"11" грудня 2013 р. м. Київ К/9991/68576/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Бутенка В.І., Весельської Т.Ф., Малиніна В.В. (доповідач),
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_4 до Державного комітету України у справах національностей та релігії, за участю третьої особи - Управління міграційної служби в Одеській області, про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
У березні 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в наданні статусу біженця від 02.02.2011 року №56-11 та зобов'язати надати статус біженців.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року, у задоволені позову відмовлено.
У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить їх рішення скасувати та направити справу а новий розгляд.
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до статті 222 КАС України.
Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.223 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що Державний комітет України у справах національностей та релігії правомірно відмовив позивачу в наданні статусу біженця.
Із зазначеним висновком колегія суддів погоджується і вважає необхідним зауважити на наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України від 21 червня 2001 року № 2557-III «Про біженців» (надалі Закон № 2557-III) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 10 Закону № 2557-III передбачено, що статус біженця не надається особі:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;
- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).
Порядок прийняття рішення за заявою про надання статусу біженця встановлено статтею 14 Закону № 2557-III, відповідно до якої рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця.
У разі потреби, цей орган може вимагати додаткової інформації у органу міграційної служби та з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи.
На основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції прийняв рішення про відмову у наданні статусу біженця, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято це рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Як вбачається з особової справи ОСОБА_4, копія якої міститься в матеріалах справи, під час співбесід з працівниками міграційної служби позивач повідомив, що за національністю він узбек, за віросповіданням - мусульманин. З Киргизії виїхав 28.07.2010 року до Казахстану, яку перетнув транзитом та дістався м. Петрозаводськ Росія. Після перебування в Росії доїхав до м. Харкова та 27.08.2010 року перетнув кордон України.
З урахуванням наведеного Управління міграційної служби у своїх висновках не підтвердило факти переслідувань позивача. Докази реального переслідування за будь-якими ознаками не надав.
Державний комітет України у справах національностей та міграції, у зв'язку з відсутністю даних про переслідування позивача в країні його перебування, прийняв рішення від 02.02.2011 року №56-11, яким відмовив позивачу у наданні статусу біженця.
Крім того, позивач ні в позовній заяві, ні в касаційній скарзі не навів доводів, які б підтвердилися в судовому засіданні щодо можливості його переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також зазначав, що він не бажає повертатися до країни громадянської належності з економічних підстав.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що Одеський окружний адміністративний суд, правильно застосувавши норми матеріального права, аргументовано відхилив вимоги ОСОБА_4 та відмовив у задоволенні його позову.
Одеський апеляційний адміністративний суд, який переглянув постанову суду першої інстанції, прийшов до аналогічних висновків і обґрунтовано залишив її без змін.
Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.
Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4, - залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року, - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.
Судді: В.В.Малинін
В.І.Бутенко
Т.Ф.Весельська