16.12.2013 р. Справа № 914/4122/13
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробничий центр «Агровідродження», м. Львів
до відповідача-1: PORTOMAX LLP, Hertfordshire, Great Britain
до відповідача-2: BALTLINK UNIVERSAL LIMITED, Auckland, New Zealand
про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 08.07.2011 р.
Суддя Мазовіта А.Б.
Секретар Юрків М.Г.
Представники:
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: Кравчук О.А., представник (довіреність від 28.05.2013р.);
від відповідача-2: не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробничий центр «Агровідродження», м. Львів звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до відповідача-1 PORTOMAX LLP, Hertfordshire, Great Britain та відповідача-2 BALTLINK UNIVERSAL LIMITED, Auckland, New Zealand про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 08.07.2011 р.
Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду і ухвалою від 04.11.2013р. призначив розгляд справи на 02.12.2013 р. Ухвалою суду від 02.12.2013 р. розгляд справи відкладався на 16.12.2013 р.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача посилався на те, що між позивачем та відповідачем-2 18.10.2010 р. був укладений договір позики №BAL 18/10. Відповідно до умов даного договору позики, відповідач-2 зобов'язувався надати позивачу кошти в сумі 1 000 000,00 доларів США. На виконання цього договору відповідач-2 передав позивачу 70 000,00 доларів США. В подальшому між відповідачами було укладено договір відступлення права вимоги до позивача за вищевказаними договором позики.
Однак, договір відступлення права вимоги не відповідає вимогам законодавства України, що є підставою для визнання його недійсним. Зокрема, на думку позивача, договір відступлення права вимоги за своїм змістом є договором факторингу. Відповідно до ст. 1079 ЦК України фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Проте, відповідач-1 не є фінансовою установою, а тому не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності при укладенні договору відступлення права вимоги.
Також, договір відступлення права вимоги підлягав обов'язковій державній реєстрації Національним банком України. Однак, державна реєстрація вказаного договору не проводилась. У договорі відступлення права вимоги не встановлено строку його дії, що суперечить ст. 180 ГК України, ст.ст.203, 251, 252 ЦК України.
Зобов'язання за договором позики є неподільним та становить 1000000,00 доларів США. Надання позики частинами передбачено лише у випадку згоди позивача, проте, позивач такої згоди не надавав. За умови неподільності зобов'язання часткова заміна кредитора у зобов'язанні є унеможливленою.
Договором відступлення права вимоги встановлено місце укладення - м.Львів, Україна. У позивача відсутня інформація про перебування на момент укладення спірного договору представників сторін цього договору, відтак існують підстави вважати, що вказані особи не перебували на час підписання договору відступлення права вимоги у м. Львові. Оскільки уповноважені особи були відсутні у м. Львові, такий договір не може вважатися укладеним та не може створювати правових наслідків. З огляду на викладене, договір відступлення права вимоги від 08.07.2011 р. необхідно визнати недійсним.
В судових засіданнях представник відповідача проти позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог. В своїх запереченнях зазначив, що спірний договір за своїм змістом не є договором факторингу, оскільки не містить умов щодо оплатності. Договір відступлення права вимоги не підлягає державній реєстрації, оскільки нормативними актами, які регулюють порядок реєстрації правочинів, не передбачено реєстрації таких договорів, а реєстрація договорів Національним банком України не може вважатися державною реєстрацією. Також сторони спірного договору погодили його строк, вказавши на те, що договір діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань. Чинним законодавством поняття неподільності застосовується тільки для речей, а не у грошових зобов'язаннях. Таким чином, доводи позивача є безпідставними, а тому в задоволенні позову слід відмовити.
Представнику роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст. 22 ГПК України, заяв про відвід суду не поступало.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника сторони, суд встановив наступне.
18.10.2010 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково-виробничий центр «Агровідродження» (позичальник) та BALTLINK UNIVERSAL LIMITED (позикодавець) був укладений договір позики №BAL 18/10, згідно п. 1.1. якого позикодавець (відповідач-2) передає позичальнику (позивачу) у власність грошові кошти в розмірі 1 000 000,00 доларів США, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю суму позики у строки, встановлені цим договором.
