Справа №: 116/4874/13-цГоловуючий суду першої інстанції:Хіневич А.М.
Головуючий суду апеляційної інстанції:Шестакова Н. В.
"12" лютого 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого суддіШестакової Н.В.
СуддівАдаменко О.Г. Павловської І.Г.
При секретаріУсеїновій Н.У.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про виселення
за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, вселення та зобов'язання вчинити певні дії
за апеляційними скаргами ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 13 листопада 2013 року,
Рішенням Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 13 листопада 2013 року у задоволенні позовів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_6 ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позову з ухваленням нового рішення про задоволення позову, посилаючись на те, що порушено його право на користування та розпорядження належним йому майном, оскільки відповідач не є наймачом або піднаймачем жилого приміщення у житловому будинку, належному позивачу; тимчасове проживання відповідача у тимчасовій будівлі з дозволу позивача не породжує права відповідача в подальшому без обмеження строку користуватися зазначеним приміщенням; висновки суду першої інстанції суперечать нормам матеріального і процесуального права.
В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позову з ухваленням нового рішення про задоволення його позову, мотивуючи тим, що суд першої інстанції не дослідив усі фактичні обставини по справі і не врахував те, що до весни 2013 року він проживав у житловому будинку як член сім'ї свого сина - позивача за первісним позовом і був виселений у підсобну будівлю після сімейного конфлікту; тривалий час він проживав с сином, його дружиною та дітьми однією сім'єю, вони мали спільний бюджет; вже після того, як він перейшов проживати у підсобне приміщення, відповідач незаконно відключив комунікації водо-, тепло- та електропостачання до підсобного приміщення, у зв'язку з чим проживання апелянта у цьому приміщенні стало неможливим; висновки суду першої інстанції зроблені без урахування фактичних обставин та пояснень свідків.
Особи, які приймали участь у справі, про час і місце засідання суду апеляційної інстанції повідомлені належним чином.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційних скарг відповідно до ст.303 ЦПК України, заслухавши ОСОБА_7 та представників сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
2
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що суду не представлено доказів того, що дійсно порушується право позивача на користування та розпорядження цим майном, тому спосіб захисту цивільного права позивача на підставі ст.391 ЦК України в даному випадку не відповідає самій суті порушеного права; позивачем за первісним позовом не представлено доказів наявності підстав за ст.116 ЖК України.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час розгляду справи ОСОБА_7 проживає у будівлі, віднесеної до житлового будинку, в якій він і проживав спочатку; при вселенні його до відповідача між ними не було домовленості про проживання позивача за зустрічним позовом у житловому будинку; відповідач за зустрічним позовом є власником будинку, тому вирішення питання про вселення ОСОБА_7 до житлового будинку буде втручанням у здійснення власником його прав, що є недопустимим з огляду на ст.41 Конституції України; зазначена будівля обладнана для проживання, має всі необхідні комунікації; в частині усунення перешкоди у користуванні тимчасовою будівлею у зустрічному позові не визначені конкретно перешкоди та спосіб усунення цих перешкод.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необґрунтованість заявлених позовів.
За матеріалами справи вбачається, що ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 16.07.2013 року є власником житлового будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки за зазначеною адресою; ОСОБА_7 є батьком ОСОБА_6.; за довідкою адресно-довідкового підрозділу ГУДМС ОСОБА_7 був зареєстрований у АДРЕСА_2 знятий з реєстрації у цій квартирі з 11.01.2013 р. за рішенням суду; 29.04.2011 року за договором купівлі - продажу ОСОБА_7 продав належну йому на праві власності частку квартири АДРЕСА_2; з повідомлень Сімферопольського РВ ГУ МВС України в АР Крим вбачається, що ОСОБА_7 проживає у тимчасовій будівлі; між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 виникли неприязні стосунки; за довідкою виконавчого комітету Укромнівської сільської ради Сімферопольського району АР Крим від 10.09.2013 року що ОСОБА_7 на час розгляду справи проживає за зазначеною адресою; за даними комісійного акту умови проживання ОСОБА_7 у тимчасовій будівлі задовільні, але на даний час відключено енергопостачання, газ, вода; між сторонами виник конфлікт з приводу проживання ОСОБА_7 у тимчасовій будівлі та у житловому будинку.
За положеннями ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
У сенсі ст.ст.379,382 ЦК України об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира.
Як зазначено у ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК України, права власника житлового будинку, квартири передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Відповідно до ст.ст.16, 386, 391 ЦК України встановлені способи захисту права власності.
Згідно з ч.1 ст.156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим
3
приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Відповідно до ч.4, ч.5 ст.9 Житлового Кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим
приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
За ст.157 ЖК Української РСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.І ст.116 ЖК Української РСР.
За положеннями ч.1 ст.116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Є обгрунтованими висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для виселення ОСОБА_7 відповідно до ст.116 ЖК України, оскільки позивач ОСОБА_6 не надав суду доказів щодо наявності підстав для виселення, передбачених зазначеною правовою нормою; навпаки ОСОБА_6 підтвердив, що його батько проживає у тимчасовій будівлі з його дозволу; при вселені була досягнута домовленість про проживання на невизначений строк у будівлі, яка придатна для проживання, що не було спростовано сторонами.
Обговорюючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_7 щодо порушення його житлових прав на проживання у житловому будинку, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_7 фактично проживає у житловому будинку, оскільки займає будівлю, яка віднесена до житлового будинку, що відповідає первісної домовленості між сторонами.
Оспорюючи рішення суду першої інстанції, апелянт ОСОБА_7 не довів, що між ним та його сином була домовленість про користування ОСОБА_7 приміщень саме житлового будинку.
В частині вимог про усунення перешкод у користуванні тимчасовою будівлею колегія суддів звертає увагу на те, що позовна заява ОСОБА_7 не містить чіткого зазначення як самих перешкод, так і способу їх усунення.
У сенсі ст.16 ЦК України спосіб захисту порушеного права підлягає чіткому визначенню.
Відповідно до ст.ст.10,11,60 ЦПК України, якими встановлено принципи змагальності і диспозитивності цивільного процесу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на обґрунтування своїх вимог або заперечень, шляхом надання належних і допустимих доказів; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду відповідає вимогам матеріального і процесуального права; підстав для скасування рішення суду першої інстанції за доводами апеляційних скарг немає.
Керуючись ст.ст.303,307,308 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційні скарги ОСОБА_6 і ОСОБА_7 відхилити.
4
Рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 13 листопада 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції на протязі двадцяти днів.
Шестакова Н.В. Адаменко О.Г. Павловська І.Г.