Справа № 206/5007/13-ц
2/206/1095/13
20 листопада 2013 року Самарський районний суд міста Дніпропетровська у складі:
головуючого судді Кушнірчука Р.О.,
при секретарі Ковтун Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпропетровськ цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, та
зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним,
встановив:
23 липня 2013 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що між ним та відповідачем 2 травня 2006 року було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу 2000 доларів США під 5% річних та 9500 доларів США під 7% річних з кінцевим терміном їх повернення не пізніше 3 листопада 2006 року. На теперішній час умови договору позики відповідачем не виконані, він неодноразово звертався до відповідача з вимогою повернути позичені кошти та сплатити відсотки, однак остання на протязі всього часу повернула частково суму, що явилося причиною звернення позивача до суду з позовом, в якому він, з урахуванням останніх уточнень від 20.11.2013 року, просить суд стягнути заборгованість за договором позики в загальній сумі 70165 доларів США, витрати на правову допомогу та сплачений ним судовий збір (а.с.117-118).
22 жовтня 2013 року відповідач звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання договору позики недійсним, з огляду на те, що саме за цим договором фактично не відбувалося передачі грошей, вони були надані значно раніше, а його вона підписувала з причин безвихідності на той час з виниклої ситуації (розлучення з чоловіком, пошук роботи та бажання придбати своєчасно до досягнення 35 років житла за пільговим кредитом за умовами Фонду сприяння молодіжному житловому будівництві). Крім того, цей договір позики вона укладала під психологічним тиском з боку відповідача, який примусив її його підписати (а.с.56-61).
Позивач та його представник підтримали первісний позов та просили суд задовольнити його у повному обсязі, а у задоволенні зустрічного позову просили суд відмовити.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник заперечували проти первісного позову, наполягали на задоволенні зустрічних позовних вимог.
Суд, вислухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, вважає, що первісний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а у задоволенні зустрічного позову слід відмовити з наступних підстав.
Суд встановив, що 2 травня 2006 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до п. 1 умов якого відповідач ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 2000 доларів США під 5% річних та 9500 доларів США під 7% річних з кінцевим терміном їх повернення не пізніше 3 листопада 2006 року (а.с.39).
Факт власноручного складання цього договору та факт отримання коштів саме у доларах США відповідачкою ОСОБА_2 не заперечувався, але не визнавався факт їх отримання саме в момент укладення цього договору.
Згідно п. 5 вказаного договору, сплата процентів та повернення отриманих сум здійснюється у грошовій одиниці (долар - гривня) за бажанням кредитора.
В судовому засіданні було встановлено, що на протязі всього часу з моменту отримання у позику коштів відповідачем, остання станом на 20 листопада 2013 року, повернула позивачу суму 9420 доларів США, а саме : 1060 доларів США - готівкою (а.с.23), 2800 доларів США - через банківський переказ «Укрсиббанк» та «Правексбанк» (а.с.24), а також 5560 доларів США - шляхом зарахування на пластикову картку позивача в «Укрсиббанк» (а.с.28).
Повернення цих сум було здійснено після спливу передбаченого у п. 2 договору позики кінцевого строку їх повернення, що узгоджується з наданими відповідачем та позивачем виписками банку та квитанціями про їх сплату (а.с.95-108).
Згідно наданого розрахунку позивачем, станом на 20 листопада 2013 року, загальна сума заборгованості відповідача складає 70165 доларів США, (що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 20 листопада 2013 року становить 560618,35 гривень), яка складається з суми основного боргу - 11500 доларів США та відсотків у розмірі передбаченому умовами договору позики в сумі - 58665 доларів США (а.с. 119).
У квітні 2013 року позивач звертався до відповідача з претензією про необхідність сплати суму позики та відсотків за нею у розмірі 556310,65 гривень, однак вона залишилася відповідачкою поза увагою.
В силу п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори й інші правочини.
Укладений між сторонами договір позики, підписаний ними, а тому зобов'язання за ним регулюються ст. ст. 1046 - 1050 ЦК України.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
За договором позики позивач передав відповідачу спірну суму, отже вказаний правочин, у розумінні ст. 1046 ЦК України, було укладено та фактично виконано з боку позивача.
Суд не може погодитися з доводами відповідача у зустрічному позові про те, що фактично за цим договором позики вона кошти не отримувала, оскільки ці обставини не підтверджені жодним допустимим доказом в розумінні ст.ст. 57-60 ЦПК України та спростовуються тим, що у своїй позовній заяві до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська до відповідача ОСОБА_1 про припинення договору позики, ОСОБА_2 зазначає, що саме вона отримала у позику у ОСОБА_1 суму 11500 доларів США.
Крім того, у Постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 р. по справі № 6-63цс13 звертається увага на те, що за своєю суттю письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, а розписка чи договір про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
За змістом ст. 536 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Ураховуючи зміст приведених вище норм права, а також те, що договором позики був встановлений розмір процентів, суд приходить до висновку про стягнення заборгованості з відповідача у сумі 70165 доларів США, (що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 20 листопада 2013 року становить 560618,35 гривень), яка складається з суми основного боргу - 11500 доларів США та відсотків у розмірі передбаченому умовами договору позики в сумі - 58665 доларів США - відповідно до розрахунку, здійсненого позивачем (а.с.119).
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив за наступного.
В силу ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог так і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
У відповідності до ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування
В судовому засіданні позивач за зустрічним позовом не довела того факту, що за договором позики від 2.05.2006 року вона кошти не отримувала, ці доводи спростовуються копією її позову до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська про припинення договору позики, де ОСОБА_2 зазначає, що саме вона отримала у позику у ОСОБА_1 суму 11500 доларів США (а.с.41, 122-123), а у Постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 р. по справі № 6-63цс13 звертається увага на те, що за своєю суттю письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, що також узгоджується з п. 1 договору позики, де зазначено що ОСОБА_2 отримала ці кошти.
Не підтвердженими жодним доказом залишилися твердження позивача за зустрічним позовом про наявність декількох договорів позики та розписок між ними, оскільки про їх наявність заперечував позивач ОСОБА_1, а для огляду вони в судовому засіданні не були надані.
Критично суд відноситься до тверджень позивачки про те, що ОСОБА_1 психологічно тиснув на неї та заставив підписати договір позики, оскільки вона фактично кошти отримала, а з приводу тиску позивач могла б звернутися до правоохоронних органів.
Доводи позивача не свідчать про те, що договір позики не був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, а зводяться виключно до незгоди позивача з сумою заборгованості, про стягнення якої просить ОСОБА_1
Не підлягає застосуванню у виниклих спірних правовідносинах і ч. 3 ст. 551 ЦК України про зменшення розміру неустойки, оскільки положення цієї норми можуть бути застосовані судом за заявою відповідача до відсотків, які нараховуються як неустойка, і не можуть бути застосовані до сум, які нараховуються згідно з частиною другою статті 625 ЦК, які мають іншу правову природу. При цьому проценти, які підлягають сплаті згідно з положеннями статей 1054, 1056-1 ЦК, у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність із розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу.
Така правова позиція викладена і у п. 27 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».
Отже, розглядаючи зустрічний позов в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів, у відповідності до вимог ст. 11 ЦПК України, оцінюючи їх в сукупності та аналізуючи зміст вказаних норм права, суд приходить до висновку про безпідставність зустрічного позову, а тому в його задоволенні слід відмовити повністю.
Відмовляючи у задоволенні вимог позивача за первісним позовом про стягнення витрат на правову допомогу, суд виходив з того, що договір про надання правової допомоги укладений 20.08.2013 року (а.с.36-38), тобто вже після подання позову (23.07.2013 року), а сама розписка (а.с.38) про отримання оплати не містить посилання по якій саме справі вони оплачені позивачем та її дата складання теж є значно пізнішою, ніж позивач звернувся до суду з позовом.
Керуючись ст.ст. 11, 14, 526, 625, 1046, 1048, 1049 Цивільного кодексу України, ст.ст. 88, 169, 208, 209, 212 - 215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд
вирішив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) заборгованість за договором позики від 2 травня 2006 року в сумі 70165 доларів США, (що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 20 листопада 2013 року становить 560618,35 гривень), яка складається з суми основного боргу - 11500 доларів США та відсотків у розмірі передбаченому умовами договору позики в сумі - 58665 доларів США, а також витрати з оплати судового збору в сумі 3443,10 гривень.
В частині вимог ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу - відмовити.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 - відмовити повністю.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Дніпропетровської області протягом десяти днів з дня його проголошення через Самарський районний суд м. Дніпропетровська. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Головуючий суддя: Р.О. Кушнірчук