24 вересня 2013 року м. Київ К/9991/18106/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Островича С.Е.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.01.2011 у справі № 2а-8942/10/2070
за позовом ОСОБА_4
до Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції Харківської
області
про скасування податкових повідомлень-рішень, -
У липні 2010 року ОСОБА_4 в судовому порядку оскаржив податкові повідомлення - рішення від 05.06.2009 № 0076031710 та від 22.12.2009 № 0113121730/0, якими позивачу Державною податковою інспекцією було визначено податкове зобов'язання за платежем "орендна плата за землю з фізичних осіб" у розмірах 16 517,50 грн. та 11 273,54 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач послався на те, що укладений ним солідарно із ФОП ОСОБА_6 договір оренди землі із Ізюмскою міською радою Харківської області не було зареєстровано у структурному підрозділі державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України", а тому даний договір вважається неукладеним та таким, що не набрав чинності, що виключає правові підстави для нараховування орендної плати за землю згідно оспорюваних податкових повідомлень - рішень.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 27.10.2010 позовні вимоги про скасування податкових повідомлень - рішень задоволено.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до умов договору оренди землі (п. 28.3 договору) на позивача покладено обов'язок розпочати використання надано земельної ділянки тільки після реєстрації договору, тобто після оформлення права користування земельною ділянкою, а оскільки договір оренди цієї земельної ділянки не пройшов належної державної реєстрації (не було зареєстровано у структурному підрозділі державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України") відповідно до Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 № 43, позивач не обтяжений обов'язком здійснювати оплату податкового зобов'язання з орендної плати за землі державної і комунальної форми власності за фактичне використання земельної ділянки.
Апеляційний адміністративний суд не погодився з позицією окружного адміністративного суду: рішення суду першої інстанції скасував і прийняв нове рішення (постанову), яким у задоволенні позову відмовив.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що договір оренди земельної ділянки було укладено відповідно до вимог чинного на той час законодавства та зареєстровано відповідно до його вимог у Міській раді, фактичне використання землею позивачем не спростовано, а тому оспорювані податкові повідомлення - рішення прийняті відповідачем в межах повноважень та у спосіб, визначений законодавством.
Не погодившись із судовим рішенням апеляційного адміністративного суду, позивач подав касаційну скаргу.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить зазначене судове рішення скасувати та залишити в силі судове рішення першої інстанції.
Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, позивач посилається на норми статей 2, 13 та 15 Закону України "Про плату за землю", статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі", а також на ст. 125 ЗК, ст. 640 Цивільного кодексу України, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та на постанову КМУ від 17.07.2003 № 1088 "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру". Аналізуючи положення вищезазначених правових норм, позивач вважає, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації, яка здійснюється відповідно до п. 3.2 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 № 43, підрозділами державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України". Таким чином, позивач робить висновок, що, оскільки договір оренди не пройшов належної державної реєстрації, то він вважається неукладеним та таким, що не набрав чинності, тому у Державної податкової інспекції були відсутні будь - які правові підстави для нарахування позивачу орендної плати за землю та направлення податкових повідомлень - рішень.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та заперечення, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що передумовою визначення податкового зобов'язання за платежем "орендна плата за землю з фізичних осіб" у цій справі, слугував висновок контролюючого органу, викладений в акті камеральної перевірки про те, що у 2008 році позивач не нараховував та не сплачував орендну плату за земельну ділянку площею 1,6915 Га по АДРЕСА_1, яка передана позивачу на підставі договору оренди відповідно до рішення 5 сесії 5 скликання Ізюмської міської ради Харківської області від 28.09.2006 № 0276.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями та вбачається з матеріалів справи, договір оренди забудованої земельної ділянки з категорії земель промисловості загальною площею 1,6915 Га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6310400000:54:006:00, укладений між позивачем солідарно із ФОП ОСОБА_6 та Ізюмською міською радою Харківської області 13.11.2006, у цей же день був нотаріально посвідчений за № 2337 та 14.11.2006 зареєстрований в Ізюмській міській раді Харківської області у реєстрі земель за № 486.
Відповідно до умов зазначеного договору (п. 7 договору) орендна плата вноситься орендарями у грошовій формі в сумі земельного податку по ставці для земель промисловості за поточні роки оренди, до впровадження в установленому порядку грошової оцінки земель м. Ізюма. Згідно Рішення Ізюмської міською ради Харківської області від 28.05.2008 № 2261 ставка земельного податку за землі зайняті під виробництвом становила 1,953 грн. за 1 м 2. Тобто річна сума орендної плати повинна дорівнювати 16 517,50 грн.
Також, як вбачається з матеріалів справи та обставин, встановлених судами, орендована земельна ділянка фактично використовується позивачем, зокрема, будівля, яка знаходиться на орендованій земельній ділянці, на правах власності була передана позивачем в оренду юридичній особі (ТОВ "Ремотно - будівельні послуги") для здійснення господарської діяльності, засновником та керівником якої є ОСОБА_4 (позивач).
Суть спірних правовідносин полягає у моменті набуття права на орендовану земельну ділянку, що, на думку позивача, є похідним для обов'язку сплачувати орендну плату за землю.
Так, відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі", Законом України "Про плату за землю", іншими законами України та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди.
Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону (ст. 125, ст. 126 ЗКУ).
Згідно із ст. 93 ЗКУ право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV "Про оренду землі").
Відповідно до Закону № 161-XIV земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам на термін не більше 50 років.
Орендодавцями земельних ділянок, відповідно до ст. 4 № 161-XIV, є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.
Як передбачено ст. 14 зазначеного Закону, договір оренди землі укладається у письмовій формі і, за бажанням однієї із сторін, може бути посвідчений нотаріально. Тобто, посвідчення договору оренди землі нотаріально є необов'язковим.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов (об'єкт оренди, строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату та інші), передбачені ст. 15 Закону № 161-XIV, а також порушення вимог ст. 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору.
Відповідно до ст. 20 Закону № 161-XIV та ст. 125 ЗКУ укладені договори оренди землі підлягають обов'язковій державній реєстрації. І право оренди земельної ділянки, згідно із ст. 18 Закону № 161-XIV, виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Порядок проведення державної реєстрації вказаних речових прав, органи державної реєстрації та їх компетенція визначені Законом України від 01.07.2004 № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Згідно із ст. 7 вказаного Закону у редакції на момент виникнення спірних відносин органами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно (в тому числі права власності, права постійного користування та права оренди земельної ділянки) є відділення державної госпрозрахункової юридичної особи з консолідованим балансом (центру державного земельного кадастру) - територіальні органи земельних ресурсів.
Зазначенні положення щодо суб'єктів, які здійснюють реєстрацію права оренди земельної ділянки, узгоджуються зі ст. 15 ЗКУ, згідно якої державна реєстрація належить до повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок.
Згідно із ст. 202 ЗКУ державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.
Державний земельний кадастр, відповідно до ст. 204 ЗКУ, ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Отже, забезпечення реєстрації договорів оренди покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів: районні відділи земельних ресурсів; управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування; Київське і Севастопольське міське управління земельних ресурсів.
Підсумовуючи вищевикладене, договір оренди землі, за умови, що він укладений з дотриманням усіх істотних умов, визначених чинним законодавством України, підлягає обов'язковій державній реєстрації. При здійсненні реєстрації договору оренди землі датою реєстрації у книзі державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок робиться запис, якому присвоюється відповідний номер реєстраційного запису, що скріплюється печаткою уповноваженого органу.
Разом з тим, посилання суду першої інстанції на те, що договір оренди земельної ділянки не пройшов належної державної реєстрації, оскільки не був зареєстрований у структурному підрозділі державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України" відповідно до Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 № 43, та на те, що в судовому порядку у справі № 45/139-А (№ 22а-4674/08) за позовом Київської міської ради до Державного агентства земельних ресурсів України про визнання протиправним та скасування Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 № 43, визнано, що Держкомзем наділений повноваженнями на здійснення державної реєстрації документів, що посвідчують права на земельні ділянки, - є безпідставними.
