печерський районний суд міста києва
Справа № 757/10606/13-ц
Категорія 16
15 жовтня 2013 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Пилаєва М.К.,
при секретарі - Сосюра О.М., Савченко Т. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Державної служби інтелектуальної власності України, - про визнання недійсним договору про передачу права власності на знаки для товарів і послуг від 09.09.2011, та про зобов'язання вчинити дії,-
07.05.2013 позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним вище позовом до відповідачів, просить визнати укладений між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір про передачу права власності на знаки для товарів і послуг від 09.09.2011 недійсним з підстав, визначених ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК України. Зокрема, позивач вважає оспорюваний договір таким, що за своїм змістом суперечить вимогам ст.65 СК України, згідно якої розпорядження спільним майном подружжя здійснюється за згодою подружжя. У зв'язку з чим, позивач просить зобов'язати відповідача Державну службу інтелектуальної власності України, далі ДСІВ України, внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, якими поновити ОСОБА_2 як співвласника на знаки для товарів і послуг, які були предметом оспорюваного договору.
В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що позивач та відповідач ОСОБА_2 є громадянами Республіки Болгарія, з 31.07.1977 перебувають в шлюбі, за оспорюваним договором відповідачем ОСОБА_2, набуті в шлюбі майнові права співвласника на знаки для товарів та послуг, - відчужено відповідачу ОСОБА_3, яка також є громадянкою Республіки Болгарія. Разом з тим, в порушення вимог ст.65 СК України при укладенні договору згоди позивача одержано не було. При обґрунтуванні, право якої держави належить застосовувати до спірних правовідносин, позивач посилається на положення ст.38 Закону України «Про міжнародне приватне право», вважає, що до спірних правовідносин слід застосовувати національне законодавство, оскільки спір стосується права власності на майнові права, які зареєстровані на території України. Крім положень ст.ст.60, 61, 63, 65 СК України та ст.325 ЦК України, позивач в обґрунтування свої правової позиції про те, що майнові права на знаки для товарів та послуг є об'єктом спільної власності подружжя, посилається на офіційне тлумачення положень ст.61 СК України у рішенні Конституційного суду України від 19.09.2012 №17-рп/2012./а.с.2-8/
В судове засідання позивач не з'явилась, направила до суду свого представника ОСОБА_7,/а.с.121-127/, який позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити, посилаючись на викладені у позові обставини. До викладеного у позові, з урахуванням заперечень представника відповідача ОСОБА_3 представник позивача надав додаткові письмові пояснення, /а.с.225-229/, згідно з якими зауважив, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню право України, оскільки положення ст.ст.60, 65 СК України щодо визначення майна, яке є спільною власністю подружжя, та необхідності надання згоди іншим з подружжя на відчуження такого майна, є імперативними і відповідно до ч.1 ст.14 Закону України «Про міжнародне приватне право» правила цього закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Додатково представник послався також на положення ст.40 вказаного Закону, які відсилають до права держави, у якій майно зареєстровано, оскільки згідно чинного законодавства України відомості про знаки для товарів та послуг підлягають державній реєстрації, та ст.39 відповідно до якої до виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій майно знаходилось в момент настання відповідної події. Щодо наданого перекладу представниками відповідача ОСОБА_3 правових норм законодавства Болгарії представник заперечив їх легітимність, оскільки представлений правовий висновок не є офіційним перекладом, згідно до Договору між Україною та республікою Болгарія про правову допомогу у цивільних справах, ратифікованого Законом України №29110-ІV від 22.09.2005, адвокати не відносяться до осіб, які мають права надавати суду зміст правових норм права Болгарії, разом з тим, щодо змісту наведених у перекладі висновку правових норм права Болгарії та належності їх застосування представник заперечив, посилаючись на необізнаність у змісті правових норм права Болгарії.
Відповідач ОСОБА_2, повідомлений належним чином 08.10.2013 /а.с. 223/, в судове засідання з розгляду справи 15.10.2013 не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив, заяви про розгляд справи у його відсутність до суду не надходило.
Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилась, направила до суду свого представника ОСОБА_8, /а.с.81/, яка проти позову заперечила, посилаючись на викладене у письмових запереченнях на позов, /а.с.181-185/, просила відмовити в задоволенні позову. Зокрема, представник послалась на відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки згідно правових норм Болгарії, які на думку представника підлягають застосуванню до майнових наслідків шлюбу між позивачем та відповідачем ОСОБА_2, які є громадянами Болгарії, як особистий закон подружжя, майнові права на знаки для товарів та послуг не є об'єктом спільного майна подружжя, а тому згоди одного з подружжя на відчуження таких прав не потрібно. На підтвердження змісту норм права Болгарії представниками відповідача ОСОБА_9 та ОСОБА_8 надано суду копію юридичного висновку від 13.06.2013 адвоката адвокатської компанії «Стоєва, Кумджиєва і Вітліємов», Софія, Болгарія, - ОСОБА_10, уповноваженої надавати висновки згідно законодавства республіки Болгарія, підпис якої посвідчено нотаріально, та нотаріально посвідчений переклад юридичного висновку українською мовою, /а.с.174-180/, у змісті якого наведено положення законодавства Болгарії, на належність застосування яких послалась представник відповідача.
Представник відповідача ДСІВ України ОСОБА_11, /а.с. 206/, проти позову заперечив, посилаючись на викладені у письмових поясненнях обставини /а.с.186-187/, просив відмовити в задоволенні. Зокрема, представник послався на відсутність законних підстав у відповідача для відмови у реєстрації відомостей щодо передачі прав на знаки для товарів та послуг на підставі оспорюваного договору, відповідач діяв в межах та у спосіб повноважень, визначених законодавством України.
Суд, вважаючи можливим розгляд справи у відсутність позивача, відповідача ОСОБА_3, за участі їх уповноважених представників, та у відсутність відповідача ОСОБА_2, причини неявки якого визнано судом неповажними, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами шляхом дослідження письмових доказів в матеріалах справи, надходить до наступних висновків.
На підставі пояснень сторін та наявних в матеріалах справи письмових доказів судом встановлено наступні обставини, які не заперечуються сторонами.
31.07.1977 між відповідачем громадянином республіки Болгарія ОСОБА_2 та позивачем громадянкою Республіки Болгарія ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, актовий запис №462.
Під час перебування в шлюбі, за ОСОБА_2 в період 2003-2010 років в Україні було зареєстровано права як співвласника разом з відповідачем ОСОБА_3 на знаки для товарів та послуг, а саме свідоцтво НОМЕР_1 (класи 16,30,35,43), свідоцтво НОМЕР_2 (класи 16,30,35,43), свідоцтво НОМЕР_3 (класи 16,30,35,43), свідоцтво НОМЕР_4 (класи 16,29,30,35,36,42,43,45); свідоцтво НОМЕР_5 (класи 16,29,30,35,36,42,43,45), свідоцтво НОМЕР_6 (класи 29,30,43); свідоцтво НОМЕР_7 (класи 16,29,30,35,36,42,43,45); свідоцтво НОМЕР_8 (класи 16,29,30,35,36,42,43,45).
09.09.2011 між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про передачу права власності на знаки для товарів і послуг, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 як співвласник право власності на вищевказані знаки для товарів та послуг, далі Договір.
З 07.08.2012 відповідач ОСОБА_2 зареєстрований в АДРЕСА_2 і відповідно відповідач ОСОБА_3 з 20.03.2012 - в АДРЕСА_1.
Вказані обставини також підтверджуються наявними в матеріалах справи належними і допустимими письмовими доказами, які прийнято до уваги судом: копіями договору між сторонами від 09.09.2011 та рішення ДСІВ України від 07.02.2013, р.№12404, заяви патентного повіреного про публікацію відомостей про передачу прав від 12.01.2012 /а.с.12, 189-192/, копією паспорту громадянки Болгарії ОСОБА_1, НОМЕР_9, виданого 26.08.2009, МВС Софія, Республіка Болгарія /а.с.9-10/, свідоцтва про одруження від 31.07.1977 серії НОМЕР_10, виданого Міською районною радою м.Плевен, Народна Республіка Болгарія та його перекладу українською мовою /а.с.14-15/, відповідями з АДП ГУМДС в м. Києві від 27.05.2013, 01.06.2013 з відомостями про реєстрацію місця проживання на території України відповідно відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3/а.с.54-55/
При вирішенні питання, законодавство якої держави підлягає застосуванню до спірних правовідносин, учасниками яких є громадяни Республіки Болгарія, суд виходить з відповідних положень Закону України «Про міжнародне приватне право», Міжнародного договору між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу у цивільних справах від 21.05.2004, ратифікованого 22.09.2005, який не містить правил з питань застосування права, інших ніж встановлені Законом України «Про міжнародне приватне право», а також відсутності між сторонами домовленостей про вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин, які виникли між сторонами у зв'язку з укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу, а також між подружжям ОСОБА_2 щодо майнових відносин подружжя, що не заперечували сторони.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.
Відповідно до ч.1 ст.33 Закону України «Про міжнародне приватне право» дійсність правочину, його тлумачення та правові наслідки недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до змісту правочину.
Відповідно до ч.2, ч.3 ст.32 вказаного Закону у разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.44 Закону України «Про міжнародне приватне право» правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається щодо договору, майно на яке підлягає державній реєстрації - право держави, де здійсненна реєстрація.
Відповідно до ст.13 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» знаки для товарів та послуг підлягають державній реєстрації.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.47 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що застосовується до договору згідно з положеннями цього розділу, охоплює дійсність договору.
Таким чином, відповідно до наведених положень Закону України «Про міжнародне приватне право», при встановленні підстав недійсності оспорюваного договору суд застосовує відповідні чинні на момент укладення оспорюваного Договору положення законодавства України, якими регламентовано підстави його недійсності, на які посилається позивач.
При цьому, суд виходить з того, що обставин, які б вказували на нікчемність оспорюваного позивачем договору згідно законодавства України судом не встановлено і такі дані в матеріалах справи відсутні.
Так, відповідно до ч.1 ст.215, ч.1 ст.203 ЦК України підставою недійсності правочину є суперечливість змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст.65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить на межі дрібного побутового.
При вирішенні, яке законодавство підлягає застосуванню до майнових відносин подружжя ОСОБА_2, які є громадянами Республіки Болгарія, і відповідно визначення, яке майно відноситься до об'єкту спільної сумісної власності подружжя, суд виходить з колізійних норм сімейного права, передбачених Законом України «Про міжнародне приватне право».
Так, відповідно до ч.3 ст.61 вказаного Закону у разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.
Відповідно до ч.1 ст.60 Закону України «Про міжнародне приватне право», оскільки подружжя ОСОБА_2 є громадянами Республіки Болгарія, угоди про вибір права між подружжям укладено не було, правові наслідки цього шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, яким, враховуючи положення ч.1 ст.16 цього Закону, є право Республіки Болгарія.
З огляду на що, слід зазначити про безпідставність посилання представника позивача на належність застосування до майнових відносин подружжя передбачених вказаним законом колізійних норм речового права, зокрема ч.1 ст.38 цього закону, відповідно до якої право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.
Безпідставним є і посилання представника позивача на положення ст.39, ст.40 цього Закону, якими регламентовано виникнення та припинення прав власності та інших речових прав, а також визначення права власності та інших речових прав, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, оскільки позов не стосується оспорювання обставин виникнення та припинення права власності сторін на майнові права та знаки за оспорюваним Договором, а тому вказані правові норми не підлягають застосуванню до спірних правовідносин з визначення правового режиму прав на знаки, які набуті у шлюбі.
Також безпідставним є і твердження представника позивача ОСОБА_7 про належність застосування до майнових відносин подружжя права України на підставі ст.14 Закону України «Про міжнародне приватне право» як імперативних норм, оскільки відповідні положення права Республіки Болгарія не обмежують дії положень ст.ст.60, 61, 65 СК України, на суперечливість положенням яких змісту оспорюваного Договору посилається позивач. Зокрема, оскільки положеннями СК України прямо не передбачено, що майнові права на знаки для товарів та послуг є об'єктом спільного майна подружжя і розпорядження ними здійснюється тільки за згодою іншого з подружжя, тобто в частині, у якій підлягає застосуванню право Республіки Болгарія.
Посилання представника при цьому на офіційне тлумачення положень ст.61 СК України у рішенні Конституційного суду України від 19.09.2012 №17-рп/2012, згідно з яким, положення частини першої ст.61 СК України слід розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об'єктом їх спільної сумісної власності також є безпідставним, оскільки не стосується спірних правовідносин щодо передачі права власності на знаки для товарів та послуг.
При цьому, доводи представника про те, що спірні правовідносини є аналогічними за своєю правовою природою є безпідставними і юридично неспроможними.
При встановленні змісту норм права Республіки Болгарія, які належить застосувати до спірних правовідносин, суд виходить з положень ст.8 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до яких особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.
Дослідивши копію юридичного висновку від 13.06.2013 адвоката адвокатської компанії «Стоєва, Кумджиєва і Вітліємов», Софія, Болгарія, - ОСОБА_10, уповноваженої надавати висновки згідно законодавства республіки Болгарія, підпис якої посвідчено нотаріально, у змісті якого наведено положення законодавства Болгарії, на належність застосування яких до спірних правовідносин посилаються представники відповідача ОСОБА_3, та нотаріально посвідчений переклад юридичного висновку українською мовою, /а.с.174-180/, суд вважає можливим встановити зміст права Республіки Болгарії, які належить застосувати до спірних правовідносин на підставі даного висновку, який оцінює як належний, допустимий і достатній доказ їх змісту.
При цьому суд виходить з положень ст.13 Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо визнання документів та п.1, п.2 ст.17 Міжнародного договору між Україною та Республікою Болгарія, відповідно до якої документи, які на території однієї Договірної Сторони складені або засвідчені органом або спеціально уповноваженою на це особою в межах їх компетенції і в установленій формі та засвідчені офіційною печаткою, приймаються на території іншої Договірної Сторони без будь-якого спеціального засвідчення. Те саме стосується і засвідчення підпису громадянина, копій і перекладів документів. Документи, про які йдеться у пункті 1 цієї статті, мають однакову доказову силу на територіях обох Договірних Сторін.
Відповідно суд не приймає як необґрунтовані заперечення представника позивача ОСОБА_7 щодо недопустимості встановлення судом змісту норм права з вказаного висновку як неофіційного, в тому числі оскільки обґрунтованих заперечень щодо невідповідності змісту наведених у висновку норм права Республіки Болгарія змісту оригіналу, представником не наведено.
Так, суд приходить до висновку про належність застосування до спірних правовідносин нижченаведених положень Болгарського Сімейного Кодексу, опублікованого у Державному віснику, №47 від 23.06.2009, зі змінами, опублікованими у Державному віснику, №82 від 26.10.2012, далі Сімейний кодекс Республіки Болгарія, та Закону про власність, опублікованого у Державному віснику, №92 від 16.11.1951, зі змінами, опублікованими у Державному віснику, №105 від 29.12.2011, далі Закон про власність Республіки Болгарія, Закону про марки та географічні позначення, опублікованого у Державному віснику, №81 від 14.09.1999, зі змінами, опублікованими у Державному віснику, №54 від 15.07.2011, далі Закон про марки та географічні позначення Республіки Болгарія./а.с.156-158/
Відповідно до ст.21, пар.1 та ст.21, пар.2 Сімейного кодексу Республіки Болгарія режим спільної власності подружжя передбачає, що все рухоме та нерухоме майно, набуте кожним членом подружжя під час шлюбу в результаті спільного внеску, належить обом членам подружжя. Речові права, набуті під час шлюбі в результаті спільного внеску, є спільним майном подружжя, незалежно від того, на чиє ім'я вони придбані. Об'єктом спільної власності подружжя є речові права.
Відповідно до пар.1, 2 ст.110 Закону про власність Республіки Болгарія визначає, що є нерухомим майном, а все інше майно, включно з енергією, відноситься до рухомого майна.
Відповідно до пар.1 ст.9 Закону про марки та географічні позначення Республіки Болгарія торгова марка - це знак, який здатен відрізняти товари чи послуги однієї особи від товарів чи послуг інших осіб і можу бути представлений графічно. Такими знаками можуть бути слова, включаючи імена осіб, літери, цифри, малюнки, фігури, форму товару або його упаковку, комбінацію кольорів, звукових знаків або будь-які комбінації таких знаків. Право на марку включає право її власника на використання, розпорядження нею і заборону третім особам без його згоди використовувати її в господарській діяльності.
Таким чином, виходячи з наведених положень ст.110 Закону про власність Республіки Болгарія, ст.9 Закону про марки та географічні позначення Республіки Болгарія, торгова марка не є річчю, а відтак не може бути об'єктом речових прав і відповідно не може бути об'єктом спільного майна подружжя ОСОБА_2, які є громадянами Республіки Болгарія.
Виходячи з вищевикладеного, встановлених обставин справи та права Республіки Болгарія, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, відповідач ОСОБА_2 мав право на розпорядження належними йому правами на знаки для товарів та послуг, які були предметом оспорюваного договору, без згоди його дружини відповідача ОСОБА_1, оскільки вказані права не відносяться до спільного майна подружжя ОСОБА_1, а відтак зміст оспорюваного Договору не суперечить вимогам ст.65 СК України і відповідно підстав для його недійсності судом не встановлено.
За вказаних обставин, відсутні і підстави для задоволення вимог до відповідача ДСІВ України.
Відтак, позов задоволенню не підлягає у зв'язку з його безпідставністю та необґрунтованістю.
Керуючись пар 1, 2 ст.110 «Закону про власність» (Республіки Болгарія), опублікованого у Державному віснику, №92 від 16.11.1951, зі змінами, опублікованими у Державному віснику, №105 від 29.12.2011; ст.18 (1), ст.21 Сімейного Кодексу (Республіки Болгарія), опублікованого у Державному віснику, №47 від 23.06.2009, зі змінами, опублікованими у Державному віснику, №82 від 26.10.2012; ст.9 «Закону про марки та географічні позначення» (Республіки Болгарія), опублікованого у Державному віснику, №81 від 14.09.1999, зі змінами, опублікованими у Державному віснику, №54 від 15.07.2011; ст.65 СК України, ч.1 ст.203, ч.1, ч.3 ст.215 ЦК України, ст.ст. 6, 10-11, ст.36, ст.ст.57-61, ст.88, ст.169, ст.208, ст.209, ст.ст.212-215, ст.218, ст.223, ст.ст.292, 294 ЦПК України, суд -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Державної служби інтелектуальної власності України, - про визнання недійсним договору про передачу права власності на знаки для товарів і послуг, укладеного 09 вересня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, та про зобов'язання Державну службу інтелектуальної власності України внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається Апеляційному суду м. Києва через Печерський районний суд м. Києва.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя Печерського
районного суду міста Києва М.К. Пилаєва