Справа №22-353/2008 р. Головуючий у 1-ій інстанції Пантелеев Д.Г.
Категорія 19. Суддя - доповідач Дяченко В.М.
19 березня 2008 року.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі :
Головуючої - Песоцької Л.І.
Суддів - Дяченко В.М. , Лупінової Л.М.
При секретарі - Стрілецькій О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсними довіреностей за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 25 січня 2008 року, -
У листопаді 2005 року позивачка звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 - свого батька, про визнання довіреності недійсною.
Вказувала, що довіреність з правом передоручення на право розпорядження її нерухомим майном, складену від її імені на їм*я батька і посвідчену 4 вересня 2002 року приватним нотаріусом ОСОБА_5 та внесену до реєстру за №6588 вона батьку не видавала і не могла підписати, оскільки у вересні 2002 року перебувала за межами України в Канаді.
Вважаючи, що зазначена довіреність була складена і підписана невідомими особами без її відома та згоди і, згідно висновку графологічної експертизи, підпис під довіреністю виконаний не нею, а сторонньою особою, що на підставі цієї довіреності в подальшому її батьком був укладений договір дарування частини її нерухомого майна на ім*я ОСОБА_3 і довіреність на ім*я останнього на право розпорядження іншим майном, позивачка просила суд визнати недійсною цю довіреність.
У березні 2006 року позивачка звернулася до суду із додатковим позовом до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсною нотаріально посвідченої довіреності від 4 грудня 2003 року від імені її батька, діючого на підставі передоручення за складеною від її імені довіреністю від 4 вересня 2002 року, на ім*я ОСОБА_3 на право розпорядження частиною її нерухомого майна. Посилалась на те, що рішенням суду від 13 лютого 2006 року її довіреність від 4 вересня 2002 визнана недійсною і ці обставини відповідно до ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню, виходила з того, що згідно ст. 248 ЦК України з припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення, а оскільки вона довіреність батькові не надавала і складена від її імені довіреність на ім*я батька визнана недійсною, то є недійсною і видана на її підставі довіреність на ім*я ОСОБА_3
В ході розгляду справи позивачка на підставі третейської угоди у зв'язку із скасуванням рішення суду від 13 лютого 2006 року звернулася у Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» з позовом до свого батька ОСОБА_2 про визнання недійсною спірної довіреності від 4 вересня 2002 року і рішенням цього суду від 30 серпня 2007 року позов
було задоволено, зазначена довіреність визнана недійсною з моменту її вчинення, тобто з 4 вересня 2002 року.
У зв'язку з цим, 1 жовтня 2007 року, представник позивачки звернувся до суду з заявою про залишення без розгляду позову в частині визнання недійсною довіреності від 4 вересня 2002 року з підстав набрання чинності зазначеного рішення третейського суду і ухвалою суду першої інстанції від 14 листопада 2007 року позов в цій частині був залишений без розгляду.
Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 25 січня 2008 року на підставі вимог ст. ст. 216 ч. 1, 236 ч. 1, 244 ЦК України позов в іншій частині був задоволений і довіреність, видана ОСОБА_2 на ім*я ОСОБА_3 та посвідчена 4 грудня 2003 року приватним нотаріусом ОСОБА_5, реєстровий номер 3162, визнана недійсною з моменту її вчинення.
Не погоджуючись з цим рішенням і посилаючись в апеляційній скарзі на неповне з*ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права, представник ОСОБА_3 ОСОБА_4 просить апеляційний суд скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачці в задоволенні позову.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ОСОБА_3 -ОСОБА_4 , який підтримав доводи апеляційної скарги, представника позивачки ОСОБА_6 та відповідача ОСОБА_2 , які заперечували проти скарги, перевіривши матеріали справи у межах заявлених позовних вимог та апеляційного оскарження і доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову з таких підстав :
Згідно зі ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є : неповне з*ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Колегія суддів вважає встановленим наступне :
У березні 2006 року позивачка звернулася до суду із позовом до свого батька ОСОБА_2 , в якості третіх осіб притягнуті до участі у справі приватний нотаріус ОСОБА_5, а також ОСОБА_3, про визнання недійсною довіреності на право розпорядження її майном від 4 грудня 2003 року, виданої в порядку передорученняОСОБА_7 на підставі складеної від її імені довіреності від 4 вересня 2002 року, на імя ОСОБА_3 і посвідченої нотаріусом ОСОБА_5, реєстровий №3162 (т.2 а.с. 2).
На обгрунтування позову вказувала, що рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 13 лютого 2006 року, що набрало законної сили, її довіреність на ім*я батька від 4 вересня 2002 року визнана недійсною з моменту її реєстрації, а тому, відповідно до ст. 61 ЦПК України, ці обставини звільняють її від доказування заявлених вимог про визнання недійсною довіреності від 4 грудня 2003 року.
Виходячи з того, що видача довіреності є односторонньою угодою і тому стороною по справі може бути тільки ОСОБА_2 , а згідно зі ст. 248 ЦК України
з припиненням довіреності втрачає силу і зазначене в ній передоручення, позивачка просила суд визнати недійсною зазначену довіреність.
В подальшому зазначені позовні вимоги ні позивачкою, ні її представниками не змінювалися і не доповнювалися, незважаючи на те, що ухвалою апеляційного суду від 25 травня 2006 року рішення суду першої інстанції від 13 лютого 2006 року було скасоване, а справа направлена на новий розгляд (т.1 а.с. 112).
В ході розгляду справи позивачка на підставі третейської угоди звернулася у Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» із позовом до свого батька ОСОБА_2 про визнання недійсною спірної довіреності від 4 вересня 2002 року і рішенням цього суду від 30 серпня 2007 року позов було задоволено, зазначена довіреність визнана недійсною з моменту її вчинення, тобто з 4 вересня 2002 року.
За заявою представника позивачки ОСОБА_6 (т. 3 а.с. 87), ухвалою суду першої інстанції від 14 листопада 2007 року позовні вимоги позивачки до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в частині визнання недійсною її довіреності від 4 вересня 2002 року залишені без розгляду (т. 3 а.с. 92).
Вирішуючи спір в іншій частині, суд першої інстанції виходив із того, що згідно вимог ст. ст. 5, 51 Закону України «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних правовідносин і рішення третейського суду не підлягає спростуванню інакше, як через процедуру оскарження. Оскільки зазначене рішення третейського суду від 30 серпня 2007 року ніким не оскаржене і є чинним, то відповідно до ст. 61 ЦПК України встановлені ним обставини щодо недійсності довіреності від 4 вересня 2002 року є преюдиційними при вирішенні даного спору, суд першої інстанції з посиланням на вимоги ст. ст. 216 ч.1, 236 ч.1, 244 ЦК України дійшов висновку про задоволення позову.
Але з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися зважаючи на наступне.
Згідно зі ст. 61 ч.ч.3, 4 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або
Постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Як вбачається зі змісту цієї статті ЦПК України, преюдиційність зазначених рішень, вироків і постанов розповсюджується лише на акти ухвалені судами загальної юрисдикції, на які, відповідно до ст. 124 Конституції України, покладено право та обов'язок здійснення правосуддя, і рішення третейських судів серед них не зазначені.
Крім того, за змістом п. 4 Рішення Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року (по справі про завдання третейського суду), третейські суди не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції. Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, які третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема,
методів арбітрування, а рішення третейських судів є обов'язковими лише для сторін спорів.
З огляду на зазначене, колегія суддів не може погодитися з обґрунтованістю висновку суду першої інстанції про преюдиційність рішення третейського суду від 30 серпня 2007 року відносно визнання недійсною довіреності від 4 вересня 2002 року.
Крім того, суд помилково застосував в своєму рішенні положення ЦК України в редакції 2003 року, в той час як спірні правовідносини виникли до його прийняття в дію.
Оскільки чинною ухвалою суду першої інстанції від 14 листопада 2007 року позов в частині визнання недійсною довіреності від 4 вересня 2002 року залишено без розгляду, то колегія суддів вирішує спір у межах заявлених позовних вимог і доводів апеляційної скарги.
Відповідно до ст. ст. 64 ч.1, 65 ч.1, 68 ч.2 ЦК України (в редакції 1963 року), довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми або довіреність, за якою повноваження передаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена.
Як вбачається із довіреності від 4 грудня 2003 року, ця довіреність вчиненаОСОБА_2 на підставі передоручення у письмовій формі і нотаріально посвідчена, тобто відповідає зазначеним нормам матеріального права.
З позовної заяви вбачається, що позов про визнання недійсною довіреності від 4 грудня 2003 року було заявлено позивачкою з підстави видачі її за довіреністю від 4 вересня 2002 року, яку позивачка не видавала.
При розгляді даної справи позивачка відмовилась від розгляду позову про визнання недійсною довіреності від 4 вересня 2002 року.
Таким чином, оскільки судом не перевірена дійсність довіреності від 4 вересня 2002 року, то відсутні підстави і для визнання недійсною довіреності від 4 грудня 2003 року.
При таких обставинах колегія суддів вважає, що в задоволенні позову ОСОБА_7 належить відмовити.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314 ЦПК України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 -ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 25 січня 2008 року скасувати.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсною довіреності виданої ОСОБА_2 на ім*я ОСОБА_3 та посвідчену 4 грудня 2003 року приватним нотаріусом ОСОБА_5, реєстровий номер 3162-відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене протягом двох місяців з цього моменту шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України.