10 грудня 2013 р.Справа № 815/6458/13-а
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О. А.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду в складі:
Судді доповідача - Потапчука В.О.
суддів - Коваля М.П.
- Семенюка Г.В.
при секретарі - Алексєєвої Н.М
за участю представника апелянта Державної міграційної служби України - Ващиліної Н.В.
представника позивача ОСОБА_4 -,адвоката ОСОБА_5,
перекладача ОСОБА_6.
розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Державна міграційна служба України про скасування рішення від 12.08.2013 року № 486-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту,
До Одеського окружного адміністративного суду звернулася позивач позовними вимогами до Державної Міграційної Служби України про скасування рішення від 12.08.2013 року № 486-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги мотивовані тим, що в 2012 році позивач звернулася до Управління у справах біженців головного управління державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні. Однак відповідачем оскаржуваним рішенням позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає таке рішення неправомірним та необґрунтованим з наступних причин. Позивач є громадянином Сирійської Арабської Республіки, етнічна група - курд. Після початку революції в Сирії у звязку з політичними поглядами, позивач був затриманий спецслужбою Сирії. Під час затримання зазнавав катувань, після чого, побоюючись за своє життя в майбутньому прийняв рішення про виїзд з країни походження. Інформація по країні походження позивача, яка надана міжнародними організаціями, підтверджує ризик порушення фундаментальних прав людини у разі повернення до Сирії. Приймаючи до уваги вищевикладене, позивач просив адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2013 року адміністративний позов задоволено частково. Скасовано рішення Державної Міграційної Служби України від 22.07.2013 року №435-13. Зобов'язано Державну Міграційну Службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження позивача.
Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції відповідачем подано апеляційну скаргу у якій зазначено, що постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права у зв'язку з чим апелянт просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, який доповів зміст рішення, яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, вислухавши думку учасників процесу, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відхилити з наступних підстав.
Згідно ст.200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Так, судом першої інстанції встановлено, що позивач, є громадянином Сирії, за національністю - курд, за віросповіданням - іслам.
До України позивач потрапив легально, 10.08.2011 року літаком на підставі приватної візи НОМЕР_1 терміном до 27.10.2011 року.
22.05.2012 року позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту .
За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням у справах біженців та іноземців ГУ державної міграційної служби України в Одеській області був прийнятий висновок від 14.02.2013 року № ODS 12/188 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи його тим, що заявник виїхав до України легально із певних особистих причин (робота) не повернувся до країни громадської належності, причому там йому нічого не загрожувало і ніхто його не переслідував. Можливо, що саме пошуки кращого життя чи економічна зацікавленість спонукали заявника залишитись на території України, до управління іноземець звернувся саме для легалізації в нашій країні.
Рішенням Державної міграційної служби України від 22 липня 2013 року №435-13 був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.93).
На підставі вказаного рішення, Управлінням у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області надано позивачу повідомлення №144 від 21 серпня 2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.6).
Позивач не згоден з вище зазначеним рішенням, оскільки вважає його необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
При вирішенні питання суд першої інстанції дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог позивача.
Колегія суддів вважає правильним такий висновок суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Правовідносини, які виникли між сторонами регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до вказаної статті Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з ч. 5 ст. 10 цього Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
З матеріалів справи колегія суддів вбачає, що позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що на батьківщині йому загрожує небезпека, оскільки в Сирії йде громадянська війна, він, можливо, зазнаватиме в подальшому переслідувань.
«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Згідно п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Колегія суддів вважає правильною позицію суду першої інстанції, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Згідно офіційної позиції УВКБ ООН від лютого 2012 року державам - членам ООН рекомендовано ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення. Згідно іншої інформації УВКБ ООН за червень 2012 року з початку безладів в Сирії в березні 2011 року, надійшли повідомлення серйозних, широко розповсюджених та систематичних порушеннях прав людини, свавільних арештах великої кількості людей та поганому поводженні, а загальна кількість загиблих перевищує 9000 осіб. Міжнародний комітет Червоного Хреста кваліфікував бойові дії в районах Хомса та Ідліба, як "локальні громадські війни".
Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.
Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що висновок Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.02.2013 року, який був підтриманий відповідачем рішенням від 22 липня 2013 року №435-13 не містить належного аналізу ситуації, що склалася в Сирії, з урахуванням, що відповідачем не спростована можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, також у висновку відсутні належні дослідження щодо підстав надання особі додаткового захисту, не досліджена в повному мірі інформація щодо виклику позивача до служби безпеки, та вірогідності призиву його до армії у разі повернення в країну походження.
Згідно з ч. 5 ст. 10 цього Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів з огляду на викладене вважає, що відповідач не в повному обсязі вивчив та перевірив всі документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, а тому рішення Державної міграційної служби України від 22 липня 2013 року №435-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте є не досконало обґрунтованим, прийнятим з порушенням приписів ч.5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв'язку з цим вказане рішення підлягає визнанню протиправним, та скасуванню.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті оскаржуваної постанови суд першої інстанції дійшов вірних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 206 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України -залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Державна міграційна служба України про скасування рішення від 12.08.2013 року № 486-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.
Повний текст ухвали виготовлено 11 грудня 2013 року
Суддя-доповідач: Потапчук В.О.
Судді: Коваль М.П.
Семенюк Г.В.