"03" грудня 2013 р. м. Київ К/9991/37011/12
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Головуючого: Маринчак Н.Є.
Суддів: Вербицької О.В., Муравйова О.В.,
при секретарі: Сватко А.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м.Харкова Харківської області Державної податкової служби
на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2011 року
та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2012 року
по справі №2а-12493/11/2070
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Торгсервіс ЛТД» (надалі -ТОВ Фірма «Торгсервіс ЛТД»)
до Державної податкової інспекції у Московському районі м.Харкова (надалі - ДПІ у Московському районі м.Харкова)
про скасування податкового повідомлення-рішення, -
встановив:
У вересні 2011р. позивач звернувся до суду з позовом до ДПІ у Московському районі м.Харкова, в якому просив встановити відсутність компетенції на визнання правочинів нікчемними податковим органом; скасувати податкові повідомлення-рішення №0000982302 від 20.06.11р., №0000992302 від 20.06.11р.; №0001542302 від 01.09.11р., №0001552302 від 01.09.11р.; визнати відсутність компетенції на встановлення неможливості здійснення господарської діяльності у спосіб проведення перевірки, поза судового порядку; визнати неправомірними дії податкового органу щодо встановлення порушень ст.ст.203, 215, 216, 228 ЦК України податковим органом.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 02.11.2011р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2012р., позов задоволено частково. Скасовані податкові повідомлення-рішення №0000982302 від 20.06.11р., №0000992302 від 20.06.11р.; №0001542302 від 01.09.11р., №0001552302 від 01.09.11р. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями попередніх судових інстанцій, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати судові рішення та постановити нове - про відмову у задоволені позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Сторони в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином. Відповідно до п.2 ч.1 ст.222 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судами попередніх інстанції, відповідачем була проведена документальна планова виїзна перевірка фінансово-господарської діяльності з питань дотримання позивачем вимог податкового, валютного та іншого законодавства, за результатами якої складено акт №1420/23/30291373 від 13.05.2011р., в якому, на думку податкового органу, встановлено порушення позивачем п.5.1 п.п.5.2.1, п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток за відповідні періоди; п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на додану вартість за відповідні періоди.
На підставі зазначеного акта та за результатами адміністративного оскарження відповідачем було прийнято податкові повідомлення-рішення №0001542302 від 01.09.2011р. та №0001552302 від 01.09.2011р.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якими погодилась колегія апеляційного суду, цілком правильно та обґрунтовано зазначив, що приписами п.5.1 ст.5 Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» обумовлено, що валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Відповідно до п.п.5.2.1. п.5.2. ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.
Згідно з положеннями абз.4 п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 вказаної норми Закону не включаються до складу валових витрат, будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
Наведені вище положення свідчать про те, що обов'язковою умовою віднесення витрат підприємства до складу валових є документальне підтвердження таких витрат та їх зв'язок з господарською діяльністю платника.
Підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
Датою виникнення права платника податку на податковий кредит, відповідно до п.п.7.5.1 п.7.5 ст.7 вказаного Закону, вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Підпунктом 7.2.3. п. 7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надаються покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Податкова накладна виписується на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).
Згідно з п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 цього Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).
Наведені вище положення Закону України «Про податок на додану вартість» свідчать про те, що податкова накладна, яка видається платником податку, що поставляє роботи (послуги), на вимогу їх отримувача є підставою для нарахування податкового кредиту.
Крім того, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту можуть мати лише реально вчинені господарські операції з придбання товарів, послуг чи основних фондів з метою їх використання у власній господарській діяльності та підтверджені оформленими належним чином первинними бухгалтерськими документами.