21.12.2010 р. на виконання договору позики відповідач-2 перерахував частину позики на розрахунковий рахунок позивача в розмірі 70 000,00 доларів США, що підтверджується випискою по рахунку №355 від 22.12.2010 р.
08.07.2011 між BALTLINK UNIVERSAL LIMITED (первісний кредитор) і PORTOMAX LLP (новий кредитор) було укладено договір відступлення права вимоги, згідно п. 1.1. якого первісний кредитор (відповідач-2) відступає новому кредитору (відповідачу-2) право вимоги виконання зобов'язань за договором позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р., укладеним між первісним кредитором та боржником на суму 70 000,00 доларів США.
Відповідно до п.п. 2.1., 2.2. договору відступлення права вимоги, первісний кредитор зобов'язаний передати новому кредитору документи, що засвідчують право вимоги, а новий кредитор зобов'язаний прийняти відступлену вимогу, повідомити боржника про те, що з моменту укладення цього договору він зобов'язаний здійснювати виконання своїх платіжних зобов'язань за договором позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р. на користь нового кредитора.
Пунктом 4.2. договору відступлення права вимоги передбачено, що виконання боржником зобов'язань новому кредитору визнається належним виконанням договору позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених Господарським процесуальним кодексом України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст. 123 ГПК України, іноземні суб'єкти господарювання мають такі самі процесуальні права і обов'язки, що і суб'єкти господарювання України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Статтею 124 ГПК України встановлено, що підсудність справ за участю іноземних суб'єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Пунктом 4.6. договору відступлення права вимоги від 08.07.2011 р. встановлено, що всі спори та суперечності, щодо яких не буде досягнуто домовленостей, підлягають розгляду у відповідності з діючим законодавством України у відповідності з процесуальним та матеріальним правом України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадку, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону.
Доказів наявності підстав, передбачених ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право», при яких господарський суд Львівської області не може приймати до свого провадження і розглядати справу, суду не подано, під час розгляду справи судом не встановлено.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародне приватне право», при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом.
Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній золі; 4) правочин має вчиняться у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У частині 1 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги)
Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 516 ЦК України).
Як вбачається з матеріалів справи, договір відступлення права вимоги від 08.07.2011 р. укладений на підставі статей 512 - 519 ЦК України та ст. 195 Господарського кодексу України, тобто в порядку уступки права вимоги. Порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначений в статті 516 ЦК України. Так, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 515 ЦК України заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Зобов'язання позивача, вимоги по яким були передані, не відносяться до таких, що нерозривно пов'язані з особою кредитора.
Крім того, умовами договору між позивачем та відповідачем-2 не передбачалося обмеження щодо заміни сторін у зобов'язанні. Боржника належним чином повідомлено про заміну кредитора. Форма договору відповідає встановленим законом вимогам (проста письмова форма). Дефект волі відсутній.
Доводи позивача про те, що спірний договір є договором факторингу, не відповідають дійсності. Так, поняття договору факторингу визначено у частині першій статті 1077 ЦК України, відповідно до якої за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
В даному випадку відповідачі погодили, що вказана уступка є підставою для зарахування існуючих зобов'язань первісного кредитора перед новим кредитором. Таким чином, дані правовідносини не підпадають під визначення факторингу, а тому оскаржуваний договір не є договором факторингу, а є договором уступки права вимоги.
Відповідно до п. 1.7. Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.06.2004 р. № 270 передбачено обов'язок резидента-позичальника зареєструвати договір у Національному банку до фактичного одержання кредиту.
Однак, цим положенням не було передбачено реєстрації договорів про відступлення права вимоги. Позивач не покликається на конкретну норму вказаного положення чи інших законодавчих норм, якими передбачено необхідність здійснення реєстрації в НБУ саме договору про відступлення права вимоги за договором позики.
Частиною 2 ст. 513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований у порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671 затверджено тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів, який був чинний на дату укладення договору відступлення права вимоги від 08.07.2011 р.
Пунктом 1 тимчасового порядку було передбачено, що державна реєстрація правочинів проводиться відповідно до вимог Цивільного кодексу України шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів, а згідно пунктом 2 тимчасового порядку визначено перелік реєстраторів, якими є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії, тощо.
Виходячи з комплексного аналізу норм Цивільного кодексу України та п.5 тимчасового порядку, державній реєстрації підлягають правочини, предметом яких є нерухоме майно.
Відтак, суд не погоджується з твердженнями відповідача, що реєстрація відповідним територіальним управлінням НБУ договору позики є державною реєстрацією правочину.
Стосовно посилання позивача ст.ст. 251, 252 ЦК України та твердження, що відповідачі у спірному договорі не визначили такої істотної умови договору як строк його дії, слід зазначити наступне.
Поняття «строк договору» визначається ст. 631 ЦК України, відповідно до частини 1 якої строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Частина 7 ст. 180 ГК України передбачає, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Тобто, строк дії договору встановлюється, щоб визначити час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Разом з тим, законодавець визначив випадок, коли строк (термін) виконання обов'язку договором не визначений.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Таким чином, погодивши в п. 4.1. спірного договору те, що він діє до повного виконання прийнятих на себе зобов'язань, сторони визначили термін дії договору такими подіями, як повне виконання взятих на себе зобов'язань.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
21.12.2010 р. на виконання договору позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р. BALTLINK UNIVERSAL LIMITED (позикодавець) перерахував частину позики на розрахунковий рахунок позивача (позичальника) в розмірі 70 000,00 доларів США.
Позивач вказує, що зобов'язання щодо надання позики згідно договору позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р. є неподільним та становить 1000000 доларів США. Наведене він обґрунтовує тим, що він не надавав згоди на надання позики частково, а тому вважає, що за умови неподільності зобов'язання заміна кредитора у зобов'язанні є унеможливленою.
Однак, чинним законодавством поняття неподільності встановлено тільки для речей, а не для грошових зобов'язань. Зокрема, згідно до ст. 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Також слід зазначити, що позивачем було схвалене своїми діями надання частини позики згідно договору позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р. в сумі 70000,00 доларів США, оскільки її було прийнято в такій сумі, не вчинено жодних дій щодо її повернення та не заявлено жодних вимог щодо спонукання до виконання договору позики в повному обсязі.
Як зазначалося вище, статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Тобто, якщо первісним кредитором BALTLINK UNIVERSAL LIMITED за договором позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р. було перераховано позику в сумі 70 000,00 доларів США, то відступити він міг тільки цю суму, тому відповідачами жодним чином не порушені вимоги ст. 514 ЦК України.
Згідно до ст. 647 ЦК України договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
В спірному договорі визначено місце його укладення - м. Львів, цей договір був укладений відповідачами з наміром створити певні наслідки, а саме: змінити кредитора у договорі позики №BAL 18/10 від 18.10.2010 р. Новим кредитором PORTOMAX LLP вжито заходів щодо стягнення заборгованості з ТзОВ ««Науково-виробничий центр «Агровідродження» в судовому порядку, що підтверджується рі шенням господарського суду Львівської області від 16.10.2013 року по справі №914/2984/13.
Наведене спростовує твердження позивача про фіктивність спірного договору відступлення права вимоги від 08.07.2011 р.
Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необґрунтовані та безпідставні, а тому в позові слід відмовити.
Оскільки спір виник з вини позивача, то судові витрати по розгляду справи необхідно покласти на позивача відповідно до ст. 49 ГПК України.
З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 11, 16, 203, 204, 215, 509, 512, 514, 515, 516, 626, 1046, 1077 ЦК України, ст. 207 ГК України та ст.ст. 1, 4, 33, 34, 35, 44, 49, 75, 82, 83, 84, 85 ГПК України, суд -
В задоволенні позовних вимог відмовити.
В судовому засіданні 16.12.2013 р. оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 20.12.2013 р.
Суддя Мазовіта А.Б.