"23" жовтня 2013 р. м. Київ К/9991/12516/11
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Чумаченко Т.А., Мироненка О.В., Сороки М.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_4 до відділу міграційної служби в Київській області про визнання неправомірним і скасування рішення суб'єкта владних повноважень та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до відділу міграційної служби в Київській області про визнання неправомірним і скасування рішення суб'єкта владних повноважень та зобов'язання вчинити певні дії.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2010 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2010 року постанову Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2010 року залишено без змін.
Не погоджуючись з постановленими у справі рішеннями судів, ОСОБА_4 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати.
У зв'язку з відсутністю клопотань усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд касаційної скарги проводиться в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді щодо обставин, необхідних для ухвалення рішення судом касаційної інстанції, перевіривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин у справі та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_4 є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець с. Новий Шарой Ачхой-Мартанівського району Чеченської Республіки Російської Федерації, за національністю чеченець, мусульманин, освіта середня, в минулому судимий за ч. 2 ст. 208, ч. 2 ст. 222, ст. 69 Кримінального кодексу РФ та відбував покарання у вигляді позбавлення волі з 2005 по 2009 рік.
Позивач прибув на територію України 07 листопада 2009 року разом з дружиною та двома синами, місце перетину кордону - Харківська область.
ОСОБА_4 25 листопада 2009 року звернувся до відділу міграційної служби в Київській області із заявою про надання йому статусу біженця.
Наказом відділу міграційної служби у Київській області від 25 листопада 2009 року №80 «Про дозвіл у прийнятті заяви про надання статусу біженця» заяву позивача прийнято відповідачем до розгляду.
27 листопада 2009 року відділом міграційної служби в Київській області
проведено співбесіду з позивачем та складено протокол співбесіди.
За результатами співбесіди 14 грудня 2009 року відповідачем складено письмовий висновок про доцільність прийняття рішення про відмову ОСОБА_4 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Наказом начальника відділу міграційної служби в Київській області
від 14 грудня 2009 року №99 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця у зв'язку з відсутністю доказів на підтвердження обґрунтованих побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відділ міграційної служби в Київській області правомірно відмовив позивачу в наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов для набуття статусу біженця в Україні.
З таким висновком судів погоджується колегія суддів Вищого адміністративного суду України з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до абзацу 1 статті 1 Закону України «Про біженців» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Положеннями статті 10 Закону передбачено, що статус біженця не надається особі:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;
- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).
Згідно зі статтею 14 Закону рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця.
У разі потреби, цей орган може вимагати додаткової інформації у органу міграційної служби та з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи.
На основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції прийняв рішення про відмову у наданні статусу біженця, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято це рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання особи стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Так, Конституція Російської Федерації декларує свободу совісті для всіх, кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, також є неприпустимим примусове нав'язування релігійних поглядів, а також гарантує рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового положення, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної приналежності.
Крім того, в листі Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців
від 14 травня 2009 року №264/09 на адресу Вищого адміністративного суду України повідомляється, що відповідні події в Чеченській Республіці значною мірою відносяться до заниження рівня та масштабів бойових дій та покращення ситуації в сфері безпеки загалом. Широкомасштабні бойові дії припинились, збройні сутички з роками значно скоротились, знизились як загальний об'єм, так і інтенсивність конфлікту. Це дозволило приступити до поступового виводу федеральних військ з Республіки. Бої, в основному сконцентровані в малонаселених південних гірських районах Чеченської Республіки, і вже не можуть бути охарактеризовані, як «нерозбірливі». Цивільне населення вже не переміщується в результаті бойових дій, які можуть мати місце. Загальне покращення ситуації в сфері безпеки разом із реалізацією федеральних та місцевих програм з реконструкції сприяло поверненню значної кількості внутрішньо переміщених осіб до їх домівок, у зв'язку з цим УВКБ ООН не рекомендує при розгляді заяв про надання статусу біженця поданих чеченцями керуватися свідченнями про загальнопоширене насилля, використовуючи точну редакцію позиції 2003 року «про широкомасштабні та серйозні порушення прав людини та гуманітарного права» в Чеченській Республіці.
Судами встановлено, що позивач не повідомив жодних обставин, які б обґрунтовували його побоювання стати жертвою переслідувань саме за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З огляду на викладене, вірним є висновок судів попередніх інстанцій, що рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця відносно ОСОБА_4 є правомірним.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій дали правильну правову оцінку обставинам у справі.
Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.
Постановлені у справі рішення судів є законними та обґрунтованими, і підстави для їх зміни чи скасування відсутні.
Керуючись статтями 220, 222, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_4 до відділу міграційної служби у Київській області про визнання неправомірним і скасування рішення суб'єкта владних повноважень та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без зміни.
Ухвала оскарженню не підлягає, але може бути переглянута Верховним Судом
України з підстав, у строки та в порядку, передбачених статтями 237 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: