03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Апеляційне провадження № 22-ц /796/14507/2013 Головуючий в суді 1 інстанції - Зінченко С.В.
Доповідач - Ящук Т.І.
28 листопада 2013 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді Ящук Т.І.
суддів Немировської О.В., Шкоріної О.І.
при секретарях Бабіч К.А., Лужецькій І.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 вересня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру та визнання недійсним свідоцтва про право власності, -
встановила:
У січні 2013 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_4, в якому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнати недійсним свідоцтво про право власності на вказану квартиру, видане 02.06.2004 року на ім'я ОСОБА_4 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 05.05.2004 року № 839-С/КІ.
Під час розгляду справи в якості відповідача був залучений ОСОБА_2
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 вересня 2013 року позов задоволено. Суд визнав за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнав недійсним свідоцтво про право власності на вказану квартиру, видане ОСОБА_4 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 05.05.2004 року № 839-С/КІ.
Стягнуто з відповідачів на користь позивача в рівних частках витрати по сплаті судового збору в розмірі 3441 грн.
Не погоджуючись з рішенням, відповідач ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким у позові відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, за недоведеності обставин, які суд вважав встановленими, і висновки суду не відповідають обставинам справи.
Зокрема, судом першої інстанції зроблені помилкові висновки з показів свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які підтверджували пояснення позивача, що спірна квартира була придбана ним за особисті кошти.
Такий доказ як платіжне доручення № 2 від 12.05.2003 року про сплату першого внеску за договором інвестування квартири в розмірі 91 000 грн. не підтверджує ту обставину, що платіж здійснював позивач за власні кошти, оскільки у платіжному дорученні зазначений платник ОСОБА_4 На копії платіжного доручення, що була додана позивачем до позовної заяви, підпису платника не містилось, а наданий до суду через кілька місяців розгляду справи оригінал платіжного доручення вже з підписом позивача не може бути належним доказом, оскільки підпис позивачем на даному платіжному дорученні був поставлений після 04.04.2013 року. Між тим, решта платіжних доручень про сплату вартості квартири підписані ОСОБА_2
Крім того, позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, який сплив у червні 2007 року, про що відповідачем була подана заява суду першої інстанції.
В судовому засіданні представник апелянта підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити; позивач ОСОБА_3, його представник та представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні вважали доводи апеляційної скарги безпідставними та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідь судді Ящук Т.І., вислухавши пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_3 в обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що квартира АДРЕСА_1 була придбана повністю за його кошти, але право власності було оформлене на ОСОБА_4, яка є його дочкою, оскільки позивач перебував на квартирному обліку для отримання житла і не хотів оформляти придбану квартиру на себе та відповідно втратити місце в черзі на отримання житла. На час придбання спірної квартири ОСОБА_4 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 ( в подальшому шлюб між ними було розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20.04.2012 року), проте вказана квартира не є і не може бути їх спільним сумісним майном подружжя, оскільки повністю придбана за кошти позивача.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру та визнання недійсним свідоцтва про право власності, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено ті обставини, що вказана квартира була придбана ним за власні кошти, отримані від продажу в 2003 році житлового будинку та земельної ділянки в АДРЕСА_4. Такого висновку суд дійшов, дослідивши та проаналізувавши письмові докази та покази свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які пояснили, що відповідач ОСОБА_2 не мав фінансових можливостей придбати вказану квартиру, а квартира була придбана ОСОБА_3 за власні кошти.
Також в основу рішення суд поклав письмові докази: платіжне доручення від 12.05.2003 року з підписом ОСОБА_3 про сплату 91 000 грн. за інвестування житла; копії оплачених рахунків на сплату житлово-комунальних послуг по квартирі; договорів та актів про надання телекомунікаційних послуг з підписами позивача, копіями договору оренди спірної квартири, з яких зробив висновок, що спірною квартирою користувався та здійснював її утримання виключно позивач.
Посилаючись на те, що відповідачем ОСОБА_2 не подано суду доказів, які б спростовували твердження позивача та обставини, викладені у позові та показах допитаних свідків, суд першої інстанції, виходячи із положень ст. 386, 392 ЦК України, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Однак з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, вважає їх такими, що не відповідають обставинам справи, прийнятими з порушенням норм матеріального та процесуального права, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, а тому відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 26.06.1999 року, від якого мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 квітня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 шлюб між ними було розірвано (а.с. 85-86). У лютому 2013 року ОСОБА_4 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
З даним позовом до суду позивач ОСОБА_3 звернувся у січні 2013 року.
Як вбачається з матеріалів справи, 08 травня 2003 року між Державним домобудівельним комбінатом УС Верховної Ради України (забудовником) та ОСОБА_4 ( інвестором) було укладено договір № 34 про інвестування у будівництво житлового будинку, відповідно до якого інвестор зобов'язалась забезпечити відповідне фінансування об'єкта інвестування та прийняти його у свою власність. Характеристика об'єкта - двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Вартість одного квадратного метра загальної площі об'єкта складає 2750 грн.
Договір та графік інвестування будівництва квартири підписані ОСОБА_4
Відповідно до вказаного графіку, період внесення інвестиційних платежів - з 13.05.2003 року по 31.10.2003 року ( а.с. 11).
24.02.2004 року на ім'я ОСОБА_4 Управлінням справами Верховної Ради України було видано довідку, що нею згідно з договором інвестування у будівництво будинку сплачено за 100 % загальної площі обраної квартири суму 179 162 грн. ( а.с. 12)
Як вбачається з копій платіжних доручень, що були додані позивачем до позовної заяви, платником за всіма платежами є ОСОБА_4, платежі вносились на виконання вищевказаного договору.
Відповідно до платіжного доручення № 2 від 12.05.2003 року ОСОБА_4 внесла на інвестування житла згідно з укладеним договором 91 000 грн.; згідно з платіжним дорученням № 4 від 04.06.2003 року - 16 400 грн.; згідно з платіжним дорученням № 5 від 07.07.2003 року - 1000 грн.; платіжним дорученням № 6 від 15.07.2003 року - 70 762 грн. , тобто всього - 179 162 грн. ( а.с. 13-16).
Відповідно до акту № 34 від 23.02.2004 року, ОСОБА_4 прийняла від ДБК УС Верховної Ради України двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 ( а.с. 22), з технічним паспортом, виданим Київським міським БТІ 22.12.2003 року ( а.с. 23-24).
Як вбачається зі свідоцтва про право власності від 02.06.2004 року, виданого Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради ( КМДА ) на підставі наказу № 839-С/КІ від 05.05.2004 року, зазначена квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_4 ( а.с. 5) Свідоцтво зареєстроване в Київському міському БТІ 07.06.2004 року.
Відповідно до вимог ст. 22 КпШС України, що був чинним на час оплати вартості будівництва квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. ( ст. 28 КпШС України).
Отже, придбання майна в період шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, і доводити наявність такого права ні чоловік, ні дружина не повинні, при цьому розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Статтею 16 Закону України «Про власність», що був чинним на час набуття квартири у власність, встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Аналогічно врегульовані правовідносини щодо набуття майна подружжям у шлюбі і станом на момент видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_4 Так, відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку ( доходу) . Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Статтею 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, суд першої інстанції помилково виходив з того, що тягар доказування обставин щодо придбання квартири за спільні кошти подружжя покладено на ОСОБА_2, оскільки за наявності укладеного договору про інвестування у будівництво житлового будинку на ім'я ОСОБА_4, квитанцій про внесення платежів на виконання даного договору, акту прийому-передачі квартири ОСОБА_4, свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_4, тягар доказування обставин про придбання квартири за особисті кошти несе позивач.
Зі змісту договору про інвестування у будівництво житлового будинку вбачається, що інвестором за даним договором була відповідач ОСОБА_4, кошти були внесені від її імені, наказ про оформлення свідоцтва про право власності був виданий Головним управлінням житлового забезпечення також на ім'я ОСОБА_4
Свідоцтво оформлене на підставі Положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 1820 від 31.08.2001 року.
Відповідно до п. 6.1, 6.1.5. вказаного Положення, Головне управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації здійснює оформлення права власності та видає свідоцтва про право власності фізичним та юридичним особам на об'єкти житлового фонду (в т. ч. частини житлових будинків або квартири), що побудовані за кошти суб'єктів інвестиційної діяльності та передані їм у власність в установленому порядку.
При цьому колегія суддів бере до уваги той факт, що ні сторони вказаного договору, ні позивач протягом 10 років не оспорювали вказані правочини і не оспорюють на даний час, позивач звернувся до суду з даним позовом лише після розірвання шлюбу між його дочкою та ОСОБА_2
Обставина щодо наявності у позивача ОСОБА_3 грошових коштів на суму 85 741 грн. від продажу житлового будинку та 3892 грн. від продажу земельної ділянки за договорами купівлі-продажу від 11.04.2003 року, - не має правового значення для вирішення справи, оскільки позивачем не доведено, що саме ці кошти були внесені особисто ним на виконання договору про інвестування у будівництво, стороною по якому є ОСОБА_4
Відповідно до платіжного доручення № 2 від 12.05.2003 року ОСОБА_4 внесла на інвестування житла згідно з укладеним договором 91 000 грн.; згідно з платіжним дорученням № 4 від 04.06.2003 року - 16 400 грн.; згідно з платіжним дорученням № 5 від 07.07.2003 року - 1000 грн.; платіжним дорученням № 6 від 15.07.2003 року - 70 762 грн., тобто всього - 179 162 грн. ( а.с. 13-16).
Як на доказ внесення ним коштів в сумі 91 000 грн. у інвестування будівництва квартири, позивач посилався на платіжне доручення від 12.05.2003 року, однак колегія суддів вважає дане посилання необґрунтованим з наступних підстав.
З копії платіжного доручення на суму 91000 грн., що була додана до позовної заяви від 10.01.2013 року вбачається, що платіжне доручення від 12.05.2003 року не було підписане платником.
03.06.2013 року представник позивача подала до суду копію платіжного доручення від 12.05.2003 року, підписаного платником, а також висновок спеціаліста НДКЕЦ УМВС України в Житомирській області від 30.05.2013 року про проведення почеркознавчого дослідження, відповідно до якого підпис на платіжному дорученні від 12.05.2003 року належить ОСОБА_3 ( а.с. 117, 119-120).
Проте при порівнянні копії платіжного доручення, яка була надана позивачем разом з позовною заявою, та оригіналом платіжного доручення, пред'явленим позивачем в судовому засіданні, вбачається, що підпис ОСОБА_3 виконаний після пред'явлення даного позову, оскільки з оригіналу платіжного доручення чітко вбачається, що елементи підпису розташовані поверх друкованого тексту «Підпис» та «08.05.03» та в раніше наданій самим позивачем копії вони відсутні.
Посилання позивача на те, що решту суми на інвестування будівництва квартири також сплатив він за рахунок власних коштів, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки вони належними та допустимими доказами не підтверджені.
Подана позивачем довідка військової частини А-1200 від 17.05.2013 року про те, що у 1998 році йому при звільненні була виплачена грошова допомога у розмірі 14 966,5 грн., а також докази отримання коштів за виконання договору про надання маркетингових та дистриб'юторських послуг від 14.10.2002 року ТОВ «Презенс» ( копії договорів, акти виконаних робіт та довідка від 09.06.2003 року) не є належними доказами цієї обставини, оскільки вони не доводять, що саме ці кошти були внесені позивачем в інвестування квартири.
З пояснень представника відповідача ОСОБА_2 встановлено, що усі кошти, зазначені у платіжних дорученнях, сплачував відповідач на підставі виданої ОСОБА_4 довіреності. Платіжні доручення від 04.06.2003 року, 07.07.2003 року та 15.07.2003 року підписані ОСОБА_2, позивачем вказана обставина не спростована.
Твердження позивача про фінансову неспроможність подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у 2003 році сплатити кошти за інвестиційним договором, з посиланням на покази свідків, не можуть бути підставою для задоволення його позовних вимог.
Покази свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6, на які посилається позивач, щодо сплати ОСОБА_3 власних коштів на виконання договору інвестування, не є допустимими доказами у даній справі.
Посилання позивача на те, що подружжя не користувалось спірною квартирою, також не може бути підставою для задоволення позову, при цьому вказані доводи спростовуються наявністю реєстрації місця проживання ОСОБА_4 у спірній квартирі, про що зазначено нотаріусом у довіреності від 08.01.2013 року, що була видана ОСОБА_4, а також рахунками на сплату житлово-комунальних послуг, починаючи з березня 2008 року на ім'я ОСОБА_4 З вказаних рахунків вбачається, що в квартирі зареєстрована одна особа, тоді як позивач стверджує, що він у спірній квартирі ніколи не проживав та зареєстрований не був.
Посилання позивача на обставини щодо володіння та розпорядження ним спірною квартирою шляхом укладання договорів оренди також не підтверджують його позовних вимог, оскільки, як вбачається зі змісту зазначених договорів від 03.10.2006 року, 15.08.2008 року, 09.01.2011 року, договори оренди були укладені з власником квартири ОСОБА_4, зареєстрованою за адресою спірної квартири: АДРЕСА_1 ( а.с. 81-83).
Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про власність», що був чинним на час набуття квартири у власність, громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.
Проте матеріалами справи достовірно встановлено, що позивач ОСОБА_3 жодних угод, спрямованих на набуття квартири у свою власність, не укладав, належних та допустимих доказів тих обставин, що будівництво квартири було проінвестоване за належні йому кошти позивач також не надав.
Підстав для визнання недійсним свідоцтва про право власності, виданого на ім'я ОСОБА_4, позивачем не зазначено, а судом першої інстанції при задоволенні позовних вимог, всупереч вимогам ст. 213- 215 ЦПК України, не встановлено.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання за ним права власності на спірну квартиру та визнання недійсним свідоцтва про право власності не вбачається, позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307-309, 313-317, 218 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Солом'янського суду м. Києва від 02 вересня 2013 року - скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру та визнання недійсним свідоцтва про право власності - відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий : Судді: