ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел.230-31-34
Справа № 14/81
18.03.09
Господарський суд міста Києва у складі судді Нарольського М.М.,
розглянувши справу
№ 14/81
за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю «Маркет Універсал ЛТД»
до
Спільного українсько-естонського підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Оптіма -Фарм, ЛТД»
про
визнання недійсними окремих пунктів договору
за участю представників сторін:
від позивача
- Цебак І.С.
від відповідача
- Заголдна Я.Ю.
В лютому 2009 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Маркет Універсал ЛТД»(надалі -ТОВ «Маркет Універсал ЛТД») звернулось в господарський суд міста Києва з позовом до Спільного українсько-естонського підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Оптіма -Фарм, ЛТД»(надалі -ТОВ «Оптіма - Фарм, ЛТД») про визнання недійсними пунктів 6.2 та 9.4 укладеного сторонами договору № 5334 від 01.11.2005 р.
В обґрунтування пред'явлених вимог ТОВ «Маркет Універсал ЛТД»посилається на те, що передбачений п. 6.2 договору № 5334 від 01.11.2005 р. штраф та пеня за порушення покупцем (позивачем) строків виконання зобов'язань за цим договором є однорідними видами відповідальності, а тому застосування їх положень суперечить ст. 61 Конституції України. Також, встановлений в п. 9.4 договору № 5334 від 01.11.2005 р. розмір відсотків за користування чужими коштами, які покупець (позивач) повинен сплатити у випадку прострочення виконання ним строків оплати за товар, є непропорційно великими, а тому їх застосування порушує законні права та інтереси позивача.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.02.2009 р. порушено провадження у справі, розгляд справи призначено у судовому засіданні, зобов'язано сторони виконати певні дії.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.03.2009 р. розгляд справи відкладався.
Відповідач 18.03.2009 р. в судовому засіданні подав відзив на позовну заяву, відповідно до якого просить суд відмовити позивачу у задоволені позовних вимог з підстав їх необґрунтованості та неправомірності.
Судом, у відповідності з вимогами ст. 81-1 ГПК України, складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Розглянувши надані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення уповноважених представників, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Як вбачається з матеріалів справи, 01.11.2005 р. між ТОВ «Маркет Універсал ЛТД»(покупець) та ТОВ «Оптіма -Фарм, ЛТД»(продавець) укладено договір поставки № 5334 (надалі -Договір), відповідно до умов якого продавець зобов'язався передати, а покупець -прийняти та оплатити товари медичного та косметичного призначення, визначені та обумовлені цим Договором.
Укладений Договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань відповідно до ст. ст. 173, 174 ГК України (ст. ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання сторонами.
В пункті п. 6.2 Договору сторони встановили, що за порушення покупцем строків виконання зобов'язань за цим Договором щодо оплати за товар продавцю, покупець, окрім виконання своїх зобов'язань у повній мірі, повинен сплатити продавцеві пеню у розмірі 0,1 % загальної вартості видаткової накладної на товар, з якого допущено прострочення виконання, за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково сплатити продавцеві штраф у розмірі 7 відсотків зазначеної у цьому пункті вартості.
В пункті 9.4 Договору сторони передбачили, що за умови прострочення виконання покупцем строків оплати за товар за цим Договором, він повинен сплатити продавцю проценти за користування чужими коштами у розмірі 20 % загальної вартості товару, з якого допущено прострочення виконання.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 2 постанови «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»від 28.04.1978 р. № 3, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. При цьому суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
В силу положень ст. 4 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Стаття 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
В силу ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Посилаючись на ст. 549 ЦК України позивач наголошує, що штраф і пеня є однорідними видами відповідальності, а тому їх одночасне застосування суперечить ст. 61 Конституції України, відповідно до положень якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Згідно з ч. 1 ст. 199 ГК України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених цим Кодексом та іншими законами. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Виходячи зі змісту ст. ст. 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися у відповідності до закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.
Відповідно до вимог ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. При цьому, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.
Посилання позивача на ту обставину, що спірний договір суперечить Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»також не може бути прийнято до уваги, оскільки положення цього Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.
Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Умовами Договору відповідальність у вигляді пені передбачена за порушення покупцем строків виконання зобов'язань за Договором щодо оплати за товар продавцю, а відповідальність у вигляді штрафу -за прострочення виконання зобов'язання щодо оплати вартості товару понад 30 днів.
Таким чином, штрафні санкції передбачені за різні правопорушення.
Також слід зазначити, що встановлені в п. 6.2 Договору санкції за прострочення покупця, аналогічні санкціям за прострочення продавця, які встановлені в п. 6.1 Договору.
За таких обставин, позовні вимоги в частині визнання недійним п. 6.2 Договору є неправомірними та необґрунтованими.
В свою чергу, в обґрунтування позовних вимог в частині визнання недійним п. 9.4 Договору позивач посилається на те, що Договір за своєю правовою природою є договором приєднання.
Відповідно до ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Згідно положень ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Разом з тим, позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний Договір є договором приєднання.
В силу положень ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Згідно ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Матеріали справи свідчать про те, що сторони домовились укласти угоду у певній формі, узгодили її умови, підписали Договір та приступили до його виконання.
За таких обставин, коли Договір виконувався обома сторонами у передбачений ним спосіб, відсутні підстави вважати, що сторони не досягли згоди по всіх умовах Договору.
Таким чином, при укладенні Договору сторони погодили та прийняли всі його умови.
В свою чергу, як свідчать матеріали справи, питання щодо недійсності оспорюваних пунктів Договору позивач ініціював вже після порушення господарським судом Львівської області провадження у справі № 13/293 за позовом ТОВ «Оптіма -Фарм, ЛТД»до ТОВ «Маркет Універсал ЛТД»про стягнення 1287104,60 грн. на підставі Договору (копія ухвали господарського суду Львівської області від 31.12.2008 р. у справі № 13/293 долучена до матеріалів справи).
Згідно зі ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами (ч. 3 ст. 692 ЦК України).
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, сторони в Договорі вправі самостійно на власний розсуд обумовлювати за взаємною згодою розмір процентів за користування коштами.
В силу ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Зважаючи на встановлені обставини справи та положення чинного законодавства, господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних пунктів Договору недійсними.
Позовні вимоги є незаконними та необґрунтованими, а тому вони не підлягають задоволенню.
Судові витрати покладаються на позивача у відповідності до ст. 49 ГПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 82-85 ГПК України, суд,
В позові відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання.
Суддя
М.М. Нарольський
Дата підписання рішення: 26.03.2009 р.