26 лютого 2014 року Справа № 117605/11/9104
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Ліщинського А.М. та Савицької Н.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м.Львові апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Любешівської районної державної адміністрації Волинської обл. на постанову Любешівського районного суду Волинської обл. від 12.04.2011р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до управління праці та соціального захисту населення Любешівської районної державної адміністрації Волинської обл. про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання провести перерахунок та виплату щомісячної грошової допомоги у зв'язку із обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва і особистого підсобного господарства, -
23.03.2011р. ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася до суду із адміністративним позовом, у якому просив визнати неправомірними дії управління праці та соціального захисту населення Любешівської районної державної адміністрації Волинської обл. (надалі - відповідач, орган соціального захисту) щодо невиплати в повному обсязі щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства; зобов'язати орган соціального захисту нарахувати та виплатити на користь позивача щомісячну грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, передбачену Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в межах шестимісячного строку звернення до суду.
Постановою Любешівського районного суду Волинської обл. від 12.04.2011р. заявлений позов задоволено частково, визнано дії відповідача щодо невиплати в повному розмірі позивачу допомоги, передбаченої ч.1 ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», протиправними; зобов'язано орган соціального захисту здійснити нарахування та виплату позивачу щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства у розмірі 40 відсотків від мінімальної заробітної плати за період з 23.09.2010р. по 12.04.2011р. на підставі положень ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з урахуванням проведених виплат; постанову суду допущено до негайного виконання; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із винесеним судовим рішенням, постанову суду оскаржив відповідач, який покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Вимоги апеляційної скарги мотивує тим, що при винесенні рішення судом не враховані вимоги ст.63 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та постанови КМ України № 836 від 26.07.1996р. «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», при цьому останніми визначені конкретні суми спірної допомоги.
Також ст.70 Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» надано право КМ України у 2010 році встановлювати розміри соціальних виплат, які відповідно до законодавства визначаються залежно від розміру мінімальної заробітної плати, в абсолютних сумах та у межах асигнувань, затверджених ВР України.
На підставі ст.197 КАС України розгляд наведеної справи проводиться в порядку письмового провадження, оскільки справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та скаргу в межах наведених у них доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ст.201 КАС України підставами для зміни постанови суду першої інстанції є:
1) правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права;
2) вирішення не всіх позовних вимог або питань.
Приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що на підставі пріоритетності законів над підзаконними актами при здійсненні соціальних виплат позивачеві підлягають застосуванню норми ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а не постанови КМ України, які істотно звужують обсяг встановлених законом прав.
Між тим, на думку колегії суддів, вірно вирішивши справу по суті, суд першої інстанції допустив помилкове застосування вимог процесуального закону, що стверджується наступним.
Як слідує з матеріалів справи та не оспорюється сторонами, позивач проживає в смт. Любещів Любешівського району Волинської обл., яке відноситься до зони добровільного гарантованого відселення та знаходиться на обліку у відповідача як особа, що отримує допомогу у зв'язку з обмеженим споживанням продуктів харчування, є потерпілою від Чорнобильської катастрофи.
При цьому позивач має право на допомогу, передбачену ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Разом з тим, відповідно до постанови КМ України № 836 від 26.07.1996р. «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» органом соціального захисту спірні виплати позивачу проводились в розмірі 02 грн. 10 коп..
Також виплата спірної допомоги покладена на відповідача згідно вимог п.4 постанови КМ України № 936 від 20.09.2005р. «Про затвердження Порядку використання коштів державного бюджету для виконання програм, пов'язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Відповідно до ч.1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені та закріплені в Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Відповідно до ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, виплачується щомісячна грошова допомога у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в таких розмірах: у зоні гарантованого добровільного відселення - 40 відсотків від мінімальної заробітної плати.
Наявність у позивача права на призначення йому щомісячної грошової допомоги в розмірі 40 відсотків від мінімальної заробітної плати є визначальною для вирішення даного спору, крім того це право гарантується Конституцією України (ч.2 ст.46 Конституції України).
Згідно з положеннями ч.4 ст.9 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Отже, за конституційними нормами, виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при визначенні розміру щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, застосуванню підлягають ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з яких вбачається, що під час визначення розміру передбачених цією статтею виплат за основу їх нарахування береться мінімальна заробітна плата, а не наведена вище постанова КМ України № 836 від 26.07.1996р. «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав позивача, та на яку посилається відповідач.
Також протягом бюджетного року норма ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», не зупинялася і не скасовувалася.
Крім того, розмір пенсійних виплат, доплат та компенсацій, передбачених постановою КМ України № 836 від 26.07.1996р. «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», не відповідає визначеному Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» розміру, кратному мінімальній заробітній платі, що визначена законами України про Державний бюджет на відповідні роки.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також відповідно до ст.71 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону.
Крім того, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань, які встановлені ст.46 Конституції України та Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», щодо визначення розміру та виплати грошової допомоги.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідача як орган, на який покладено обов'язок по нарахуванню та виплаті такої допомоги, слід зобов'язати нарахувати та виплатити позивачу суму недоплаченої щомісячної грошової допомоги у зв'язку із обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва і особистого підсобного господарства у розмірі 40 процентів від мінімальної заробітної плати у відповідності до ст.37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Додатково колегія суддів враховує, що ст.3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З моменту прийняття КМ України № 836 від 26.07.1996р. «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», якою керувався відповідач при виплаті позивачу допомоги, встановлені нею розміри виплат залишились незмінними, в той час як ВР України неодноразово змінювався розмір мінімальної заробітної плати.
Також приписами ст.ст.62, 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» надано КМ України право проводити лише роз'яснення порядку застосування цього Закону, яким, зокрема, є постанова КМ України № 987 від 20.06.2000р. «Про затвердження Порядку використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення», та підвищувати розміри доплат, пенсій і компенсацій, передбачених цим Законом, відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати, але не зменшувати їх та встановлювати у твердій сумі, що не відповідає Закону.
Іншими законами за період, який охоплюється позовними вимогами, КМ України також не надавалось право на зменшення гарантованих державою виплат, а лише надано право здійснювати застосування норм, в яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, виходячи з реальних можливостей видаткової частини державного бюджету.
Надання законодавцем КМ України наведеного права не означає, що останній, застосовуючи відповідні норми, може допустити звуження змісту та обсягу прав таких осіб, встановлених вищевказаним Законом, тобто, КМ України у будь-якому випадку не повинен порушувати положення цього Закону.
Слід зазначити, що згідно із ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Таким чином, заявлені позовні вимоги щодо зобов'язання провести перерахунок та виплату щомісячної грошової допомоги у зв'язку із обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва і особистого підсобного господарства за спірний період є підставними і підлягають частковому задоволенню.
Разом з тим, судом помилково допущено винесену постанову до негайного виконання в повному обсязі, оскільки у розглядуваному випадку слід застосовувати приписи п.1 ч.1 ст.256 КАС України, яка є спеціальною для цієї категорії справ.
Вказана норма передбачає негайне виконання постанов суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів лише у межах суми стягнення за один місяць.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно по суті вирішив розглядуваний спір, однак із помилковим застосуванням норм процесуального права в частині допуску постанови суду до негайного виконання в повному обсязі, через що оскаржувану постанову в цій частині слід змінити, вказавши про негайне виконання постанови суду лише у межах суми стягнення за один місяць.
Керуючись ст.ст.160, 183-2, 195-197, п.2 ч.1 ст.198, п.1 ч.1 ст.201, ч.2 ст.205, ст.ст.207, 254 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Любешівської районної державної адміністрації Волинської обл. на постанову Любешівського районного суду Волинської обл. задоволити частково.
Постанову Любешівського районного суду Волинської обл. від 12.04.2011р. змінити в частині звернення її до негайного виконання, вказавши про негайне виконання постанови суду у межах суми стягнення за один місяць.
В решті постанову суду залишити без змін.
Постанова апеляційного суду є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: Р.М.Шавель
Судді: А.М.Ліщинський
Н.В.Савицька