Апеляційне провадження №22-ц/796/14002/13 Головуючий в 1 інстанції - Гриньковська Н.Ю.
Доповідач - Желепа О.В.
11 листопада 2013 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого Желепи О.В.
суддів Кабанченко О.А., Білич І.М.
при секретарі Онищенко О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 вересня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Національного університету біоресурсів і природокористування України про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільнені, -
Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів,-
Позивач ОСОБА_2 05 серпня 2013 року звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Національного університету біоресурсів і природокористування України (надалі - НУБіП), просив поновити його на роботі на посаді проректора з навчальних науково-виробничих фінансово-економічних питань з 21.09.2011р., скасувати наказ про звільнення №927 «К» від 21.09.2011р., стягнути за час вимушеного прогулу 186121,54грн, компенсацію за невикористану відпустку 12 690,11 грн., допустити негайне виконання в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць 8460,07 грн., поновити строк на звернення з позовом до суду, так як пропустив його з поважних причин.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що з 05.10.2010 р. працював на посаді помічника ректора НУБіП з питань адміністративного та фінансово-економічного контролю. 10.03.2011р. переведений на посаду проректора з навчально-науково-виробничих фінансово-економічних питань. 21.09.2011р. звільнений з роботи на підставі ст.41 п. 3 КЗпП України у зв'язку з вчиненням аморального проступку несумісного з продовженням даної роботи. Звільнення вважає незаконним, так як аморального проступку не вчиняв, тому підлягає поновленню на роботі із стягненням з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації за невикористану відпустку, негайним виконанням рішення суду. Строк звернення до суду пропустив із-за погіршення здоров'я свого та дружини, зверненням за медичною допомогою, лікуванням, доглядом за хворою дружиною.
Також позивачем були заявлені позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, який не був проведений відповідачем.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 вересня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до Національного університету біоресурсів і природокористування України про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій просив його скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Посилався на те, що суд першої інстанції постановляючи рішення порушив норми матеріального та процесуального права. Суд до спірних правовідносин не застосував ч. З ст. 40 КЗпП України, яка забороняє звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності. Зазначив, що суд ухвалюючи рішення, безпідставно посилався на п. З ст. 41 КЗпП України, оскільки посада, яку обіймав ОСОБА_2 в НУБіП України, безпосередньо не пов'язана з навчально-виховним або науковим процесом, тому він не міг бути звільнений з посади Проректора з навчально-науково-виробничих фінансово-економічних питань на підставі п. 3 ст. 41 КЗпП України. Також судом не було враховано положення Постанови КМУ від 14 червня 2000 року № 963 «Про затвердження переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників». Зазначив, що судом необґрунтовано зроблено висновок про доведеність аморального проступку з боку ОСОБА_2 Суд не взяв до уваги обставини щодо виготовлення наказу про звільнення, хоча ці обставини мають суттєве значення для розгляду справи. Посилався на те, що висновок суду про те, що згідно з довідкою НУБіП України від 20.08.2013 р. №2491 ОСОБА_2 нарахована заробітна плата за період з 1 по 21 вересня 2011 року в сумі 4227,57 грн., компенсація за невикористану відпустку у кількості 44 календарних днів - 9148,92 грн., заробітну плату і компенсацію перераховано на відкритий у банку картковий рахунок 15.09.2011р. в сумі 2389,00 грн., 22.09.2011р. - 8212,95 грн., не відповідає дійсним обставинам справи так, як довідка НУБіП України від 20.08.2013 р. № 2491 не може спростувати це твердження, оскільки не містить посилань на банківські або касові документи, їх оригінали або копії. Крім того зазначив, що суд безпідставно не поновив йому строк звернення до суду з даним позовом, оскільки позивач навів обставини, які підтверджують поважність причин пропуску та надав відповідні докази.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача доводи скарги підтримав.
Представник відповідача заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав встановленими такі обставини.
ОСОБА_2 наказом №1130 «К» від 05.10.2010р. прийнятий на роботу на посаду помічника ректора НУБіП з питань адміністративного та фінансово-економічного контролю.
Наказом №227 «К» від 02.03.2011р. переведений з 10.03.2011р. на посаду проректора з навчально-науково-виробничих фінансово-економічних питань.
19.07.2011р. ОСОБА_3 звернулась до ректорату НУБіП України з доповідною запискою про те, що 12, 13, 19, 22 липня 2011р. в присутності колег по роботі в приміщенні університету ОСОБА_2 неодноразово висловлювався на її адресу образливими та нецензурними словами, погрожував фізичною розправою.
02.08.2011р. та 16.08.2011р. ОСОБА_3 звернулась до Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві із заявами про вчинення злочину ОСОБА_2, про те, що він 12, 13, 19, 22 липня 2011р. в присутності колег по роботі в приміщенні університету висловлювався на її адресу образливими та нецензурними словами, погрожував фізичною розправою.
Постановою від 19.08.2011р. дільничного інспектора Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві відмовлено у порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_3 про те, що 22.07.2011р. о 12-00 в кабінеті №4 корпусу №3 НУБіП України по вул. Г.Оборони, 15 в м. Києві ОСОБА_2 неодноразово висловлювався на її адресу образливими та нецензурними словами, погрожував фізичною розправою. В порушенні кримінальної справи відмовлено у зв'язку з наявністю в діях ОСОБА_2 правопорушення, передбаченого ст.173 КУпАП. Постанову направлено для розгляду вченої ради НУБіП України в порядку ст.21 КУпАП.
Постановою від 19.09.2011р. заступника прокурора Голосіївського району м. Києва скасована постанова від 19.08.2011р. дільничного інспектора Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві у зв'язку з тим, що при дослідній перевірці не з'ясовано з яких причин ОСОБА_2 висловлював погрози, які саме погрози, скільки разів.
Рішенням вченої ради НУБіП України від 21.09.2011р. рекомендовано звільнити ОСОБА_2 у зв'язку з вчиненням аморального проступку несумісного з продовженням даної роботи.
Наказом №927 «К» від 21.09.2011р. звільнений з роботи на підставі ст.41 п. З КЗпП України у зв'язку з вчиненням аморального проступку несумісного з продовженням даної роботи.
Постановою від 19.10.2011р. дільничного інспектора Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві відмовлено у порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_3 про те, що 12,13, 19, 22 липня 2011р. в присутності колег по роботі ОСОБА_2 неодноразово висловлювався на її адресу образливими та нецензурними словами, погрожував фізичною розправою. В порушенні кримінальної справи відмовлено у зв'язку з наявністю в діях ОСОБА_2 правопорушення, передбаченого ст.173 КУпАП.
На підставі вищенаведених письмових доказів, а також показів свідків , допитаних в даній справі суд встановив, що звільнення позивача за вчинення ним аморального поступку відбулося правомірно без порушення норм трудового законодавства.
Колегія суддів з таким висновком погодитись не може, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 3 ст. 41 КЗпП підставою для звільнення особи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу є вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
Встановлюючи факт вчинення позивачем аморального проступку, який полягав в образливих та нецензурних висловлюваннях стосовно ОСОБА_3, суд не врахував, що незважаючи на те, що в постанові про закриття кримінальної справи було зазначено про наявність в діях позивача ознак адміністративного правопорушення, останній до адміністративної відповідальності за вчинення вказаних дій не притягувався.
Сама постанова про закриття кримінальної справи не є доказом , вчинення позивачем тих дій, у вчиненні яких він обвинувачувався.
Зі змісту рішення вченої ради НУБіП України від 21 вересня 2011 року вбачається, що до висновку по вчинення позивачем аморального поступку члени ради дійшли лише на підставі вищенаведених документів з приводу закриття кримінальної справи.
Надаючи оцінку показам свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 які допитувались судом в порядку цивільного судочинства, суд не врахував, що свідки є працівниками відповідача, та залежними від керівництва відповідача особами, і їх покази за відсутності постанови про притягнення позивача до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення є недостатніми доказами, вчинення позивачем такого порушення, яке відповідач та суд кваліфікували, як аморальний проступок, не сумісний з продовженням роботи.
Рішення вченої ради відповідача, яким рекомендовано позивача до звільнення за вчинення аморального проступку , а також покази допитаних судом першої інстанції свідків, свідчать лише про загальну характеристику поведінки позивача, а не про вчинення ним конкретного проступку, який міг би бути підставою для звільнення.
Крім того, ні в суді першої інстанції ні в апеляційному суді відповідач не довів, які конкретно виховні функції позивач не міг продовжувати виконувати, через вчинення ним проступку, який ставився позивачу в вину. При цьому представник відповідача пояснював, що позивач , обіймаючи посаду з якої був звільнений не займався викладацькою діяльністю, а здійснював контролюючі функції фінансової діяльності установи. Не була надана суду також посадова інструкція , з якої можна було б встановити, які конкретно трудові обов'язки позивача були пов'язані з виховними функціями. Посилання відповідача на те, що позивач мав аспірантів та займався науковою діяльністю також не можуть бути прийняті, тому, що відповідач не довів що в період вчинення проступку, який ставився в вину позивачу, а також при продовженні позивачем роботи, саме на займаній посаді, останній фактично займався такою діяльністю та відповідно виховними функціями.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд також не надав належної правової оцінки, тому, факту, що позивача в порушення вимог ч.3 ст. 40 КЗпП України було звільнено в період тимчасової непрацездатності, і відповідачем наказ про зміну дати звільнення не видавався.
