовував договори зі співставними умовами, які могли вплинути на ціну товару.
Позиція ж відповідача і суддів попередніх інстанцій про те, що митна вартість товару є його звичайною ціною є такою, що не ґрунтується на положеннях законодавства, жодною нормою якого не передбачено, що митна вартість товару, яка визначається для товарів, що ввозяться на митну територію України, є звичайною ціною для такого товару, який реалізується на внутрішньому ринку України.
За таких обставин, не може вважатися доведеним податковим органом той факт, що ціна товарів, реалізованих позивачем на внутрішньому ринку України, є нижчою за звичайні ціни. Виходячи з положень п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» необхідно вважати, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.
Враховуючи наведене, оспорюване податкове повідомлення-рішення є протиправним.
Оскільки обставини у справі встановлено повно і правильно, але суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність їх скасування з прийняттям нової постанови про задоволення позову. При цьому суд касаційної інстанції вважає за правильне позовні вимоги про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення задовольнити шляхом визнання його недійсним, оскільки вимоги про визнання індивідуального акту нечинним можуть стосуватися лише нормативно-правового акту.
Керуючись ст. ст. 220, 222, 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
задовольнити.
Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 05.05.2010 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.06.2013 скасувати.
Прийняти нову постанову.
Позов задовольнити повністю.
Визнати недійсним податкове повідомлення-рішення від 02.04.2009 № 0005631701/3 про зменшення фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за серпень 2008 року в сумі 139580 грн.
Стягнути з Державного бюджету України на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 3,40 грн.».
Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою, поданою через Вищий адміністративний суд України у порядку, встановленому статтями 236-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук
Судді Л.В. Ланченко
Ю.І. Цвіркун