"11" грудня 2013 р. м. Київ К/9991/65457/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Бутенка В.І., Весельської Т.Ф., Малиніна В.В. (доповідач),
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Управління міграційної служби в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, -
У січні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління міграційної служби в Одеській області про визнання рішення неправомірним та зобов'язати відповідача прийняти рішення про надання йому статусу біженця.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2011 року, у задоволені позову відмовлено.
У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить їх рішення скасувати та постановити нове, яким задовольнити позов.
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до статті 222 КАС України.
Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.223 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що Управління міграційної служби в Одеській області правомірно відмовило позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця у зв'язку з не доведенням ним можливості його переслідування за політичними переконаннями.
Із зазначеним висновком колегія суддів погоджується і вважає необхідним зауважити на наступне.
Відповідно до абзацу другого статті 1 Закону України від 21 червня 2001 року № 2557-III «Про біженців» (надалі Закон № 2557-III) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 10 Закону № 2557-III передбачено, що статус біженця не надається особі:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;
- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).
Абзацом шостим статті 12 Закону № 2557-III передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач вилетів 22.05.2009 року з м. Ломе (Того) до Дубаї та прибув до Москви, де перебував з 24.05.2009 року по 19.09.2009 року. До м. Одеси потрапив 21.09.2009 року без документів нелегально.
У жовтні 2009 році позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області із заявою про надання статусу біженця.
22 жовтня 2009 року з повідомлення Управління міграційної служби Одеської області за №17-9-1899 йому стало відомо про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця згідно з рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігії, що підтверджується витягом з наказу №80 від 20.10.2009 року (а.с.69).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, у своїй заяві та в судовому засіданні позивач не довів достатньої аргументації своїм побоюванням, факти особистого переслідування за політичними переконаннями та неможливістю користуватися захистом своєї країни відсутні.
Отже наявні матеріали справи свідчать про відсутність умов для надання ОСОБА_1 статусу біженця.
Посилаючись на викладене, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованих висновків, що Управління міграційної служби в Одеській області діяло в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством України, та правомірно відмовило позивачу у оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що Одеський окружний адміністративний суд, правильно застосувавши норми матеріального права, аргументовано відхилив вимоги ОСОБА_1 та відмовив у задоволенні його позову.
Одеський апеляційний адміністративний суд, який переглянув постанову суду першої інстанції, прийшов до аналогічних висновків і обґрунтовано залишив її без змін.
Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.
Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_1, - залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2011 року, - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.
Судді: В.В.Малинін
В.І.Бутенко
Т.Ф.Весельська