ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
18 грудня 2013 року 13:30 № 826/16433/13-а
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шулежка В.П., суддів Іщука І.О., Погрібніченка І.М.,
при секретарі Пасічнюк С.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом громадянина Пакистану ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити дії, -
З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Пакистану ОСОБА_4 (далі - позивач) до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1), Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - відповідач 2), в якому просив суд:
1) визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача 1 від 12.08.2013 р. № 489-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
2) визнати дії відповідача 2 незаконними в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття відповідачем 1 рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
3) зобов'язати відповідача 1 визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги мотивовані тим, що на думку позивача, відповідачем 1 у порушення вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняте протиправне рішення, яким позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідачем 2 порушено порядок повідомлення позивача про прийняте відносно нього рішення відповідачем 1, що призвело до порушення його прав та законних інтересів.
Крім того, на думку позивача, оскаржуване рішення є необґрунтованим та незаконним, оскільки в отриманому повідомленні про прийняття відносно нього такого рішення, відсутні жодні обґрунтовані пояснення щодо причин відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач 1 проти позову заперечував, вважаючи оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, винесеним на підставі та на виконання вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», просив суд відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.
Відповідач 2 пояснень та заперечень по суті позовних вимог суду не подав.
Представниками сторін у справі 26.11.2013 р. подані клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Відповідно до ч.4 ст.122 КАС України, особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач 02.04.2013 р. звернувся до відповідача 2 із заявою-анкетою № 39 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що був змушений залишити Пакистан через причини релігійного характеру, оскільки зіткнувся з переслідуванням та приниженням гідності від Уряду та від суспільства. Він та його сім'я були послідовниками релігії - Ахмаді, яка з 1973 року за конституцією Пакистану визнана не мусульманською релігією в Пакистані. Саме з 1973 року уряд Пакистану та всі ісламські організації почали переслідувати та принижувати людей Ахмаді. В серпні 2009 року у місцевій газеті з'явилася стаття про його батька, що він пропагує релігію Ахмаді серед мусульман, які не належать до Ахмаді, в результаті чого почалися чисельні дзвінки з погрозами до сім'ї позивача.
Також, зазначив, що він особисто зазнав релігійного переслідування від ісламської організації в рідному місті. В червні 2010 року - на нього напали біля будинку п'ятеро людей з тієї організації, били та вимагали, щоб він залишив місто та говорили: « Ти - зрадник. Якщо ти не зробиш цього, ми тебе вб'ємо».
Згідно даних анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач покинув країну постійного проживання 03.12.2010 р. літаком, маючи дозвіл влади на виїзд. До України прямував через Туреччину (час перебування з 03.12.2010 р. по 03.12.2010 р.) не звертаючись за захистом у ній.
В Україну прибув літаком 03.12.2010 р., перетнувши державний кордон по студентській візі на підставі паспорта громадянина Пакистану. На даний час, на території України перебуває нелегально.
Під час співбесіди, проведеної відповідачем 2, оформленої протоколом співбесіди від 09.04.2013 р., позивач повідомив, що має закордонний паспорт НОМЕР_1, не працює, не навчається, одружений на громадянці України, залишив країну постійного проживання 03.12.2010 р. легально літаком транзитним рейсом Карачі-Стамбул-Дніпропетровськ; в Україну приїхав у зв'язку з тим, що було легше отримати візу; Пакистан залишив по релігійним причинам, оскільки в країні ахмадія переслідуються та вбиваються мусульманами. Також, зазначив, що недалеко від його будинку представники мусульманської віри у червні 2010 року напали на нього, підвергли побиттю та вимагали залишити країну. При цьому, позивач не надав доказів звернення його до органів влади та прокуратури Пакистану з метою отримання захисту.
В ході співбесіди також з'ясовано, що у зв'язку із закінчення терміну дії студентської візи, позивач намагався продовжити візу та виїхав до Закарпаття, де йому невстановлені особи пообіцяли допомогти з візою, але забравши документи зникли. Тоді позивач у липні 2012 року пішов до кордону, де співробітники ДПСУ затримали його у зв'язку з відсутністю будь-яких документів та спробу нелегального перетину кордону та помістили в приймач-розподільник, де утримували 25 днів в м. Мукачеве. Після цього, його направлено до ПТПІ в м. Журавичі, звідки звільнили за рішенням суду, і подальше перебування на території України має нелегальний характер.
Крім того, позивач зазначив, що протягом шести місяців після отримання останньої погрози будь-яких інших не отримував. Повертатися до Пакистану бажання не має. Після виїзду з Пакистану, батько отримував телефоні погрози, але потім він змінив свій номер телефону та місце проживання, де він на даний момент не отримує жодних погроз.
На підставі поданої позивачем заяви та проведеної співбесіди, відповідачем 2 складено висновок від 22.04.2013 р. про доцільність прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, відповідачем 2 проведена додаткова співбесіда, оформлена протоколом від 22.05.2013 р., під час якої позивач повідомив, що у 2010 році він та члени його сім'ї зверталися до правоохоронних органів Пакистану за захистом, але отримали повідомлення, що вони не можуть допомогти, при цьому, доказів такого звернення у нього немає. Жодних обмежень під час проживання у Пакистані не зазнавав.
За результатом розгляду особової справи позивача, який подав заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем 2 встановлено, що його заява не дає підстав вважати, що він зазнав переслідувань за жодною з конвенційних ознак.
Відповідач 1 звертає увагу суду на те, що, як зазначено в листі Головного управління Служби безпеки України в місті Києві від 12.06.2013 р. № 51/1/2-4729, позивач прибув в Україну для навчання у Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля (Луганськ) з метою подальшого виїзду до однієї з країн Європейського Союзу, при цьому здійснив спробу нелегального перетину державного кордону України.
На підставі викладеного, відповідачем 2 складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.07.2013 р., яким рекомендовано відповідачу 1 відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи позивача, на основі всебічного вивчення її матеріалів, відповідачем 1 прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.08.2013 р. № 489-13, яким підтримано висновок відповідача 2 та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі зазначеного рішення відповідача 1, відповідачем 2 складено повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.08.2013 р. № 173.
Позивач вважає такі рішення відповідача 1 та повідомлення відповідача 2 протиправними, що стало підставою для звернення його до суду з відповідним адміністративним позовом.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.
Згідно зі ст.6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах та відповідно до законів України.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства -за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, зазначена в частині другій цієї статті, не несе відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України, якщо вона без зволікань звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа не несе відповідальності за порушення правил перебування в Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу, необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, суд звертає увагу на позицію Вищого адміністративного суду України, викладену у постанові Пленуму від 16.03.2012 р. № 3, якою закріплено, що визначений у ч.2 ст.5 вказаного Закону обов'язок осіб, які з наміром бути визнаними біженцями в Україні або особами, які потребують додаткового захисту, незаконно перетнули державний кордон України, без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, необхідно розуміти як такий, що здійснений сумлінно, за першої можливості, тобто без необґрунтованих затримок.
В той же час, як вбачається з протоколів співбесід, позивач перетнув державний кордон України 03.12.2010 р. легально по студентській візі, проте з липня 2012 року перебуває на території України нелегально, а до відповідача 2 із відповідною заявою звернувся лише 02.04.2013 р., що свідчить про порушення позивачем ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». При цьому, ґрунтовних пояснень порушення строку звернення до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не надав.
Відповідно до ч. 1, 7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем 2 проводились співбесіди з позивачем з метою з'ясування всіх обставин, необхідних для прийняття рішення за поданою заявою, а також проводився аналіз матеріалів офіційних джерел по країні походження позивача.
Під час розгляду особової справи шукача притулку, органом міграційної служби встановлено відсутність у позивача об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.
Натомість, інформація про релігійні переслідування, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.
Крім того, слід зазначити, що паспорт іноземця позивач отримав у 2011 році у посольстві Пакистану в Україні, що свідчить про те, що позивач користується захистом країни своєї громадянської незалежності.
З огляду на подані документи позивачем до заяви та встановлені обставини, не вбачається підстав вважати, що позивачу загрожують переслідування чи утиски через причини релігійного характеру та наявністю погроз через його віросповідання.
Між іншим, позивач надав копію свідоцтва про шлюб на території України від 20.07.2011 року серії НОМЕР_2 із громадянкою України ОСОБА_3.
Зазначене також підтверджує те, що у позивача відсутні підстави стверджувати, що у нього склались умови, передбачені п.1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
В той час, як зазначив відповідач 1, згаданий документ про шлюб надає позивачу право отримати дозвіл на імміграцію в Україні на підставі п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію».
Виходячи зі змісту статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до абзацу 4 статті 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та 13 ч.1 ст. 1 цього Закону відсутні.
При розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали справи шукача притулку, дано оцінку та досліджено інформацію по країні його походження, враховуючи те, що інформація про релігійні переслідування ґрунтується виключно на особистих твердженнях позивача і не має ніякого документального підтвердження, суд дійшов висновку про правомірність прийнятого відповідачем 1 оскаржуваного рішення від 12.08.2013 р. № 489-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, оскільки суд не вбачає порушень відповідачами чинного законодавства щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому суд приходить до висновку, що позовна вимога про зобов'язання відповідача 1 визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства також є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Також слід зазначити, що відповідно до ч.13 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем 2 належним чином виконано зазначений у ч. 13 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обов'язок щодо повідомлення позивача про прийняте відповідачем 1 відносно нього рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту шляхом видачі відповідного повідомлення від 29.08.2013 р. № 173, яке містить в собі, зокрема, причини відмови - відсутні умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також роз'яснення порядку оскарження рішення відповідача 1.
Таким чином, враховуючи зазначене, дії відповідача 2 в частині повідомлення позивача про прийняття відповідачем 1 рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірними та такими, що вчинені у спосіб, визначний чинним законодавством України.
Згідно з ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Аналіз викладених законодавчих норм та обставин справи свідчить про те, що відповідачі діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та Законами України.
Відповідно до ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.1, 2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачем 1, як суб'єктом владних повноважень, належним чином виконаний обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог встановлених ч.2 ст.19 Конституції України та ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, Окружний адміністративний суд міста Києва за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 94, 158-163, КАС України, суд, -
В задоволенні позовних вимог громадянина Пакистану ОСОБА_4 відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі до Окружного адміністративного суду міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.
Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Головуючий суддя В.П. Шулежко
Суддя І.О. Іщук
Суддя І.М. Погрібніченко