Справа № 333/4901/13-ц
провадження № 2/333/2433/13
22 листопада 2013 року м.Запоріжжя
Комунарський районний суд м.Запоріжжя у складі головуючого судді Стоматова Е.Г., при секретарі Кабановій К.О., за участю представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4, ОСОБА_2 про визнання договору недійсним,-
Позивач звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання договору недійсним, посилаючись на те, що 17.05.2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, укладено договір позики, за умовами якого Позиковавець (ОСОБА_4) надав Позичальнику (ОСОБА_2) безпроцентну грошову позику у вітчизняній валюті, у сумі 5000000,00грн.. Позивач вважає, що договір позики, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є фіктивним, оскільки цей договір, наскільки їй відомо, було укладено набагато пізніше ніж датовано, а грошові кошти фактично не передавалися, оскільки у ОСОБА_4 такої великої суми просто немає і не було. Посилається на те, що даний договір було складено сторонами (ОСОБА_4 та ОСОБА_2) з метою уникнути ОСОБА_2 виконання рішення Апеляційного суду Запорізької області від 07.12.2011 року по справі № 22-5091/2011 р. за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6, про поділ майна подружжя, яким з ОСОБА_2 на її користь стягнуто 147476 грн. в якості компенсації, її вартості частини автомобілів, які він нібито продав ОСОБА_7. ОСОБА_4 та ОСОБА_2 штучно створили заборгованість по даному договору, щоб отримати судове рішення, яким з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 буде стягнуто суму заборгованості (що і відбулося - рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20.05.2013 р. по справі № 333/533/13-ц). Рішення суду у даній справі (про стягнення з ОСОБА_2 суми боргу) потрібно йому, щоб «розбавити» вимоги стягувачів (а саме, її вимоги) у виконавчому провадженні, адже згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 Закону України «Про виконавче провадження», у разі якщо стягнута сума недостатня для задоволення в повному обсязі усіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувану суми. Таким чином, позивач посилається на те, що маючи «свого стягувача» у виконавчому провадженні, всі кошти, що будуть стягнуті з ОСОБА_2 будуть розподілятися між нею та цим «його» стягувачем. Враховуючи заявлену суму «боргу» у даній справі, очевидним є те, що від стягнутої суми, якщо така буде, вона отримає менше одного відсотка своїх вимог. А вся сума відійде «його» стягувачу, тобто залишиться ОСОБА_2. Той факт, що її колишній чоловік - ОСОБА_2 будь-яким чином намагається позбавити її майна, на яке вона має право, та позбавити її компенсації, підтверджується також тим, що він, окрім продажу автомобілів, ще й намагається позбавити її частки у спільній квартирі. Після розлучення позивач звернулася до суду з позовом про поділ майна. Її колишній чоловік також звернувся до суду з позовом (зустрічним) про поділ майна. Серед іншого, ставилося питання про поділ квартири. Ще до винесення рішення судом першої інстанції, він зі своїм другом нібито також уклали договір позики і договір застави квартири, але нотаріально цей договір не посвідчили. Потім його друг звернувся до господарського суду (договір вони підписали як СПД) з позовом про визнання за ним права власності на їх квартиру, оскільки ОСОБА_2 не повернув нібито взяті в борг кошти. За наведеного позивач вважає, що її колишній чоловік будь-що намагається позбавити її майна та ухиляється від виконання рішення суду про стягнення компенсації. За переконанням позивача, штучне створення боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_4 шляхом укладення між ними договору позики та нібито передання грошей порушує її права та законні інтереси, у зв'язку з чим вона змушена звернутися до суду.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримала повністю та просить суд його задовольнити з підстав, викладених у ньому.
Представник відповідача ОСОБА_4 позовні вимоги не визнає, посилається на те, що оскаржуваний позивачем правочин укладений після розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем ОСОБА_2, а тому він не порушує законні права та інтереси позивача. За наявною у нього інформацією, відповідач ОСОБА_2 займається бізнесом, від якого отримує дохід, достатній для погашення всіх його боргових зобов'язань. Посилання позивача на відсутність у нього коштів вважає безпідставними та недоведеними, оскільки він з позивачем взагалі не знайомий, як і вона з його майновим станом та майновим станом його близьких людей. На підтвердження заперечень посилається на те, що позивач навіть не знала його ім'я та прізвище, вказувала їх з помилками у написанні до ознайомлення з матеріалами цивільної справи Комунарського районного суду м. Запоріжжя за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
У задоволенні позову представник відповідача ОСОБА_4 просить відмовити повністю.
