"19" листопада 2013 р. м. Київ К/9991/30116/12
Вищий адміністративний суд України у складі:
головуючого суддіРозваляєвої Т. С. (суддя-доповідач),
суддівМаслія В. І.,
Черпіцької Л. Т.,
секретаря судового засідання Батракової-Кучер Д. С.,
за участю: прокурора - Клюге Л. М.,
третьої особи - ОСОБА_4,
представника третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5,
представника третьої особи ОСОБА_6 - ОСОБА_7,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_8 на постанову Октябрського районного суду м. Полтава від 10 листопада 2011 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року у справі за позовом прокурора м. Полтави в інтересах держави в особі Головного управління Держкомзему у Полтавській області до Октябрської районної у місті Полтаві ради, Виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради, третя особа: ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про скасування рішення в частині,
встановив:
Прокурор м. Полтави в інтересах держави в особі Головного управління Держкомзему у Полтавській області звернувся з позовом до Октябрської районної у місті Полтаві ради, Виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради про скасування пункту 1 рішення Виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради № 343 від 26 вересня 2006 року.
Постановою Октябрського районного суду м. Полтави від 10 листопада 2011 року, позов задоволено: скасовано пункт 1 рішення виконкому № 343 від 26 вересня 2006 року, скасовано пункт 5.1. рішення виконкому від 23 січня 2007 року № 29.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року скасовано постанову Октябрського районного суду м. Полтави від 10 листопада 2011 року та прийнято нову постанову, якою позов задоволено: скасовано пункт 1 рішення виконкому № 343 від 26 вересня 2006 року, скасовано пункт 5.1. рішення виконкому від 23 січня 2007 року № 29.
Не погоджуючись з рішеннями судів, ОСОБА_4, ОСОБА_8 звернулися з касаційною скаргою, в якій просили їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Заперечень не надходило.
Заслухавши доповідача, пояснення прокурора, третьої особи ОСОБА_4, його представника, представника третьої особи ОСОБА_6, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню частково.
Задовольнивши позов, суди виходили з того, що Виконавчий комітет Октябрської районної у місті Полтаві ради 26 вересня 2006 року прийняв рішення № 343 про виділення з домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, - в окрему садибу земельну ділянку, площею 1000 м2, якою користуються скаржники на підставі договору купівлі - продажу незавершеного будівництвом жилого будинку від 19 квітня 2006 року та згідно рішення Третейського суду № 2/192 від 05 липня 2006 року.
Рішенням Октябрської районної у м. Полтаві ради від 03 жовтня 2006 року затверджено рішення райвиконкому Октябрьської районної у м. Полтаві ради № 343 від 26 вересня 2006 року „Про виділення частини земельної ділянки в окрему садибу з присвоєнням юридичної адреси".
Рішенням Виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 23 січня 2007 року № 29 внесено зміни до пункту 3 рішення № 442 від 28 листопада 2006 року Октябрського райвиконкому та викладено в такій редакції: передати в спільну сумісну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_8 із земель житлової та громадської забудови міста Полтави земельну ділянку по за адресою: АДРЕСА_2, - уточнена площа якої за результатами обмірів КП „Полтаваземкадастр" становить 999 м2, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
На підставі цього рішення виконавчого комітету Октябрьської районної у м. Полтаві ради від 23 січня 2007 року скаржники отримали Державні акти на право власності на земельну ділянку.
Також судами встановлено, що 1998 року частина земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, площею 1000 кв. м, передана співвласникам домоволодіння ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 у спільну часткову власність, про що оформлено державний акт, а у спільному користуванні залишилась земельна ділянка, площею 2025 м2.
Рішенням Виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради № 415 від 09 жовтня 2001 року ОСОБА_11 (на той час співвласниця домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1) надано дозвіл на будівництво житлового будинку, замість частини старого, яка їй належала, але право користування співвласників садиби по АДРЕСА_1 усією земельною ділянкою 2025 кв. м залишились незмінними.
Матеріалами справи підтверджується, що у 2006 році скаржники звернулися до постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" з позовом до ОСОБА_11 про визнання укладеного в письмовій формі договору купівлі - продажу від 19 квітня 2006 року дійсним та про визнання права власності на нерухоме майно, яке складає незакінчений будівництвом житловий будинок, загальною площею 183 м2.
На момент укладення договору купівлі - продажу нерухомого майна, 19 квітня 2006 року, правовстановлюючих документів на незакінчений будівництвом житловий будинок, загальною площею 183 м2, що знаходився за адресою: АДРЕСА_1, - у попереднього власника - ОСОБА_11 не було.
