Справа №: 22-ц/190/6875/13Головуючий суду першої інстанції:Шофаренко Ю.Ф.
Головуючий суду апеляційної інстанції:Іващенко В. В.
"05" грудня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого суддіІващенко В.В.
СуддівБілоусової В.В., Дралла І.Г.
При секретаріКраснощоковій Є.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частку домоволодіння,
за апеляційною скаргою ОСОБА_6
на рішення Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 23 вересня 2013 року,
у липні 2013 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частку домоволодіння.
Позовні вимоги мотивовані тим, що сторони з 1986 року перебували у шлюбі, але після розірвання шлюбу у 1999 році продовжували проживати однією сім'єю.
В 2001 році вони почали будувати будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1.
На будівництво витратили, як сумісно нажиті кошти, так і кошти з продажу будинку, що був спільною сумісною власністю.
З 2005 по 2008 року вони знову перебували у зареєстрованому шлюбі.
Посилаючись на те, що у зв'язку з припиненням сумісного проживання і розірванням шлюбу, між колишнім подружжям виник спір з приводу сумісно нажитого майна, позивачка, з посиланням ст. 17 Закону України «Про власність» просить визнати за нею право власності на ? частку спірного житлового будинку.
Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 23 вересня 2013 року у задоволені позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частку домоволодіння - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_6 на користь держави судовий збір в розмірі 2 867, 5 грн..
В апеляційній скарзі ОСОБА_6 ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема апелянт зазначає, що суд не надав належної правової оцінки обставинам справи, залишаючи показання свідків поза увагою, зазначаючи, що можливість набуття майна в спільну власність може бути пов'язана лише шляхом прямого позначення закону або договору. Апелянт вказує, що суд не дослідив обставини продажу будинку по АДРЕСА_2, який належав на праві спільної сумісної власності подружжю, та використання від його продажу грошових коштів на придбання та зведення спірного будинку. Вказує, що будівництво будинку здійснювалось під час проживання разом однією сім'єю, на будівництво будинку були витрачені як грошові кошти, які були зароблені нею та відповідачем, вона особисто в новому будинку приймала участь у будівництві.
Апелянт також зазначає, що судом невірно вирішено питання щодо строків позовної давності та не вирішено питання щодо обов'язкової участі у справі в якості третьої особи органу опіки та піклування Сімферопольської міської ради.
До апеляційного суду надійшли письмові заперечення ОСОБА_7 на апеляційну скаргу ОСОБА_6, в якій він просить рішення суду залишити без змін, у задоволені апеляційної скарги позивачці відмовити.
Заслухавши доповідача, дослідивши обставини справи і перевіривши їх доказами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_6 не є обґрунтованою і не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу відповідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що нерухоме майно - житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 - не є об'єктом спільної сумісної власності сторін, оскільки позивачем не доведено той факт, що спірний об'єкт нерухомого майна був побудований внаслідок їх спільної праці. Факт користування даним будинком не породжує права власності на нього.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.
Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з 1986 року по 13.04. 1999р. перебували у шлюбі.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_6 з дітьми проживала за адресою: будинку по АДРЕСА_2.
У жовтні 2000р. ОСОБА_6 звернулась до суду з заявою про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей ( а. с. 34).
17 грудня 2001 р. ОСОБА_7 отримав дозвіл інспекції ДАБК м. Сімферополя на початок будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1 ( а. с.38).
Будівництво житлового будинку з цокольним поверхом за вищезгаданою адресою було закінчено у грудні 2001р., про що свідчить акт державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкту в експлуатацію від 17.12.2001р. ( а.с.37).
31 січня 2002р. виконавчим комітетом Сімферопольської міської ради ОСОБА_7 було видане свідоцтво про право власності на домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ( а. с.39).
Отже, будівництво житлового будинку та господарських споруд ОСОБА_7 здійснювалось, коли він не знаходився у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6
Відповідно до ст. 22 КпШС УРСР, яка діяла на час спірних відносин, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Проте, судовим розглядом встановлено, що спірне домоволодіння було побудовано ОСОБА_7 після розірвання шлюбу з ОСОБА_6 у період з 2001р. по 2002р.
За таких обставин доводи апелянта про те, що житловий будинок не був закінчений будівництвом і у 2005р., коли сторони знову зареєстрували шлюб, суперечить акту державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкту в експлуатацію від 17.12.2001р. ( а.с.37) та свідоцтву про право власності на домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 від 31 січня 2002р. ( а. с.39).
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на ? частку спірного домоволодіння, позивачка посилається на ст. 17 Закону України «Про власність».
Відповідно до положень цього закону не виключається визнання права власності за особою, яка брала участь у будівництві, за наявності доказів, що підтверджують угоду із забудовником про створення спільної власності на будинок та створення нерухомого майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошті.
Позивачка не надала будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували вищезгадані факти у період 2001-2002р.
Статтею 19 Закону України «Про власність» від 07.02.1991р. було встановлено виникнення право спільної сумісної власності на майно, набуте спільною працею чи коштами членів сім'ї. Ця норма стосувалась не лише колишнього колгоспного двору, а й осіб, які проживали спільно у фактичному шлюбі.
Проте, встановлені судом обставини, а саме: розірвання шлюбу у 1999р., стягнення аліментів на підставі рішення суду, проживання позивачки та дітей по АДРЕСА_2, спростовують доводи апелянта про спільне проживання сторін без реєстрації шлюбу у період 2000 - 2002р.р.
Посилання позивачки на кошти, отримані ними від продажу у 2005р. житлового будинку АДРЕСА_2, не мають будь-якого правового значення, зважаючи на те, що будівництво будинку було закінчено у 2002р.
Так саме й посилання позивачки на її працю в будинку після 2005р. не є належним доказом, що підтверджує її участь у будівництві будинку у 2001-2002р.
Положення ст. 74 Сімейного кодексу України ( у редакції 2003р.), згідно з якими якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ним за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними, - не підлягають застосуванню до правовідносин з приводу будівництва будинку у 2001-2002 роках, зважаючи на те, що згідно з п.1 Прикінцевих положень цей Кодекс набирає чинності з 01.01.2003р.
Встановивши повно та всебічно обставини справи, що мають істотне значення,дослідивши всі надані сторонами докази та оцінивши їх у сукупності, суд правильно визначив характер та зміст виниклих між сторонами правовідносин та застосував закон, який підлягає застосуванню.
Згідно зі ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного і керуючись статтями 303, 304, 308 ч.1, 314, 315, 319, 323, 324, 327 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах, -
апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.
Рішення Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 23 вересня 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.
Судді :