Так, постановою Вищого адміністративного суду від 20.04.2010 № 8025/09 у справі № 45/139-А (№ 22а-4674/08) було скасовано судові рішення першої та апеляційної інстанцій з посиланням на те, що висновок судів не ґрунтується на всебічно з'ясованих обставинах справи та не відповідає вимогам норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Зокрема, суд касаційної інстанції ухвалюючи судове рішення у справі № 45/139-А (№ 22а-4674/08) про задоволення позову Київської міської ради та визнавши протиправними та скасувавши п. 1.4, абз. 3, 5, 6 п. 1.16, друге речення п. 2.14, п.п. 3.1, 3.2, 3.10, перше та четверте речення п. 5.2 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державний актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 № 43 (із змінами і доповненнями, внесеними наказами Державного комітету України по земельних ресурсах від 29.02.2000 № 27, від 23.08.2001 № 144, від 19.02.2002 № 17, від 02.07.2003 № 174, від 29.12.2003 № 322), виходив з того, що визначення Центру державного земельного кадастру, як виконавчого органу не ґрунтується на вимогах Конституції України, яка визначає систему органів виконавчої влади, порядок їх формування та повноваження, що Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" на законодавчому рівні регулює, які саме повноваження органів виконавчої влади надані органам місцевого самоврядування, та що висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність будь-якого нормативно-правового акта, яким делеговано виконавчим органам міських рад повноваження органів виконавчої влади щодо здійснення реєстрації суб'єктів права власності на землю, реєстрації права користування землею і договорів оренди землі, видачі документів, що посвідчують право власності і право користування землею не ґрунтується на змістові Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у справі № 45/139-А (№ 22а-4674/08), проаналізувавши норми Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", які закріплюють повноваження виконавчих органів місцевого самоврядування, дійшла висновку, що Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" на законодавчому рівні регулює, які саме повноваження органів виконавчої влади надані органам місцевого самоврядування.
Зокрема, судом було зазначено, що ст. 33 Закону від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею.
Частиною п'ятою ст. 124 Конституції України передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно з ч. 2 ст. 11 Закону України від 07.02.2002 № 3018-III "Про судоустрій України" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом.
Як було достовірно встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, договір оренди забудованої земельної ділянки з категорії земель промисловості загальною площею 1,6915 Га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6310400000:54:006:00 14.11.2006 був зареєстрований в Ізюмській міській раді Харківської області у реєстрі земель за № 486.
Отже, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що договір оренди земельної ділянки було укладено сторонами відповідно до вимог чинного на той час законодавства та зареєстровано відповідно до його вимог у Міській раді.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України від 03.07.1992 № 2535-ХІІ "Про плату за землю" використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати.
У статті 5 цього Закону визначено, зокрема, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, суб'єктом - власник земельної ділянки і землекористувач, у тому числі орендар.
За змістом ст. 15 вказаного Закону обов'язок сплачувати за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.
У частинах 1, 2 ст. 125 ЗК (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і державної реєстрації.
Статтею 126 цього Кодексу (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.
Питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюється статтями 120 ЗК та 377 Цивільного кодексу України.
Нинішня редакція цих норм чітко встановлює, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.
Водночас стаття 120 ЗК і в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, не давала підстав для іншого розуміння її змісту.
Отже, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовуючи своє рішення помилково посилався на те, що право власності чи право користування земельною ділянкою виникає лише після державної реєстрації документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, а також державної реєстрації договору оренди.
Цей висновок є наслідком порушення правил застосування норм права: перевагу було надано положенням Закону № 2535-ХІІ та ЗК (статті 125, 126), які регулюють випадки набуття права власності чи права користування на земельну ділянку, як окремий об'єкт та які щодо спірних відносин є загальними. У той же час перевагу мають спеціальні норми, що регулюють випадки набуття права власності на землю чи права користування нею внаслідок придбання споруди, розміщеної на земельній ділянці, за наведених обставин, - ст. 120 ЗК та ст. 377 Цивільного кодексу України (щодо відносин, які виникли після 01.01.2004).
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про обов'язок позивача нараховувати та сплачувати орендну плату відповідно до договору оренди та правомірність ухвалення оспорюваних податкових повідомлень-рішень.
На підставі викладеного колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено, правова оцінка обставин по справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.
Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.01.2011 у справі № 2а-8942/10/2070 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий О.В. Карась
Судді Г.К. Голубєва
С.Е. Острович