Судами попередніх інстанції враховані наведені вище положення Закону України «Про податок на додану вартість» та встановлено, що в ході господарської діяльності позивач мав взаємовідносини з ТОВ «Сіона-Люкс» з яким був укладений договір поставки №26/08-10 від 26.08.2010р. на поставку металопрокату, з ТОВ «ТРАНС АГЕНТСВО МЕТАЛ» з яким була укладена угода №10/1951/07/16-0 від 01.06.2010р. про поставку металопрокату, з ТОВ «Люкс-пром-компані», з якою був укладений договір №1\03-10 від 10.03.2010р. про поставку металопрокату, з ТОВ «Люкс - пром - компані» договір доручення №01/06 від 01.06.2010р. надання послуг у пошуку потенційних покупців, продавців металопрокату, та здійснення транспортування ФОП ОСОБА_1
На підтвердження реальності укладення й виконання угод позивачем надано до матеріалів справи податкові накладні, видаткові накладні, товарно-транспортні накладні, акти прийому-передачі, банківські виписки про оплату товару, специфікації, рахунки-фактури, акти виконання робіт, договір оренди №01-03/11 від 28.02.11р., за яким позивач орендує нежитлове приміщення та договір суборенди від 15.03.10р., за яким позивач суборендує відвантажувальну площадку з метою здійснення промислової і господарської діяльності, які оформлені належним чином.
Розрахунок між контрагентами за отриманий товар та отримані послуги здійснено у безготівковій формі, що підтверджується банківськими виписками по кожному окремому договору.
Судами також встановлено, що на час здійснення господарської діяльності контрагенти позивача мали юридичну відповідальність, що підтверджується матеріалами справи.
Крім того, згідно наданих позивачем договорів поставки, відповідно до яких ТОВ фірма «Торгсервіс ЛТД» є постачальником металопрокату, вбачається подальша реалізація придбаного позивачем товару за спірними договорами.
Враховуючи вищезазначені положення законодавства та вірно встановлені обставини справи, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що позивач та його контрагенти, укладаючи спірні договори ставили за мету здійснення господарської діяльності та відповідно отримання доходу від неї.
Щодо посилань податкового органу про нікчемності правочинів, укладених між позивачем та його контрагентами, слід звернути увагу на те, що відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України встановлена презумпція правомірності правочину.
Загальні вимоги чинності правочину передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України, у разі порушення яких настають правові наслідки, передбачені параграфом 2 глави 16 Кодексу.
Відповідно до приписів статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно зі статтею 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Частиною 4 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Податковим органом не надано доказів, які б підтверджували, що зміст угод не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків чи свідчить про намір сторін ухилитися від оподаткування доходів, отриманих внаслідок виконання договору або приховування дійсного об'єкту оподаткування, зменшення бази оподаткування, створення штучних підстав для незаконного відшкодування сум сплачених податків за рахунок коштів бюджету, отримання незаконних пільг з оподаткування тощо.
Отже, вказані в акті перевірки висновки про нікчемність укладених позивачем правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, є безпідставними, оскільки вони не підтверджені належними доказами, носять характер припущення і є суб'єктивною думкою відповідача.
Також слід зазначити, що чинним законодавством України не встановлено обов'язку суб'єкта господарювання, а також права здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладенні договорів, а також не передбачено обов'язку здійснювати перевірку місцезнаходження контрагентів або сплати податків контрагентами тощо. При невиконання контрагентом своїх обов'язків перед бюджетом не може бути підставою для неможливості формування податкового кредиту на підставі господарських операцій інших суб'єктів господарювання, оскільки відповідно до ст.61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, а тому до відповідальності може бути притягнутий лише порушник, яким у даному випадку позивач не є.
Отже, суди попередніх судових інстанцій, виконавши всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили справу у відповідності з нормами матеріального права, постановили обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи. Висновки судів про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими у судовому засіданні, а тому підстав для їх перегляду з мотивів, викладених в касаційній скарзі не вбачається.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -
ухвалив:
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м.Харкова Харківської області Державної податкової служби - залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2011 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2012 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, в порядку та у строки встановлені ст.ст.236-238 КАС України.
Головуючий: ___________________ Н.Є. Маринчак
Судді: ___________________ О.В. Вербицька
___________________ О.В. Муравйов