Представник відповідача ОСОБА_2 позовні вимоги не визнає, посилається на те, що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними, на підтвердження чого ним подані докази. Зазначає, що підпис на договорі позики від 17 травня 2011 року та розписці від 22 травня 2012 року зроблені особисто відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в присутності один-одного, що підтверджує їх справжність та відповідність закріплення їх волевиявлення в письмовій формі встановленій Законом. Посилається на те, що рішеннями судів про розлучення та стягнення аліментів, свідоцтва про розірвання шлюбу, позивач та відповідач ОСОБА_2 припинили шлюбні стосунки з січня 2010 року, а шлюб розірваний 19 березня 2010 року. Отже укладання договору позики 17 травня 2011 року, не порушує будь-які інтереси позивача, яка на той час вже перебувала в іншому шлюбі. Вказує на те, що позивач не надає доказів в підтвердження того, що оскаржуваним договором позики порушуються її права, в той час як дана обставина належить до предмету доказування, оскільки підставою недійсності правочину є недодержання сторонами вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Посилається на те, що відповідно до п.6 оскаржуваного договору, його сторони посвідчили факт передачі коштів, до його підписання, що свідчить про передачу майна на виконання оскаржуваного правочину. Згідно розписки від 22 травня 2012 року слідує, що позичальник повернув позикодавцеві частину позики, що також підтверджує факт передачі майна. Вказані обставини підтверджуються належними доказами, а отже правочин за яким відбулася передача майна та його частковве повернення - не може бути кваліфікований як фіктивний. Зазначає про те, що борг що виник у відповідача ОСОБА_2 за оскаржуваним договором частково стягнутий з нього за рішенням суду від 20 травня 2013 року, що взагалі виключає можливість його кваліфікації як фіктивного. Твердження позивача про те, що кошти, які будуть в майбутньому стягнуті з відповідача ОСОБА_2, відійдуть позивачу тільки в пропорції 1/100 не підтверджуються будь-якими доказами. Той факт, що вона не отримала свої 147 476,00 грн. та 1 820,00грн., є наслідком бездіяльності та халатного відношення до своїх професійних обов'язків державних виконавців, які за два роки - так і не надіслали виконавчі документи для проведення стягнення з заробітної плати відповідача ОСОБА_2, в той час як він має постійне місце роботи та вчасно сплачує аліменти на утримання сина. Посилається на те, що у різних провадження, позивач по різному витлумачує вказаний факт повернення частини позики та щоразу на свою користь, що свідчить про надуманість та відсутність правової визначеності, розумності у доводах позивача. Посилаючись на встановлений факт та погоджуючись з поверненням ОСОБА_2 частини позики ОСОБА_4, позивач звернулася з заявою до правоохоронних органів, у який порушує питання про притягнення ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності за умисне невиконання рішення суду, обгрунтовуючи це саме поверненням коштів ОСОБА_4, а не позивачу в межах виконавчого провадження. Аналогічно, позивач порушила питання про обмеження ОСОБА_2 в праві виїзду за кордон, з тих пістав, що він мав кошти на повернення частини позики ОСОБА_4, а отже неповернення коштів в межах виконавчого провадження вказує на умисел в його діях. Той факт, що неповернення коштів у межах виконавчого провадження є наслідком бездільності органів ДВС, які нехочуть стягувати кошти з заробітної плати відповідача ОСОБА_2, позивач замовчує.
У задоволенні позову представник відповідача ОСОБА_2 просить відмовити повністю.
Заслухавши пояснення представника позивача, представників відповідача ОСОБА_4, та ОСОБА_2, вивчивши матеріали справи та дослідивши письмові докази, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч.3 ст.10 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
На підставі ст.57 Цивільного процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів.
Згідно ст.60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.
За рішенням Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 19 березня 2010 року розірвано шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за №312 від 09 вересня 2010 року (а.с.85). Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2010 року набуло законної сили.
Згідно заочного рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на неповнолітню дитину встановлено, що з січня 2010 року шлюбні відносини між відповідачем ОСОБА_2 та позивачем фактично припинені (а.с. 86). Заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2010 року набуло законної сили.
Після фактичного припинення шлюбних відносин та розірвання шлюбу, за договором позики від 17 травня 2011 року ОСОБА_4 надав ОСОБА_2 безпроцентну грошову позику у вітчизняній валюті, у сумі 5000000,00грн., строком на один рік (а.с.5).
Відповідно до п.2 Договору позики, ОСОБА_2 зобов'язувався повернути позику у встановлений договором строк, тобто до 17 травня 2012 року.
Відповідно до п.6 Договору позики, підписами під даним договором ОСОБА_4 та ОСОБА_2 підтвердили, що грошова позика, в готівковій формі, передана позивачем та отримана відповідачем, до підписання договору в розмірі вказаному в пункті першому договору.
Згідно ч.1 ст.1046 та ч.1 ст.1047 Цивільного кодексу України, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Відповідно до п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам надані роз'яснення, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК (435-15) вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Отже, заінтересована особа, може просити суд про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, або про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності.
Таким чином, вирішуючи позовні вимоги в частині порушення прав та інтересів позивача на час укладання договору позики від 17 травня 2011 року, суд виходить з наступного.
В ході розгляду справи не встановлені факти, які б вказували на нікчемність договору позики від 17 травня 2011 року.
Відповідно до п.8. вище названої постанови Пленуму роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.
Виходячи з вищезазначеного, суд приходить до висновку, що відповідач ОСОБА_2 отримав позику від відповідача ОСОБА_4 за оскаржуваним договором, вже після фактичного припинення шлюбних відносин та розірвання шлюбу з позивачем. Договір позики від 17 травня 2011 року укладений з додержанням форми та всіх істотних умов (ст.205, ст.638, ст.1047 ЦК України).
На підтвердження доводів позовної заяви в цій частині, позивачем не надано доказів того, що факт укладання договору позики 17 травня 2011 року порушив будь-які права та законні інтереси позивача, як заінтересованої особи на момент вчинення правочину.
Окрім того, судом встановлено, що згідно розписки від 22 травня 2012 року, ОСОБА_2 повернув ОСОБА_4 48 000,00грн., як частину коштів отриманих по договору позики від 17 травня 2012 року (а.с.84). Судом оглянуті оригінали вказаної розписки та договору позики. Відповідач ОСОБА_4 у заяві та представник відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні, підтвердили справжність підписів та їх відповідність вказаним датам, також підтвердили факти передачі-отримання грошей за договором позики та їх часткове повернення за розпискою. Будь-яких, належних та допустимих доказів на підтвердження факту порушення прав та законних інтересів позивача на момент їх вчинення, позивач суду не надала.
Згідно ст.203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. (Частина перша статті 203 в редакції Закону N 2756-VI (2756-17) від 02.12.2010). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 205 Цивільного кодексу України, визначені форма правочину та способи волевиявлення, а саме правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Відповідно до ч.1-3 ст.234 Цивільного кодексу України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
В п.24 вище названої постанови Пленуму роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Окрім того, згідно ухвали апеляційного суду Запорізької області від 30 липня 2013 року вбачається, що на розгляді в апеляційному суді знаходиться цивільна справа за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 20 травня 2013 року і ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу (а.с.88-90). Вбачається, що рішенням Комунарського районного суду від 20 травня 2013 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стяггнення боргу по договору позики від 17 травня 2011 року - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 суму борг у розмірі 4952000,00грн. та судовий збір в розмірі 3407,97грн.. В іншій частині позову - відмовлено. Вказане рішення суду законної сили не набуло (а.с. 94-96).
За таких обставин та зважаючи на волевиявлення сторін, посвідчене в договорі позики від 17 травня 2011 року, встановлений факт передачі грошей на виконання договору (п.6 договору), частове повернення позики посвідчене підписами сторін в розписці від 22 травня 2012 року, встановлений факт звернення сторін до суду з приводу стягнення суми боргу, що виник з договору позики та розписки - суд доходить висновку, що сторонами на виконання правочину було передано майно, а отже такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Вирішуючи позовні вимоги в частині порушення прав та інтересів позивача, з правовідносин, які можуть виникнути між сторонами справи в майбутньому, з приводу порушення умов та строків повернення позики, її стягнення в судовому порядку, суд виходить з такого.