Разом з тим порушене право позивача не підлягає захисту, так як позивач без поважних причин пропустив строк звернення до суду за захистом свої прав, передбачений ст. 233 КЗпП України.
Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має звернутися до суду з позовом про стягнення йому належної заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Так, з наказом про звільнення від 21 вересня 2011 року позивач ознайомився 20 січня 2012 року. (наказ а.с. 241 т.1)
Таким чином місячний строк звернення до суду з вимогами про поновлення на роботі у позивача сплив 20 лютого 2012 року.
З даним позовом позивач звернувся 05 серпня 2013 року через півтора року.
Клопотання позивача про поновлення пропущеного строку, задоволено бути не може, тому, що посилання позивача на неможливість звернутись до суду через його хворобу та хворобу його дружини є недоведеним.
З наданих позивачем лікарняних слідує, що позивач повинен був стати до роботи в січні 2012 року.
З наданої суду, медичної документації дружини встановлено, що остання в період з січня 2012 року по дату звернення позивача до суду періодично проходила амбулаторне лікування, проте суду не наведені обставини, а також не надані докази, які б свідчили про необхідність постійного догляду за хворою дружиною з боку позивача.
Посилання позивача на покази свідків, які підтвердили, що позивач особисто робив ін'єкції своїй дружині, також не доводять, що на потязі більш ніж 17 місяців позивач не мав можливості звернутись за захистом своїх прав.
Крім того , з матеріалів справи вбачається, що позивач протягом вказаного періоду з лютого 2012 року до серпня 2013 року вів активну переписку з різними установами, брав участь в розслідуванні кримінальних справ, та в розгляді іншої цивільної справи.
Таким чином, колегія суддів встановила, що позивач без поважних причин попустив строк звернення до суду з вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому в задоволенні позову в цій частині має бути відмовлено через пропуск строку, а не з підстав недоведеності цих вимог, як зазначив суд в своєму рішенні.
При цьому колегія суддів враховує , що відповідач в суді першої інстанції просив про застосування строку позовної давності, що підтверджується запереченнями відповідача на а.с. 148 т.№ 1 від 05 вересня 2013 року.
Вирішуючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені суд не встановив обставини справи, які мали правове значення для вирішення цих вимог, та не дослідив докази на підтвердження цих вимог позивача та заперечень відповідача, а тому рішення суду першої інстанції і в цій частині є незаконним та необґрунтованим.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України , при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому при звільненні провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дні після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Згідно з довідкою НУБіП України від 20.08.2013р. №2491 ОСОБА_2 нарахована заробітна плата за період з 1 по 21 вересня 2011 року в сумі 4227,57 грн., компенсація за невикористану відпустку у кількості 44 календарних днів - 9148,92 грн., заробітну плату і компенсацію перераховано на відкритий у банку картковий рахунок 15.09.2011р. в сумі 2389,00 грн., 22.09.2011р. - 8212,95 грн. Суми були пере6раховані після відрахування обов'язкових платежів.
Позивач, заперечуючи факт отримання ним коштів з карткового рахунку, не надав суду, виписку по своєму рахунку, з якої б вбачалось, що зазначені відповідачем суми надійшли на його рахунок пізніше, або не перераховувались взагалі, не були надані такі докази і до апеляційного суду.
Разом з тим відповідачем додатково до апеляційного суду було надане платіжне доручення № 6413 від 22 вересня 2011 року, відповідно до якого до КБ «Приват Банк» була перерахована сума 8212 грн. 95 коп. - розрахунок при звільненні згідно договору № 119/139.
На підставі наявних та наданих сторонами доказів, апеляційним судом встановлено, що розрахунок при звільненні з позивачем був поведений на другий день після звільнення, а тому підстав для задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні немає.
Доводи позивача про те, що вказана сума не є повним розрахунком є недоведеними.
Так, дослідивши розрахунок зроблений позивачем, апеляційним судом встановлено, що позивач, окрім заробітної плати, яку отримував на посаді з якої був звільнений, включав до розрахунку також заробітну плату, що отримував за виконання роботи за сумісництвом, а тому відповідно такий розрахунок позивача на підтвердження заявлених позовних вимог судом прийнятий бути не може
З огляду на вищевикладене, колегія суддів прийшла до висновку, що в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні необхідно відмовити, ухваливши при цьому нове рішення за вимогами, які в порушення вимог ст. 11, 213-215 ЦПК України не були вирішені судом першої інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 вересня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволені позову ОСОБА_2 до Національного університету біоресурсів і природокористування України про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені відмовити в повному обсязі.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20-ти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий Судді: