24.10.2013
Справа № 203/832/13-ц
2/0203/1056/2013
24 жовтня 2013 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого судді - Маймур Ф.Ф.,
при секретарі - Величко О.М.,
за участю: представника позивача - Колодочка П.О.,
представника відповідача - ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки, передання майна в управління, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, -
В провадженні Кіровського районного суду м. Дніпропетровська з 16 січня 2012 року перебуває цивільна справа за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, передання майна в управління, яка 05 липня 2012 року у відповідності до вимог ст.11-1 ЦПК України у зв'язку із переведенням попереднього судді до іншого суду прийнята до свого провадження суддею Маймур Ф.Ф. (Т.1 а.с.1, 41-43).
За наслідками розгляду вказаної справи, з урахуванням зміни позивачем предмету позову, 04 грудня 2012 року судом було ухвалено заочне рішення, яке ухвалою від 04 лютого 2013 року скасовано, а справу призначено до нового розгляду (Т.1 а.с.67-71, 93-96, 101-103, 128-129).
З 18 березня 2013 року по 22 травня 2013 року провадження у справі було зупинене до розгляду Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ касаційної скарги на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 жовтня 2012 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ «К ЕНД ФД», третя особа - ОСОБА_4 про визнання права власності (Т.1 а.с.147-148, 156).
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач ПАТ КБ «ПриватБанк», з урахуванням подання заяви про заміну первісного відповідача ОСОБА_4 належним - ОСОБА_5 та залучення третьої особи - ОСОБА_4, а також зміни предмету позову, послався на наступне. ОСОБА_4 на підставі укладеного з позивачем кредитного договору від 21 лютого 2006 року отримав кредит в розмірі 52000 доларів США, зобов'язавшись його повернути до 19 лютого 2021 року на умовах кредитного договору. Зобов'язання позичальника за цим кредитним договором забезпечено договором іпотеки від 21 лютого 2006 року, предметом якої є майнові права позичальника на отримання у власність нерухомого майна - квартири будівельний номер АДРЕСА_2, яка буде належати позичальнику на підставі договору №03/583 від 10 січня 2006 року. Станом на 30 серпня 2012 року заборгованість позичальника склала 126815,19 доларів США і частково - в розмірі 61414,48 доларів США була присуджена до стягнення за рішенням Жовтневого районного суду від 02 листопада 2009 року. Вказуючи, що зазначене рішення суду про стягнення кредитної заборгованості не виконане, а позивачу стало відомо про передачу позичальником належних йому майнових прав (предмету іпотеки) іншій особі - відповідачу ОСОБА_3 без згоди позивача, останній просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу позивачем із укладенням договору купівлі-продажу позивачем від свого імені з іншою особою покупцем із встановленням початкової ціни продажу на рівні, визначеному договором іпотеки - 383040 гривень, з правом замовляти технічну інвентаризацію та брати участь у її проведенні, з правом замовлення та отримання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно для відчуження, з правом отримання технічного паспорту на нерухомість, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з правом замовлення та отримання витягів з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, Державного реєстру обтяжень рухомого майна, Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави, Державного реєстру іпотек, Державного реєстру правочинів щодо нерухомості, з правом направлення грошових коштів по договору купівлі-продажу на погашення заборгованості за кредитним договором та з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених законом дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. Також позивач просив суд передати йому шляхом вилучення у відповідача спірної квартири на період до її реалізації. Судові витрати позивач просив покласти на відповідача (Т.1 а.с.159-160, 165-171).
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні в повному обсязі.
Представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні даного позову, посилаючись на його безпідставність та відсутність законних підстав для задоволення.
Відповідач та третя особа в судове засідання не з'явились, про дату час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Крім того, відповідач подав до суду зустрічну позовну заяву, в якій просив суд визнати недійсним договір іпотеки від 21 лютого 2006 року, укладений між іпотекодержателем, правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_4, як іпотекодавцем, з тих підстав, що чинне на час укладення спірного договору іпотеки законодавство не передбачало можливості передання в іпотеку майнових прав на нерухоме майно, однак це було фактично здійснено у спірному договорі (Т.1 а.с.194-196).
Представник позивача за зустрічним позовом в судовому засіданні позовні вимоги свого довірителя підтримав, наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» за зустрічним позовом просив суд відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог, надав суду письмові заперечення, в яких послався на пропуск зустрічним позивачем строку позовної давності, оскільки про існування спірного договору іпотеки від 21 лютого 2006 року ОСОБА_3 було відомо ще 03 червня 2009 року, вказав, що зустрічний позов мав розглядатись за місцезнаходженням зустрічного відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» - іншим судом, а також відзначив відсутність у ОСОБА_3 права на оскарження договору іпотеки, оскільки останній не є його стороною. Також в своїх письмових запереченнях представник в якості підстав для відмови у задоволенні зустрічного позову вказав, що правова позиція Верховного Суду України у постанові від 17 квітня 2013 року, на яку посилається позивач за зустрічним позовом, суперечить правовій позиції того ж суду, викладеній у постанові від 29 листопада 2010 року, а також позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеній в рішенні від 12 вересня 2012 року, згідно яких іпотека може виникати щодо майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, зокрема, у відповідності до положень Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», який має бути застосованим до спірних правовідносин. Послався представник зустрічного відповідача і на принцип свободи договору, який, на його думку, дозволяє визначити предмет іпотеки, який не був передбачений законом на час укладення спірного договору іпотеки. Крім того, представник відповідача за зустрічним позовом в обґрунтування своєї позиції викладеної вище, послався також на постанови, листи НБУ, Міністерства юстиції України та Асоціації «Український Кредитно-Банківський Союз» (Т.2 а.с.22-24, 61-64).
Відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, свого представник не направив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.
Вислухавши пояснення учасників розгляду справи та дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Так, в судовому засіданні встановлено, що 10 січня 2006 року між ТОВ «К енд Фд» та ОСОБА_4 було укладено договір №03/583, за умовами якого ОСОБА_4 зобов'язався прийняти участь в дольовому фінансуванні будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 (будівельна адреса АДРЕСА_1), а ТОВ «К енд Фд» - здійснити його будівництво та після прийняття до експлуатації передати ОСОБА_4 його долю в будівництві у вигляді квартири будівельний номер АДРЕСА_2 (будівельна адреса АДРЕСА_2) (Т.1 а.с.11-15).
21 лютого 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», як кредитодавцем, правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_4, як позичальником, укладено кредитний договір №DNHDGK00000282, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 52000 доларів США, зобов'язавшись його повернути до 19 лютого 2021 року щомісячними платежами, сплативши 12% річних за користування кредитом та інші обов'язкові платежі відповідно до умов договору. При порушенні позичальником строків та порядку погашення кредиту, він зобов'язався сплатити кредитодавцю пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожен день прострочення (Т.1 а.с.7-8).
Виконання позичальником своїх договірних зобов'язань із повернення кредиту забезпечено в повному обсязі договором іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк», як іпотекодержателем, правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_4, як іпотекодавцем. Предметом договору іпотеки визначено майнові права іпотекодавця на отримання у власність згідно договору №03/583, укладеного 10 січня 2006 року між ТОВ «К енд Фд» та ОСОБА_4, нерухомого майна - квартири будівельний номер АДРЕСА_2 (будівельна адреса АДРЕСА_2), яка (квартира) буде належати позивачу на праві власності на підставі вказаного договору №03/583 від 10 січня 2006 року (Т.1 а.с.9-10).
27 вересня 2007 року між ТОВ «К енд Фд» та ОСОБА_3 було укладено аналогічний зазначеному вище договору №03/583 від 10 січня 2006 року договір №3/1001 про дольову участь ОСОБА_3 у будівництві, предметом якого також стала квартира будівельний номер АДРЕСА_2 (будівельна адреса АДРЕСА_2). В доповнення до цього договору в той же день 27 вересня 2007 року складено тристоронній акт, підписаний ТОВ «К енд Фд», ОСОБА_4 та ОСОБА_3, відповідно до якого останній здійснив повний розрахунок з ОСОБА_4 за спірну квартиру в розмірі 91920 доларів США, в зв'язку із чим договір №03/583 від 10 січня 2006 року втратив свою силу, і того ж дня ОСОБА_4 на адресу ТОВ «К енд Фд» направлено заяву про розірвання договору №03/583 від 10 січня 2006 року та переведення внесених ОСОБА_4 коштів на ім'я ОСОБА_3 із укладенням з ним договору (Т.1 а.с.24, 104-106, 108-109).
28 вересня 2007 року на виконання договору №3/1001 від 27 вересня 2007 року між ОСОБА_3 та ТОВ «К енд Фд» укладено акт приймання-передачі, згідно якого ОСОБА_3 прийняв від ТОВ «К енд Фд» квартиру АДРЕСА_1 (будівельна адреса АДРЕСА_1) (Т.1 а.с.107).
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 липня 2009 року, залишеним в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року, за ОСОБА_3 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (Т.1 а.с.134, 152-155).
14 квітня 2011 року ОСОБА_3 здійснено за собою державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру, в якій він і проживає (Т.1 а.с.135, 138).
Із матеріалів справи судом також встановлено, що ОСОБА_4, як позичальник за кредитним договором №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року, не виконує належним чином взяті на себе кредитні зобов'язання, внаслідок чого утворилась заборгованість, розмір якої станом на 30 серпня 2012 року становить 126815,19 доларів США (за курсом НБУ 1013633,81 гривень), з яких 50901,35 доларів США (за курсом НБУ 406854,49 гривень) - заборгованість за кредитом, 31068,76 доларів США (за курсом НБУ 248332,59 гривень) - заборгованість по процентам за користування кредитом, 39656,59 доларів США (за курсом НБУ 316975,12 гривень) - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором, 5188,49 доларів США (за курсом НБУ 41471,6 гривень) - заборгованість по комісії за користування кредитом (Т.1 173-180).
02 листопада 2009 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, яке набрало законної сили 05 січня 2010 року, вирішено стягнути з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року в розмірі 61414,48 доларів США. Відомості щодо виконання даного рішення в матеріалах справи відсутні (Т.1 а.с.23).
11 вересня 2013 року постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду визнано протиправними дії приватного нотаріуса ДМНО ОСОБА_6 щодо накладення заборони на відчуження нерухомого майна, а саме спірної квартири будівельний номер АДРЕСА_2 (будівельна адреса АДРЕСА_2). Приймаючи зазначену постанову, адміністративний суд апеляційної інстанції обґрунтував своє рішення зокрема тим, що оспорювана дія нотаріуса із накладення заборони щодо відчуження спірного нерухомого майна здійснена на підставі договору іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року, предметом якого є іпотека майнових прав, хоча на дату підписання такого договору такий предмет не був передбачений ст.5 Закону України «Про іпотеку», що також узгоджується із позицією Верхового Суду України від 17 квітня 2013 року (реєстровий №31073138 в ЄДРС) (Т.2 а.с.11).
Правовідносини, які виникли між сторонами, окрім положень вищезазначених договорів, у відповідності до положень ст.5 ЦК України врегульовані нормами ЦК України, Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на дату укладення спірного договору іпотеки.
Так, відповідно до ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до норм ст.ст.11, 525, 629 ЦК України підставами для виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договір, який є обов'язковим для виконання сторонами, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Різновидом договору є кредитний договір, який обов'язково укладається в письмові формі (ст.1054, 1055 ЦК України), а також договір іпотеки, який має бути нотаріально посвідченим (ст.ст.3, 5, 18 Закону України «Про іпотеку»).
Нормою ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до норми ст.1050 ЦК України, в контексті положення ст.1054 ч.2 ЦК України, якщо кредитним договором встановлений обов'язок позичальника повернути кредит частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини кредитор має право вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилась зі сплатою процентів.
Згідно до ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Частиною 1 ст.530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст.ст.610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, різновидом якої є пеня (ст.549 ЦК України).
За змістом ст.ст.546, 547, 573 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватись заставою, якою також може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. При цьому відповідно до ст.575 ЦК України різновидом застави є іпотека.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Нормою ст.ст.3, 18 Закону України «Про іпотеку», ст.574 в контексті ст.575 ЦК України передбачено, що іпотека як форма застави виникає і на підставі договору. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення, що також передбачено і ст.ст.577, 585 ЦК України.
Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється в тому числі і на підставі рішення суду. Аналогічні положення містяться у нормах ст.ст.589, 590 ЦК України.
Нормою ст.5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка була дійсна на час укладення/підписання спірного договору іпотеки) визначено, що предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки може бути право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. Відтак, з викладеного слідує, що вказаний Закон на час підписання спірного договору іпотеки від 21 лютого 2006 року не передбачав майнові права як предмет іпотеки.
Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» від 25 грудня 2008 року №800-VI внесено зміни до ч.2 ст.5 Закону України «Про іпотеку» шляхом розширення предмету іпотеки, до якого віднесено і майнові права на об'єкт незавершеного будівництва, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору.
Згідно ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Підставою визнання недійсності договору як правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 ст.203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати внутрішній волі, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.
Положеннями ст.216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними, допустимими та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.
Аналізуючи встановлені судом фактичні обставини в контексті викладених норм чинного законодавства, суд приходить до висновку, що в судовому засіданні знайшов підтвердження факт укладення кредитного договору №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року та договору іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року, а також встановлено факт невиконання позичальником - ОСОБА_7, на відміну від кредитодавця, правонаступником якого є первісний позивач, своїх договірних зобов'язань за вказаним кредитним договором, що зумовило виникнення у первісного позивача права на дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, можливість задоволення судом первісних позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, з урахуванням на пред'явлення ОСОБА_3 зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки від 21 лютого 2006 року, залежить від встановлення судом відповідності цього договору іпотеки вимогам закону щодо форми та змісту для даного виду договорів, зокрема, але не виключно, положенням ст.ст.628, 638 ЦК України. Вказані норми ЦК України визначають обов'язковою умовою договору його предмет, для визначення якого фактично відсилають до нормативно-правового акту, який регулює відповідні правовідносини та укладення даного виду договорів. Таким спеціальним нормативним актом є Закон України «Про іпотеку», стаття 5 якого в редакції закону, чинній на час укладення оспорюваного договору іпотеки, не передбачала можливість укладення іпотечного договору, предметом іпотеки за яким були б майнові права, зокрема, саме майнові права на об'єкт незавершеного будівництва, право власності на який виникне у іпотекодавця в майбутньому. Укладення ж договору іпотеки, предметом якої є майнові права, в порушення зазначеної норми закону є достатньої підставою для визнання судом оспорюваного договору іпотеки недійсним.
Правова позиція суду, аналогічна наведеній вище, викладена в постановах Верхового Суду України від 17 квітня 2013 року та 04 вересня 2013 року, копії яких є в матеріалах справи (Т.1 а.с.198-200, Т.2 а.с.5-10). Такі постанови суду ухвалені в порядку Глави 3 Розділу V ЦПК України, а викладені в них правові позиці згідно ст.360-7 ЦПК України є обов'язковим для суду при розгляді даної цивільної справи.
Оскільки ж, як встановлено судом з тексту спірного договору іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року та не заперечувалось сторонами, предметом іпотеки за цим договором були саме майнові права ОСОБА_4, суд приходить до беззаперечного висновку про порушення сторонами цього договору при його укладенні положень ст.5 Закону України «Про іпотеку» в редакції закону, дійсній на час укладення спірного договору іпотеки. Такий висновок суду, в свою чергу, враховуючи оспорювання ОСОБА_3 у своєму зустрічному позові дійсності договору іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року з тієї ж підстави, унеможливлює задоволення первісної позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та підтверджує обґрунтованість і доведеність зустрічних позовних вимог, а відтак необхідність задоволення останніх в повному обсязі.
Не підлягає задоволенню і друга позовна вимога первісного позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» про передання майна в управління, оскільки вона ґрунтується та є похідною від позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої, як зазначено вище, судом відмовлено.
Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд не погоджується із твердженнями зустрічного відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» про пропуск ОСОБА_3 строку позовної давності, оскільки за змістом ст.261 ЦК України початок перебігу строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Враховуючи, що оспорюваний договір іпотеки укладався не з ОСОБА_3, при набутті останнім права власності на нерухоме майно, яке ПАТ КБ «ПриватБанк» вважає обтяженим іпотекою, ОСОБА_3 не було відомо про таке обтяження, а до суду із вимогою про звернення стягнення на таке нерухоме майно ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся 16 січня 2012 року, пред'явивши позовні вимоги до ОСОБА_3, як до власника нерухомого майна, лише після зміни предмету позовних вимог 01 червня 2013 року, в суду відсутні будь-які підстави вважати загальний трирічний строк позовної давності пропущеним ОСОБА_3 внаслідок подання ним зустрічної позовної заяви 19 червня 2013 року.
Не ґрунтується на законі і твердження відповідача за зустрічним позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» про необхідність розгляду у відповідності до ст.109 ЦПК України зустрічного позову іншим судом - за місцезнаходженням цього зустрічного відповідача, розташованому поза територіальною юрисдикцією Кіровського районного суду м. Дніпропетровська. Така оцінка судом тверджень зустрічного відповідача заснована на тому, що останнім не враховано положення ст.123 ЦПК України, відповідно до якого зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним, а відтак до нього застосуються правила підсудності, застосовані до первісного позову.
Також не погоджується суд із твердженнями зустрічного відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» про відсутність у ОСОБА_3 права на оскарження договору іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року через те, що ОСОБА_3 не є його стороною. Так, за змістом ст.215 ч.3 ЦК України оскаржити дійсність договору, як різновиду правочину, може не тільки його сторона, а будь-яка інша заінтересована особа. Враховуючи, що первісні позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» пред'явлені до ОСОБА_3, полягають у зверненні стягнення на належне останньому нерухоме майно і ґрунтуються саме на договорі іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року, як на підставі для звернення стягнення, суд вважає, що ОСОБА_3 в розумінні ст.215 ч.3 ЦК України є саме такою заінтересованою особою, правомочною щодо оскарження вказаного договору іпотеки.
Суд ставиться критично та не приймає до уваги посилання зустрічного позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» на неможливість врахування судом при розгляді даної цивільної справи правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 квітня 2013 року, через її суперечність висновкам постанови того ж суду від 29 листопада 2010 року (Т.2 а.с.65-68). Враховуючи дати ухвалення вказаних постанов, види судочинства, в порядку яких розглянуті справи та винесені ці постанови (цивільне та господарське відповідно), а також те, що правовідносини, спір в межах яких вирішено постановою Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року, є більш подібними до правовідносин у даній цивільній справі, порівняно із тими, щодо врегулювання яких винесено постанову 29 листопада 2010 року, в суду немає підстав вважати, що наявність постанови Верховного Суду України від 29 листопада 2010 року є перешкодою для врахування судом при розгляді саме цієї цивільної справи правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року.
Щодо посилань зустрічного відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, то дане рішення викладені в ньому висновки не мають ані встановленого законом обов'язкового характеру при розгляді судами перших інстанцій цивільних справ, ані преюдиціального значення для розгляду цієї цивільної справи, відтак, викладені в зазначеному рішення правові позиції не мають і не можуть бути покладені судом в основу судового рішення у цій цивільній справі. Аналогічним чином суд оцінює і надані представником ПАТ КБ «ПриватБанк» копії листів НБУ, Міністерства юстиції України та Асоціації «Український Кредитно-Банківський Союз», зокрема тому, що вони не є нормативно-правовими актами, а відтак не мають сили закону чи обов'язкового характеру, не є офіційним тлумаченням законодавства (Т.2 а.с.72-76). Щодо постанови НБУ, на яку послався представник ПАТ КБ «ПриватБанк», то дана постанова є підзаконним нормативно-правовим актом, а відтак Закон України «Про іпотеку» та його норми мають вищу порівняно з постановою юридичну силу. Також зазначена постанова регулює відмінні від виниклих між сторонами у справі правовідносини, а отже її норми не можуть бути підставою для відмови у задоволенні зустрічного позову чи задоволення первісного.
Стосовно посилань зустрічного відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» на необхідність застосування до правовідносин між сторонами положень Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» як підстави для відмови у задоволенні зустрічного позову та задоволення первісного, то слід відзначити, що вказаний закон встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Тобто вказаний закон регулює відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору, а відтак його норми не регулюють відносини на стадії укладення іпотечних договорів.
Крім того, суд вважає хибними твердження ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що сторони спірного договору правомірно обрали предметом спірного договору іпотеки майнові права, користуючись принципом цивільного права - свободою договору (ст.ст.6, 627 ЦК України). Надаючи вказану оцінку твердження представника ПАТ КБ «ПриватБанк», суд виходив з того, що свобода договору у вигляді відхилення сторін при укладенні договору від положень актів цивільного законодавства не можлива в тому разі, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Правовідносини щодо забезпечення зобов'язання у вигляді іпотеки врегульовані нормами ЦК України, а також спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України «Про іпотеку», норма ст.5 якого містить вичерпний перелік предметів іпотеки, який не підлягаю розширеному тлумаченню, а відтак і відступлення від нього при укладенні договору іпотеки неможливе, зокрема у порядку застосування принципу свободи договору. Частина 2 ст.546 ЦК України, на яку також посилається в своїх запереченням ПАТ КБ «ПриватБанк», дійсно передбачає можливість встановлення сторонами договору інших, ніж передбачені законом, видів забезпечення виконання зобов'язання, однак дана норма не підлягає застосування до спірних правовідносин, оскільки вони виникли з приводу саме передбаченого законом способу забезпечення зобов'язання - іпотеки, а не іншого довільно визначеного сторонами.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат за зустрічним позовом, суд на підставі ст.88 ЦПК України, враховуючи результат вирішення зустрічної позовної заяви, вважає за необхідне стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 понесені останнім при зверненні до суду судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 114,7 гривень (Т.1 а.с.197).
Судові витрати позивача за первісним позовом, враховуючи результат його розгляду, відшкодування не підлягають.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.11, 15, 16, 203, 204, 215, 216, 525, 526, 530, 546, 547, 549, 574, 575, 577, 585, 590, 610, 611, 628, 629, 638, 1050, 1054, 1055 ЦК України, ст.ст.1, 3, 5, 18, 33 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.10, 11, 57-61, 64, 169, 208-210, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд -
Публічному акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» у задоволенні позову до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки, передання майна в управління - відмовити.
Договір іпотеки №DNHDGK00000282 від 21 лютого 2006 року, укладений між ОСОБА_4 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського округу ОСОБА_6, реєстровий номер №269 - визнати недійсним.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1) у рахунок повернення судових витрат 114,7 гривень.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.223 ЦПК України.
Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Кіровський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя Ф.Ф. Маймур