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Колективним підприємством Полтавське бюро технічної інвентаризації „Інвентаризатор", дата прийняття рішення про реєстрацію права власності 10 вересня 2007 року на підставі рішення суду б/н від 08 серпня 2007 року Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" та ухвали Октябрського районного суду м. Полтави від 10 серпня 2007 року.
Власниками 6/25 частин житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд та земельну ділянку, розміром 438 м2, надану для житлової та громадської забудови, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, скаржники стали лише 01 червня 2007 року на підставі договору дарування між ними та ОСОБА_11
Відповідно до частин 1, 4, 5 статті 203 Цивільного Кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин, який вчинений у письмовий формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст право чину, посвідчу вального напису, згідно з ч. 1, ч.2 ст. 209 ЦК України.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації, передбачено у ч. 1 ст. 210 ЦК України.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, згідно до ч.1 ст. 220 ЦК України.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, відповідно до ч.1 ст. 236 ЦК України.
Згідно із частиною 3 статті 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Якщо договір про відчудження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Враховуючи вищенаведене, суди дійшли висновку про те, що виконавчим комітетом Октябрської районної у м. Полтаві ради при винесенні рішення № 343 від 26 вересня 2006 року не враховані вказані вимоги законодавства.
Зокрема, виконавчим комітетом з домоволодіння АДРЕСА_1, виділена земельна ділянка скаржникам, які не набули в установленому порядку прав власності на об'єкт нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1, а також і на об'єкт незавершеного будівництвом жилого будинку за адресою АДРЕСА_2.
Окрім того, приймаючи рішення райвиконкому № 343 від 26 вересня 2006 року про виділення частини земельної ділянки в окрему садибу з присвоєнням юридичної адреси, виконавчий комітет не отримав згоду всіх співвласників садиби.
Таким чином, відповідач при вирішенні питання про виділ в окрему садибу земельної ділянки, розділив земельну ділянку, що знаходилась в користуванні всіх співвласників садиби, та порушив їх права.
Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами, що передбачено статтею 11 Земельного Кодексу України.
Згідно із пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Частинами 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України передбачено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
Підстави набуття права на землю визначені статтею 116 Земельного кодексу України, частинами 1, 2 якої встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Частиною першою статті 116 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або державного органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
На підставі викладеного суди дійшли висновку, що виконавчий комітет виділив скаржникам частину земельної ділянки в окрему садибу з присвоєнням юридичної адреси АДРЕСА_2, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництвом жилого будинку, за відсутності правовстановлюючих документів на вказаний об'єкт, з порушенням вимог чинного законодавства.
Згідно із частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд касаційної інстанції вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням вказаних приписів норм процесуального права.
Так, судами неповно встановлені обставини у справі щодо правових підстав для прийняття оскаржуваного рішення виконкому від 26 вересня 2006 року № 343 з огляду на те, що воно приймалося відповідно до рішення Третейського суду № 2/192 від 05 липня 2006 року.
Судами не з'ясовано зміст рішення Третейського суду та правові наслідки його прийняття для ради.
Крім того, суди не дали оцінку обставинам, встановленим у справі за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину та за зустрічним позовом ОСОБА_9, ОСОБА_10 до ОСОБА_11 про встановлення порядку користування земельною ділянкою між співвласниками.
В межах цієї справи встановлено, що співвласники (ОСОБА_11, ОСОБА_6 ОСОБА_9, ОСОБА_10.) спірного домоволодіння (за адресою: АДРЕСА_1) користувалися та згодом набули право власності на земельну ділянку, площею 1000 м2. Користування земельною ділянкою понад вказаного розміру є протиправним. Суд відхилив посилання на договір про порядок користування земельною ділянкою від 25 червня 1997 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_6, оскільки останнім визначений порядок користування земельною ділянкою, площею 2 562 м2, яка в установленому порядку їм не передавалася.
Крім того, за змістом ст. 361 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.
Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.
Однією з форм представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 08.04.99р. N 3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), прокурори та їхні заступники подають до суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.
Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
З огляду на викладене, прокурор може звертатися до суду в інтересах держави, які, в свою чергу, можуть бути пов'язані з необхідністю захисту прав державних органів, а також підприємств, установ, організацій.
Прокурор заявив позов в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України. Суди не дали оцінку тому, які інтереси держави в цьому випадку порушені оскаржуваним рішенням, оскільки порушення, на які посилається прокурор, стосуються виключно приватних інтересів фізичних осіб.
Неповне з'ясування обставин у справі є підставою для скасування рішень судів та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, та керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_8 задовольнити частково.
Постанову Октябрського районного суду м. Полтава від 10 листопада 2011 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року скасувати, а справу направити на розгляд Полтавського окружного адміністративного суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.
Судді: