"29" січня 2014 р. м. Київ К/9991/54385/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Ситникова О.Ф.(суддя-доповідач),
Весельської Т.Ф.,
Малиніна В.В.,
розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом Запорізького міського центру зайнятості до ОСОБА_4 про стягнення допомоги за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 серпня 2010 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2011 року,-
Запорізький міський центр зайнятості звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_4 незаконно отриманої допомоги по безробіттю в розмірі 5381,73 грн.
Постановою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 серпня 2010 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь Запорізького міського центру зайнятості кошти у розмірі 5381,73 грн. допомоги по безробіттю.
Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2011 року постанову Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 серпня 2010 року залишено без змін.
Відповідач, ОСОБА_4 не погодився з постановою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 серпня 2010 року та ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2011 року і звернувся до суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг, матеріали справи, колегія суддів, в межах ст. 220 КАС України, вважає, що касаційна скарга Управління Пенсійного фонду України в Комсомольському районі м. Херсона підлягає задоволенню в повному обсязі, на підставі наступного.
Судами попередніх інстанцій встановлені наступні обставини.
ОСОБА_4 22.10.2008 року звернувся до Оржонікідзевського районного центру зайнятості м. Запоріжжя з метою пошуку роботи і цього дня був зареєстрований у центрі зайнятості як особа, що шукає роботу, а 29.10.2008 року йому було надано статус безробітного.
При перевірці даних державної податкової інспекції було встановлено, що позивач на момент надання йому статусу безробітного перебував у трудових відносинах з ТОВ «Укрпромвентиляція», звідки звільнився 29.10.2008 року, про що 10.11.2009 року був складений акт №87 розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
09.12.2009 року Оржонікідзевським районним центром зайнятості був прийнятий наказ №176 про відшкодування коштів, виплачених як допомога по безробіттю ОСОБА_4, копія якого була направлена позивачу листом в цей же день з пропозицією на протязі 15 календарних днів повернути кошти.
Вирішуючи спір суди попередніх інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки на час отримання відповідачем допомоги по безробіттю, починаючи з 29.10.2008 року, ОСОБА_4 перебував у трудових відносинах з ТОВ «Укрпромвентиляція» та не повідомив про це Запорізький міський центр зайнятості при його зверненні за допомогою, чим порушив п. 6.14 Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, затвердженого постановою КМ України від 14 лютого 2007 р. № 219.
Проте, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції не погоджується з такими висновками судів на підставі наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, мають право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу.
Визначення осіб, які вважаються безробітними надано в ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» відповідно до якої, безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу. Дана норма кореспондує з положеннями викладеними п. 11 Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, затвердженого постановою КМ України від 14 лютого 2007 р. № 219.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення», громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, відносяться до зайнятого населення.
З наведених вище правових положень випливає, що право на допомогу по безробіттю мають виключно громадяни, які визнані в установленому порядку безробітними. При цьому, безробітними вважаються ті громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку. Тобто для визнання особи безробітною обов'язковим є наявність двох умов, відсутність роботи та заробітку.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 звертаючись до позивача за наданням статусу безробітного у своїй заяві від 29.10.2008 року особисто зазначив, що в даний час не зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності, трудовою діяльністю не займається, не отримує пенсію, не має права на пенсію за віком, в тому числі на пільгових умовах та на пенсію за вислугу років.
При цьому ОСОБА_4 був звільнений з останнього місця роботи з ТОВ «Укрпромвентиляція» 29.10.2008 року, тобто на час звернення із заявою про надання статусу безробітного.
Відповідно до ч. 3 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.
Проте, задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій невірно застосували норми матеріального права, оскільки за п.8 ч. 1ст. 31 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі призначення виплати на підставі документів, що містять неправдиві відомості.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не приховував та не надавав неправдивих відомостей до Центру зайнятості щодо його зайнятості на час надання йому статусу безробітного.
Крім того, відповідач в своїх доводах касаційної скарги вказував на перевірку його трудової книжки при поставленні на облік у Центр зайнятості та інформував інспектора про його звільнення з ТОВ «Укрпромвентиляція».
Відповідно до п. 6.2. Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Мінпраці, від 20.11.2000, № 307, допомога по безробіттю призначається на підставі особистої заяви безробітного, довідки (довідок) про середню заробітну плату (дохід) за останнім місцем (декількома місцями) роботи чи служби, трудової книжки, військового квитка, копії цивільно-правового договору, за пред'явленням, у разі наявності, свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування та паспорта або іншого документа, що посвідчує особу.
Якщо під час одержання допомоги по безробіттю безробітний своєчасно не подав відомості про обставини, що впливають на умови її виплати, у тому числі встановлені під час розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, з безробітного стягується сума виплаченої допомоги по безробіттю з моменту виникнення цих обставин за п.6.14 вказаного порядку.
Отже, враховуючи викладене, суд касаційної інстанції вважає, що ОСОБА_4 не було допущено зловживання покладених на нього Законом обов'язків при отриманні ним допомоги по безробіттю та п.6.14 вказаного порядку, як на це вказує Запорізький міський центр зайнятості.
Зважаючи на те, що по справі не потрібно збирати або додатково перевіряти докази, обставини справи з'ясовані повно, але висновки не відповідають встановленим обставинам та допущені помилки в застосуванні норм матеріального права, колегія суддів вважає можливим ухвалити нове рішення - залишення позову без задоволення.
За правилами частини першої статті 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Керуючись ст.ст.220, 222, 223, 229, 230, 232 КАС України, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
Постанову Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 30 серпня 2010 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2011 року скасувати.
Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог Запорізького міського центру зайнятості до ОСОБА_4 про стягнення допомоги - відмовити.
Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає.
Судді О.Ф. Ситников
Т.Ф. Весельська
В.В. Малинін