Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua
Харків
20 грудня 2013 р. № 820/3184/13-а
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Зоркіної Ю.В., суддів: Самойлової В.В., Рубан В.В.,
при секретарі судового засідання: Салацької Я.І.,
за участю: позивача - ОСОБА_1,
представника позивача - ОСОБА_2,
представника відповідача -Борисенко В.А.,
представника 3ї особи -Борисенко В.А.,
перекладача - ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративний позов ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, -
встановив
Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 27.12.2012 року № 774-12, зобов'язати Державну міграційну службу України переглянути рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
У судовому засіданні позивач адміністративний позов підтримав та зазначив, що не погоджується з прийнятим Державною міграційною службою України рішенням від 27.12.2012 року № 774-12, обґрунтовуючи свої вимоги наявним побоюванням стати жертвою переслідувань в країні національної належності, через небажання служити в армії Сирії, де його можуть позбавити життя.
Представник відповідача та третьої особи в письмових запереченнях та в судових засіданнях проти позову заперечував, зазнаючи, що позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ані в заяві, ані в ході співбесіди. Оскаржуване рішення органу міграційної служби було видано у межах компетенції, згідно з вимогами чинного законодавства, є правомірним, обґрунтованим та прийнятим на підставі повного та всебічного вивчення обставин, викладених позивачем у заяві, та наявних у матеріалах справи.
Колегія суддів, заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України у Харківській області 21.08.2012 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України у Харківській області від 13.07.2012 року №774-12 від 27.12.2012 року відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового, оскільки заява є очевидно необґрунтованою та не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, які покладені суб'єктом владних повноважень в основу оскаржуваного рішення на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України, суд зазначає наступне.
Позивач, є громадянином Сирія, за національністю позивач - араб; за віросповіданням - іслам-суніт.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011, № 3671-VI (далі - Закон) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання ( п.13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту")
Згідно із ч. 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
З матеріалів особової справи №2012НАR-90, а саме з заяви - анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.08.2012 року позивач просить визнати його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у країні його проживання - Сирії, його життю загрожує небезпека, через військові дії.
З протоколів співбесіди від 30.09.2012 року (а.с.95-104, т.1) та від 07.11.2012 року (а..с.111-115, т.1) вбачається, що основною підставою виїзду з країни постійного проживання позивачем обрано туристичну візу, причиною, через яку заявник не може повернутися в Сирію це небажання проходити строкову військову службу, яка є обов'язковою
Звернення до органу міграційної служби позивач пов'язує з виникненням проблем при реєстрації на території України (а.с. 114, т.1)
Відповідно до п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування та надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
З протоколів співбесіди вбачається, що в Сирії залишилися проживати родичі позивача. За його словами вони не мають жодних проблем , також позивач повідомив, що його родина має середні статки, проживають у власному будинку, батько мав змогу працювати(протокол співбесіди від 07.11.2013 року, с.2).
Позивач зазначив, що після оформлення відповідних документів, без будь-яких проблем, залишив країну походження, державний кордон України перетнув на підставі проїзного документа, термін дії якого не закінчився. Після прибуття в Україну, понад рік не звертався за набуттям статусу біженця, сподіваючись на покращення стану у Сирії
В судовому засіданні позивач підтвердив, що особистих переслідувань або загроз з боку влади Сирії до нього не було.
Суд зазначає, що зважаючи на значну нестабільність ситуації в Сирії, а саме зіткнення урядових військ з повстанцями, терористичними угрупуваннями, напади на мирних громадян, державні та приватні об'єкти, намагання усунення уряду країни необхідно зазначити, що згідно з п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, змушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.
Матеріали справи свідчать про відсутність несприятливого поводження через етнічне походження чи національну ознаку особисто відносно позивача, крім ризику для життя та свободи, з якими спіткаються всі мешканці Сирії в умовах руйнації держави. Позивач переслідувань, утисків чи погроз особисто ніколи не зазнавав, має можливість повернутися до Сирії, але не бажає цього через призов його до армії.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_5 є військовозобов'язаним. Відбув строкову службу, зі слів «у органах внутрішніх справ» у період з 03.02.2005 по 03.08.2007 р.р., і саме з приводу повторного призову висловив свої побоювання: «,..я отримав повістку в армію, але не пішов та почав шукати спосіб щоб виїхати з Сирії», при цьому пояснив, що його не викликали на службу, а лише: «…хотіли поставити до резерву армії»
Матеріалами справи підтверджено, що основною причиною для виїзду позивача, було небажання входити «до резерву армії, щоб у разі потреби викликати на службу», бо він вже відбув строкову службу в армії. Рішення про виїзд з Сирії позивач прийняв саме після отримання повістки до військкомату, але «… я не ходив до військкомату, а одразу пішов з дому та виїхав в Україну» (протокол співбесіди від 03.09.2012р., с.5).
Згідно з п. 167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців відповідно до Конвенції 1951 року й Протоколу 1967 року щодо статусу біженців факт ухилення від військової служби чи дезертирство є кримінальним злочином. Отже, викладений позивачем факт не розглядається як обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань.
Позивач країною постійного проживання визначив Сирію.
Надаючи оцінку ситуації, що склалася у Сирії, президент країни провів чітку межу між законними вимогами, висунутими громадянами держави, та злочинними діями екстремістів і кримінальних елементів, які підривають стабільність. ОСОБА_7 виявив впевненість, що сирійці зможуть самостійно вирішити проблеми своєї країни. При цьому головною загрозою для країни ОСОБА_7 визначив послаблення чи розвал економіки країни, який можливий найближчим часом. Слід зазначити, що до цього часу Сирія вважалась країною з «достатнім рівнем життя», з нульовим зовнішнім боргом, країною, яка самостійно забезпечувала себе.
З метою вивчення внутрішньополітичної ситуації, в Сирію було направлено комісію Ліги Арабських Держав (ЛАД), за результатами моніторингу якої, планувалося винесення постанови, що суттєво мала вплинути на суспільну думку у світі та позицію деяких держав. Звіт комісії спостерігачів ЛАГ містить інформацію щодо фактичного виведення військ, зокрема важкої військової техніки із житлових кварталів міст у яких відбулися або йдуть демонстрації. Було також засвідчено, що сирійський уряд забезпечує акредитацію арабських та міжнародних засобів масової інформації та можливості для них вільного переміщення у всіх частинах Сирії. У січні 2012 року президентом ОСОБА_7 підписано законодавчий акт про надання загальної амністії за злочини, скоєні у зв'язку з подіями від 15 березня 2011 року до видання цього акту. В ході амністії відповідні державні органи відпускали затриманих у різних регіонах, якщо ті не перебували у розшуку за інші злочини.
Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Обов'язок доказу здійснюється позивачем, який має надавати правдиві обґрунтування фактів, що стосуються заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято відповідне рішення. Тобто позивач повинен переконати посадову особу в правдивості своїх фактичних тверджень.
Позивач не довів жодного суттєвого факту заяви, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав.
Твердження позивача щодо існування загрози його життю в Сирії не є обґрунтованими. Матеріали справи свідчать, що внутрішньополітичний конфлікт не призвів до будь-яких руйнівних наслідків у його родині.
Щодо причини «переслідування» у заяві повідомив про «участь у демонстраціях проти влади … у період з 15.05.2011 по 25.11.2011 рр.», зазначивши на співбесіді, що близько 10 разів брав участь у демонстраціях поти уряду у якості « …просто учасником» , отже твердження щодо небезпеки та переслідувань з боку органів безпеки країни суд вважає необґрунтованими оскільки позивачем підтверджено факт безперешкодного проживання упродовж двох місяців у Сирії з моменту участі в останній демонстрації, та самостійне оформлення у відповідних державних установах документів для виїзду з країни, двічі оформив візу в Україну, першою не скористався, бо в країні «…ситуація була більш спокійною», вільного виїзду з країни законним шляхом, перетнувши кордон Сирії у пункті пропуску через кордон - аеропорт Дамаск. Таким чином, позивач не тікав із країни походження через небезпеку, що походила від органів влади, а у зв'язку із загальною напруженістю ситуації в країні. Позивач спростував існування будь-якої загрози з боку «органів безпеки країни» для своїх рідних, які у теперішній час проживають у Сирії - батьків, двох сестер з родинами та а молодшого брата.
Із долучених до матеріалів справи протоколів співбесід встановлено, що у теперішній час рідні позивача перебувають у безпечному регіоні, мають можливість вільного переміщення країною, проблем не мають. Зазначив, що жодний член родини до політичних партій, громадських, релігійних чи військових організацій відношення не мають.
Заява містить твердження щодо загибелі старшого брата «…за участь у демонстрації - проти влади», але з пояснень позивача на співбесіді, встановлено, що смерть останнього була випадковою, адже: «він потрапив під снайперський обстріл, стріляли по всіх людях…», «…він не встиг сховатись» (протокол співбесіди від 07.11.2012р. с. 2), до політичних, громадських чи військових організацій останній не належав.
Факт отримання позивачем (двічі) у Сирії, а також у посольстві Сирійської Арабської Республіки в Україні проїзного документу для виїзду з країни свідчить про те, що Сирія, як країна постійного проживання позивача, забезпечила його право на захист, як палестинського біженця.
Відповідно до п. 144 розділу Е статті 1 Керівництва з процедур надання статусу біженців згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколом 1967 року, позивач не є особою що потребує міжнародного захисту, адже був прийнятий державою, де йому було надано більшу частину громадянських прав цієї країни, але не формальне громадянство, тобто є «національним біженцем». Адже країна, яка його прийняла є державою де населення походить з тієї ж етнічної групи, що і сам біженець.
Суд зазначає, що будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині позивачем не наведено. Заявник ніколи не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації.
Матеріалами справи підтверджено, що до органу міграційної служби позивач звернувся не відразу після прибуття в Україну, а тільки 15 грудня 2011 року, бо: «у мене немає закінчилася реєстрація» тобто, виключно в пошуках шляхів легалізації, зазначене свідчить, що потреби в міжнародному захисті він не має. Згідно з п. Р Керівництва з процедур та критеріїв … визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
Інших обставин та фактів, які б доводили ґрунтовність його заяви про надання статусу біженця позивач не навів та судом в ході розгляду справи не встановлено.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що доводи позивача не є обґрунтованими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви.
Судом встановлено, що за час перебування позивача в Україні подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не виникло.
Позивач перебуває за межами країни попереднього постійного проживання. При цьому відсутні підстави вважати, що позивач не може повернутися до Сирії через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля чи подій, що серйозно порушують громадський порядок. Критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року позивач не відповідає, міжнародного захисту не потребує.
Проаналізувавши викладене вище, колегія суддів приходить до висновку, що надана позивачем інформація не дає підстав кваліфікувати його як особу, яка потребує додаткового захисту. Підстави для отримання позивачем додаткового захисту в Україні відсутні.
Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Судом встановлено, що позивачем не було надано фактів фізичного насилля та дискримінації по відношенню до позивача, порушення права на життя позивача та його сім'ї.
Згідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень надав до суду достатні докази в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення.
Враховуючи наведене, суд дійшов до висновку про те, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень при виконанні своїх функцій діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З огляду на викладене, позовні вимоги задоволенню не підлягають, як необґрунтовані.
Керуючись ст.ст.8 і 19 Конституції України, ст.ст.7-11, 18, 21, 99, 100, 160, 165, 186, 254 КАС України, суд, -
постановив
Адміністративний позов ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення залишити без задоволення
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження
У повному обсязі постанова виготовлена 25.12.2013 року
Головуючий суддя Зоркіна Ю.В.
Судді Самойлова В.В.
Рубан В.В.