Справа: № 826/5286/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Маруліна Л.О. Суддя-доповідач: Мельничук В.П.
Іменем України
07 листопада 2013 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е.,
розглянувши у в порядку письмового провадження в залі суду апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 травня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії. Свої вимоги обгрунтовує тим, що відповідач під час винесення рішення порушив положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки не вчинив всіх необхідних дій для детального встановлення причин та підстав оформлення позивачем документів для вирішення питання щодо визнання біженцем в Україні.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 травня 2013 року задоволено вказаний позов частково. Визнано протиправним та скасовано Рішення Державної міграційної служби України від 06 лютого 2013 року № 47-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирії - ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні даного позову повністю.
Враховуючи наявні в справі докази, колегія суддів вважає, що відповідачем не було пропущено строк на апеляційне оскарження судового рішення.
До суду апеляційної інстанції всі особи, які беруть участь в справі не прибули, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду.
Статтею 128 КАС України встановлено наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь в справі.
Згідно до ч. 6 зазначеної вище статті якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь в справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Підстави для проведення апеляційного розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами визначено ст. 197 КАС України.
За змістом ч. 1 вищезазначеної статті суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь в справі, про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які прийняті у порядку скороченого провадження за результатами розгляду справ, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 183-2 цього Кодексу.
З огляду на викладене та враховуючи те, що справу можливо вирішити на основі наявних у ній доказів, а також те, що до суду апеляційної інстанції всі особи, які беруть участь в справі не прибули, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду, відсутні клопотання про розгляд справи за їх участю, колегія суддів ухвалила про апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ч. 1 ст. 197 КАС України.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду першої інстанції - без змін з наступних підстав.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 195 КАС України рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в апеляційному порядку в межах апеляційної скарги.
Судом першої інстанції було встановлено, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії, за національністю араб, за віросповіданням мусульманин (суніт). Прибув до України легально в 2000 році за національним паспортом з метою розпочати власний бізнес.
06 лютого 2013 року Рішенням Державної міграційної служби України № 47-13 відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
По даному рішенні позивачу надіслано Повідомлення № 24 від 18.02.2013 року, яке позивачем отримано 04.04.2013 року.
Не погоджуючись з зазначеним вище рішенням відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Задовольняючи даний позов частково суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача в цій частині є правомірними та обгрунтованими, а тому підлягають задоволенню.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обгрунтованим з огляду на наступне.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до положень п. 1 ст. 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Частинами 1 та 2 ст. 5 вказаного Закону встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судом першої інстанції було встановлено, що позивач звернувся 01.10.2012 року до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 12KYIV276-01, в якій вказав, що не може повернутись до Сирії через війну, правлячою групою в Сирії є Алаві, тому вони дискримінують сунітів. Сунітів можуть вбити через запис у посвідченні особи.
Частиною 4 ст. 8 зазначеного вище Закону передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
19.12.2012 року начальником управління у справах біженців погоджено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 12KYIV276-01, в якому рекомендовано відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
06 лютого 2013 року Рішенням Державної міграційної служби України № 47-13 відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів звертає увагу на те, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання - є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 п.1 ст.1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, п. 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Правова позиція по даному питанню висловлена у Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25.06.2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», за змістом якої при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Аналогічна правова позиція висловлена в Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16.03.2012 року.
Колегія суддів звертає увагу, що позивачем було долучено до матеріалів справи копії повідомлень із засобів масової інформації щодо ситуації, яка склалась в Сирії в зв'язку із військовим конфліктом неміжнародного характеру, в тому числі «Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку».
При цьому за змістом листа Вищого адміністративного суду України від 01.02.2013 року № 158/15-13-13 та рекомендацій УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку станом на грудень 2012 року, та листа Регіонального представництва Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Білорусі, Молдові та Україні від 14 січня 2013 року щодо ситуації із шукачами притулку в Україні із Сирії, в якому УВКБ ООН закликає держави додержуватися мораторію на будь-яке повернення вказаних осіб до цієї країни, УВКБ ООН повідомляє, що через внутрішню ситуацію у країні більше 600 тис. громадян Сирії нині шукають притулку в сусідніх державах. У грудні 2012 року УВКБ ООН опублікувало оновлену версію документа під назвою «Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку», в якому зазначається, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста вважає конфлікт у Сирії збройним конфліктом неміжнародного характеру. У документі наводяться подробиці впливу конфлікту на гуманітарну ситуацію та ситуацію з правами людини, зокрема, дітей та палестинських біженців. У результаті напруженої ситуації, що склалася в Сирії, УВКБ ООН вважає, що більшість її громадян, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття «біженець» за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист.
В той же час, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення у лютому 2013 року, взято до уваги Позицію УВКБ ООН по поверненню в Сирійську Арабську Республіку станом ще на лютий 2012 року.
Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. При цьому, відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Отже. колегія суддів погоджується з критичним сприйняттям судом першої інстанції посилання відповідача про те, що позивачем не доведено факт очевидності побоювання стати жертвою переслідування за однією з вищенаведених умов чи за декількома. Натомість, інформація про позивача може бути визнана обґрунтованою умовою побоювання стати жертвою переслідування за релігійними та/або політичними переконаннями в Сирії.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на положення ст. 9, ст. 10 та ст. 13 зазначеного вище Закону, які передбачають, що в разі виникнення сумнівів у відповідачів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів, відповідачі наділені правом, на стадії розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
В даному випадку відповідачем, крім співбесіди з позивачем, не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.
Крім того, в матеріалах особової справи позивача є лист Управління Служби безпеки України у м. Києві від 15.11.2012 року № 9642, в якому зазначено що в Управлінні СБ України у м. Києві відсутня інформація, яка згідно ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні, громадянину Сирії ОСОБА_2
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», яка використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що Рішення №47-13, якими відмовлено позивачу у визнанні біженцем, не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру.
Крім того, судом першої інстанції було встановлено, що станом на час розгляду справи у позивача відсутні відомості стосовно місцезнаходження його родини, оскільки вже більше року відсутній зв'язок з ними.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заява позивача є обґрунтованою, а ситуація, яка склалась на Батьківщині позивача, є несприятливою і обґрунтовує доводи і пояснення, викладені в позовній заяві.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача про визнання неправомірним та скасування спірного рішення відповідача.
Що стосується вимог про зобов'язання Державну міграційну службу України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства, то колегія суддів погоджується з зауваженням суду першої інстанції про те, що прийняття такого рішення є виключною компетенцією уповноваженого органу.
Як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.
Отже, вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.
Також колегія суддів погоджуєтьсяз висновком суду першої інстанці про необхідність з метою повного захисту прав позивача вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог в зазначеній вище частині та наявність підстав для їх задоволення.
Доводи апеляційної скарги спростовуються вищевикладеним, а тому вона задоволенню не підлягає.
За змістом ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 2, 159, 160, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 травня 2013 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п?ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: Т.М. Грищенко
В.Е. Мацедонська
.
Головуючий суддя Мельничук В.П.
Судді: Грищенко Т.М.
Мацедонська В.Е.