За рішенням апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна, з відповідача ОСОБА_2 в тому числі стягнуто на користь позивача 147 476,00грн.. Вказане рішення апеляційного суду набуло законної сили (а.с.40).
Постановами державного виконавця Лаврової Катерини Анатоліївни Комунарського відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції від 16 грудня 2011 року, відкриті виконавчі провадження №30402089 та №30402154 про стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача 147 476,00грн. та 1 820,00грн., відповідно. Виконавчі провадженні відкриті на підставі виконавчих листів №2-1360 виданих 14 грудня 2011 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя (а.с.34-37).
Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Позивачем на надано доказів на підтвердження того факту, що оскаржуваним договором позики порушені, невизнані або оспорені її права, свободи чи інтереси. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, на даний час законної сили не набуло. Припущення позивача про порушення її прав оскаржуваним нею договором в майбутньому, також - не підтверджуються доказами наявними в матеріалах справи. Тим більше, що підставою фіктивності правочину, є саме не вчинення будь-яких дій на виконання такого правочину у момент його вчинення, а не правові наслідки, що можуть виникнути в разі неповернення позики.
Посилання позивача на положення ч.2 ст.44 Закону України «Про виконавче провадження», про пропорційний розділ між всіма стягувачами сум коштів, що можуть бути стягнуті з боржника ОСОБА_2 є безпідставними та недоведеними виходячи з наступного.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази про майновий стан відповідача ОСОБА_2 на даний час. Позивачем також не надані докази на підтвердження того, яким буде майновий стан ОСОБА_2 в майбутньому. Чи буде звертатися ОСОБА_4 з заявою про примусове виконання рішення суду про стягнення суми боргу, що виникла з договору позики, чи є позивач та ОСОБА_4 єдиними стягувачами, і яким чином це вплине на права та інтереси всіх стягувачів, в тому числі і позивача, встановити на даний час не представляється можливим, що вказує на недоведеність позовних вимог в цій частині.
Таким чином, вище зазначені доводи позовної заяви позивача в частині того, що в майбутньому вона, в межах виконавчого провадження про стягнення коштів з ОСОБА_2 отримає менше одного відсотка своїх вимог - є припущенням яке напряму залежить від майнового стану боржника на час проведення відповідних виконавчих дій. На даний час, дані доводи позовної заяви свого підтвердження не знайшли, відповдіні докази у матеріалалх справи відсутні. В той же час, згідно ч.4 ст.60 Цивільного процесуального кодексу України, доказування не може грунтуватися на припущеннях, в тому числі і про майбутній майновий стан відповідача ОСОБА_2, як на даний час так і в майбутньому.
Встановлений судом факт відкриття виконавчого провадження, вказує лише на початок вчинення виконавчих дій органами ДВС, а не пропорційний розділ коштів боржника, між всіма його стягувачами. Наразі, єдиним стягувачем відповідача ОСОБА_2 - є позивач, відомості про інших стягувачів у матеріалах справи відсутні.
Окрім вищезазначеного, суд при вирішені даної справи також враховує наступне.
З апеляційної скарги, поданої позивачем ОСОБА_6 на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2013 року у справі за поданням Комунарського ВДВС Запорізького МУЮ Густенко О.Л., погоджене з начальником Комунарського ВДВС Запорізького МУЮ Чорноус М.В. про тимчасове обмеження боржника ОСОБА_2 у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документу вбачається, що позивач ОСОБА_6 посилається на встановлений факт повернення частини позики в розмірі 48 000,00грн. ОСОБА_4, а не їй як стягувачу у виконавчому провадженні (а.с.91-92). Зважаючи на цей факт, позивач просить суд апеляційної інстанції тимчасово обмежети відповідача ОСОБА_2 у праві виїзду за межі України, з підстав встановлених ст.377-1 ЦПК України.
Аналогічно, позивач ОСОБА_6 посилається на встановлений факт повернення частини позики в розмірі 48 000,00грн. ОСОБА_4, а не їй, як стягувачу у виконавчому провадженні - у Заяві про вичненнякримінальне правопорушення від 31 травня 2013 року, за яким 13 червня 2013 року почате досудове розслідуівання (а.с.97-101). Зважаючи на цей факт, позивач також просить правоохоронні органи про притягнення ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності, з підстав встановлених ч.1 ст.382 КК України.
Факти подання апеляційної скарги та заяви про злочин, з посиланням на повернення частини позики в розмірі 48 000,00грн. ОСОБА_4, а не ОСОБА_6 та факти порушення відповідних апеляційного та кримінального провадження за вище зазначеними зверненнями ОСОБА_6, її представник - адвокат ОСОБА_1 у судовому засіданні визнала.
Відповідно до п.5-6 ч.1 ст.3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовістність та розумність.
Згідно ч.3 ст.27 Цивільного процесуального кодексу України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Наведене свідчить про недобросовістне здійснення процесуальних прав позивачем ОСОБА_6, яка звернулася до суду з даним позовом, в якому заперечує факт укладання договору позики та повернення частини позики, на відміну від апеляційного та кримінального провадження, де вона посилається на встановлений факт повернення позики, як підставу для настання у відповідача ОСОБА_2 цивільно-правової та кримінальної відповідальності, відповідно.
Також, на підставі доказів, наявних в матеріалалх справи, судом встановлено, що 04 січня 2012 року відповідач ОСОБА_2 подав до Комунарського ВДВС три заяви про звернення стягнення на його зробітну плату, щодо стягнення аліментів, 147 476,00грн. та 1 820,00рн., відповідно, на користь позивача. 24 вересня 2012 року відповідачем ОСОБА_2 була подана заява про об'єднання вище вказаних трьох виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження. Постановою державного виконавця Густенко О.Л. Комунарського ВДВС Запорізького МУЮ від 24 лютого 2012 року вих. №10988/10 виконавчий лист про стягнення аліментів направлений за місцем роботи відповідача ОСОБА_2. Згідно довідки-розрахунку від 24 вересня 2013 року, аліменти відповідачем ОСОБА_2 сплачуються вчасно (а.с.102-107). В той же час, доказів направлення виконавчих документів про звернення стягнення на заробітну плату відповідача ОСОБА_2, щодо стягнення з нього, на користь позивача 147 476,00грн. та 1 820,00рн. та об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження, за його заявами - у матеріалах справи не має, відсутні такі докази і у позивача. Вказане спростовує доводи позивача в частині того, що відповідач ОСОБА_2 намагається позбавити її компенсації за автомобілі. Вбачається, що продовж тривалого часу з моменту відкриття виконавчого провадження, що мало місце 16 грудня 2011 року і до сьогодні (а.с.34-37), стягнення на заробітну плату відповідача ОСОБА_2 в рахунок погашення 147 476,00грн. та 1 820,00рн. на які посилається позивач, органами ДВС не проводиться, з незалежних від відповідача ОСОБА_2 причин, на відміну від стягнення аліментів - які вчасно виплачуються з заробітної плати відповідача ОСОБА_2.
Наведене спростовує доводи позивача про умисні дії відповідача ОСОБА_2 щодо ухиляння від виконання рішення суду в частині стягнення компенсації вартості автомобілі, оскільки стягнення з заробітної плати відповідача ОСОБА_2 не проводилося з незалежних віж нього причин.
Таким чином, у зв'язку із викладеним, аналізуючи зібрані у справі докази та вимоги чинного законодавства, приймаючи до уваги положення ст.11 Цивільного процесуального кодексу України щодо розгляду справ в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, враховуючи обставини справи, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не ґрунтуються на законі, не підтверджуються зібраними у справі доказами, тому позов є необґрунтованим і задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.203,215,216,ч.1-3 ст.234,638,ч.1 ст.1046,ч.1 ст.1047 Цивільного кодексу України; ст.ст.10,11,60,61,88,133,174,208,209,212-215 ЦПК України, -
У задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_4, ОСОБА_2 про визнання договору недійсним - відмовити повністю.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області через Комунарський районний суд м.Запоріжжя.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя Е.Г. Стоматов