15 січня 2014 року м. Київ К/9991/70886/11
Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Ланченко Л.В., Степашко О.І.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова (далі -ДПІ)
на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 01.04.2009
та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.10.2011
у справі № 2а-4749/08/1370
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Маркет-Матс» (далі - Товариство)
до ДПІ
та відділення Державного казначейства України у Галицькому районі м. Львова
про скасування податкового повідомлення-рішення.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України
Товариство звернулося до Львівського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило: встановити факт відсутності компетенції (повноважень) ДПІ на проведення перевірки; зобов'язати відповідача припинити протиправні дії, скасувавши акт перевірки від 30.09.2008 № 2873/23-409/23275120, визнати нечинним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 30.09.2008 №0000522340/0 та стягнути з Державного бюджету України на користь позивача бюджетне відшкодування з ПДВ у сумі 4250,05 грн.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 01.04.2009, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.10.2011, позов задоволено частково; визнано нечинним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 30.09.2008 №0000522340/0; стягнуто з Державного бюджету на користь Товариства бюджетне відшкодування з податку на додану вартість в сумі 4250,05грн.; в решті позову відмовлено.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, попередні судові інстанції зазначили про відсутність підстав для позбавлення позивача реалізації права на податкову вигоду з огляду на недоведеність податковим органом обставин, які б свідчили про недобросовісність позивача як платника податку на додану вартість.
Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням пунктів 1.3, 1.8 статті 1, підпункту 7.2.3 пункту 7.2, підпунктів 7.7.1, 7.7.5 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові акти та повністю відмовити у позові.
Товариством у відповідності зі статтею 216 Кодексу адміністративного судочинства України подано заперечення, в якому заявник зазначає про правильність та обґрунтованість оскаржуваних рішень та просить їх залишити без змін, а скаргу - без задоволення.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.
Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено виїзну позапланову перевірку Товариства з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на рахунок платника у банку за серпень, вересень 2006 року.
За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 30.09.2008 № 2873/23-409/23275120 та прийнято податкове повідомлення-рішення від 30.09.2008 № 0000522341/0, згідно з яким Товариству визначено суму завищення бюджетного відшкодування з ПДВ у розмірі 4250,05 грн.
Підставою для невизнання права позивача на отримання зазначеної суми бюджетного відшкодування став висновок податкової інспекції про відсутність у Товариства права на включення до податкового кредиту сум ПДВ за податковими накладними, отриманими від контрагентів (товариства з обмеженою відповідальністю «Медіа-Вест», товариства з обмеженою відповідальністю «Лайт-Інвест» та товариства з обмеженою відповідальністю «САТС»). При цьому податкова інспекція посилається на те, що названі контрагенти перебували у правовідносинах з особами з ознаками фіктивності, а також на недекларування та несплату ними податкових зобов'язань, що відповідають сформованим позивачем сумам податкового кредиту.
Втім суди цілком об'єктивно визнали зазначені доводи податкової інспекції такими, що не ґрунтуються на нормах податкового законодавства, що регулює спірні правовідносини.
Відповідно до пункту 1.8 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) бюджетне відшкодування - це сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету в зв'язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.
На час виникнення спірних правовідносин порядок визначення суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету, був врегульований пунктом 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».
Так, відповідно до підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 названого Закону сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.
При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені законом для відповідного податкового періоду.
При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності - зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.
За змістом підпункту «а» підпункту 7.7.2 пункту 7.7 цієї ж статті Закону якщо у наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, має від'ємне значення, то бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від'ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоді постачальникам таких товарів (послуг).
З наведених положень Закону випливає, що за відсутності обставин, які виключають право платника на одержання податкової вигоди, від'ємне значення податку на додану вартість, обчислене за цими правилами, підлягає поверненню платникові.
При цьому наведені приписи Закону не дають підстави для висновку про те, що виникнення у платника права на бюджетне відшкодування обумовлюється фактом надмірного надходження відповідної суми податку до бюджету за наслідками виконання своїх податкових зобов'язань його постачальником.
Поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентами податкових зобов'язань.
У розглядуваному випадку ДПІ посилається на порушення податкової дисципліни не з боку безпосередніх продавців позивача, а з боку його постачальників по ланцюгу, з якими позивач не перебував у фінансово-господарських правовідносинах безпосередньо. Однак за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників по ланцюгу для одержання Товариством незаконної податкової вигоди, дотримання його постачальниками (з якими позивач не перебував у безпосередніх правовідносинах) податкової дисципліни не може впливати на оцінку операції, вчиненої останнім у ланцюгу постачання платником (позивачем у справі) та його безпосереднім контрагентом, а також на реалізацію позивачем права на отримання бюджетного відшкодування.
Доказів недобросовісності самого платника (позивача у справі), а також того, що відомості, які містяться у поданих ним документах, представлених на обґрунтування права на бюджетне відшкодування, неповні, недостовірні та (або) протирічливі, податковим органом не надано.
За таких обставин суди дійшли вмотивованого висновку щодо законності позовних вимог та правомірно задовольнили позов у відповідній частині.
Доводи касаційної скарги були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій по суті, цим доводами було надано правильну юридичну оцінку. Підстави для їх переоцінки у суду касаційної інстанції відсутні в силу статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України.
Оскільки усі обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, цим обставинам надана правильна юридична оцінка, то підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.
З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 2201, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України
1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова відхилити.
2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 01.04.2009 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.10.2011 у справі № 2а-4749/0//1370 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: М.І. Костенко
судді:Л.В. Ланченко
О.І. Степашко