Київської області
01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81
"03" липня 2013 р. Справа № 911/1877/13
Господарський суд Київської області у складі судді Бацуци В. М.
при секретарі судового засідання Щур О. Д.
за участю представників учасників процесу:
від позивача: ОСОБА_1 (довіреність від 05.03.2013 р., зареєстрована в реєстрі за № 3008);
від відповідача: Борозенець І. О. (довіреність б/н від 18.04.2013 р.);
від третьої особи-1: ОСОБА_3 (довіреність від 15.06.2012 р., зареєстрована в реєстрі за № 2416);
від третьої особи-2: не з'явились;
розглянувши матеріали справи
за позовом ОСОБА_4, м. Бровари
до Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми „Давид", м. Бровари
за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:
1) ОСОБА_5, м. Бровари;
2) ОСОБА_6, м. Бровари;
про визнання угоди недійсною
ОСОБА_4 звернулась в господарський суд Київської області із позовом до ТОВ Фірми „Давид" про визнання недійсною угоди про продовження діяльності ТОВ Фірми „Давид" від 01.11.2000 р., укладеної між ОСОБА_4 та ОСОБА_7
Позовні вимоги обґрунтовані позивачем тим, що угода про продовження діяльності ТОВ Фірми „Давид" від 01.11.2000 р., була укладена між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 внаслідок обману останнім та невиконання ним свого обов'язку щодо оплати у повному обсязі свого вкладу до статутного капіталу товариства, тощо.
Ухвалою господарського суду Київської області від 20.05.2013 р. порушено провадження у справі № 911/1877/13 за позовом ОСОБА_4 до ТОВ Фірми „Давид" про визнання угоди недійсною і призначено її розгляд у судовому засіданні за участю представників учасників процесу на 19.06.2013 р. Також, даною ухвалою суду залучено до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - ОСОБА_5, ОСОБА_6
17.06.2013 р. до канцелярії суду від позивача надійшла заява № 62 від 17.06.2013 р. із доданими до неї документами на виконання вимог суду, що долучені судом до матеріалів справи.
19.06.2013 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від третьої особи-1 надійшов відзив б/н від 19.06.2013 р. на позовну заяву, у якому просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.
19.06.2013 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від третьої особи-1 надійшла заява б/н від 19.06.2013 р. про застосування позовної давності, у якій просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю у зв'язку із спливом позовної давності.
19.06.2013 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від третьої особи-1 надійшов відзив б/н від 19.06.2013 р. на позовну заяву, у якому просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.
19.06.2013 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від третьої особи-1 надійшла заява б/н від 19.06.2013 р. про застосування позовної давності, у якій просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю у зв'язку із спливом позовної давності.
19.06.2013 р. у судовому засіданні представник відповідача надав суду відзив № 09 від 19.06.2013 р. на позовну заяву, у якому він позов визнає та просить суд задовольнити його.
19.06.2013 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 03.07.2013 р.
02.07.2013 р. до канцелярії суду від позивача надійшло додаткове письмове обґрунтування № 66 від 02.07.2013 р., що долучене судом до матеріалів справи.
03.07.2013 р. у судовому засіданні представник позивача надав усні пояснення щодо своїх позовних вимог, позовні вимоги підтримав, вважає їх обґрунтованими і правомірними та такими, що підлягають задоволенню з підстав, зазначених в позовній заяві.
Представник відповідача у судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав, вважає їх обґрунтованими і правомірними та такими, що підлягають задоволенню з підстав, зазначених в позовній заяві.
Представник третьої особи-1 у судовому засіданні надав усні пояснення щодо своїх заперечень проти позову, просив суд відмовити в задоволенні позову повністю з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Представник третьої особи-2 у судове засідання не з'явився, хоча про судове засідання був повідомлений належним чином, про причини своєї неявки у судове засідання суд не повідомив, документи, витребувані судом, не надав.
За наслідками судового засідання судом оголошено вступну і резолютивну частини рішення у даній справі.
Заслухавши пояснення представників учасників процесу, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суд -
Позивач - ОСОБА_4 є учасником ТОВ Фірма „Давид", якій належить вклад у статутному капіталі товариства у розмірі 182 297, 00 грн., що становить 94, 8 % статутного капіталу товариства, що підтверджується пунктами 1.2., 5.1., 5.2. статуту ТОВ Фірма „Давид", затвердженого рішенням загальних зборів учасників товариства від 03.02.2012 р., оформленим протоколом № 1 від 03.02.2012 р., та зареєстрованого Виконавчим комітетом Броварської міської ради від 07.02.2012 р., і витягом № 16389870 від 29.04.2013 р. з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
01.11.2000 р. між позивачем та ОСОБА_7, правонаступником усіх прав та обов'язків якого внаслідок спадкування за законом є ОСОБА_5, ОСОБА_6, була укладена угода Про продовження діяльності ТОВ Фірми „Давид", що стосується питань участі у ТОВ Фірмі „Давид" та його діяльності.
Вказана угода була нотаріально посвідчена приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстрованого в реєстрі за № 3864.
Як було зазначено вище, позивач у своїй позовній заяві просить суд визнати недійсною угоду про продовження діяльності ТОВ Фірми „Давид" від 01.11.2000 р., укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, з підстав обману останнім та невиконання ним свого обов'язку щодо оплати у повному обсязі свого вкладу до статутного капіталу товариства, тощо.
З приводу вказаної позовної вимоги позивача суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.
По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Відповідно до ст. 57 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Якщо угода визнана недійсною з однієї з зазначених підстав, то потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодовується його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в доход держави. При неможливості передати майно в доход держави в натурі - стягується його вартість.
Крім того, потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна.
Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно ст. 203 цього ж кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 2 ст. 207 цього ж кодексу передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 цього ж кодексу якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Згідно ст. 230 цього ж кодексу якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-XII „Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV „Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Як було зазначено вище, позивачем пред'явлено позов саме до ТОВ Фірма „Давид" про визнання недійсною угоди про продовження діяльності ТОВ Фірми „Давид" від 01.11.2000 р., укладеної між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, з підстав обману останнім та невиконання ним свого обов'язку щодо оплати у повному обсязі свого вкладу до статутного капіталу товариства, тощо.
Абзацом 5 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що сторонами спірної угоди є позивач та ОСОБА_7, правонаступником усіх прав та обов'язків якого внаслідок спадкування за законом є ОСОБА_5, ОСОБА_6, а позов, що є предметом розгляду, про оспорення такої угоди пред'явлено позивачем саме до відповідача - ТОВ Фірма „Давид", що не є стороною такої угоди.
Згідно п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до п. 20 цієї ж постанови правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У процесі розгляду справи позивачем у відповідності до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України не було надано суду жодних належних та допустимих доказів, що б підтверджували факт обману та наявність умислу у діях саме відповідача щодо обману при укладенні між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 спірної угоди про продовження діяльності ТОВ Фірми „Давид" від 01.11.2000 р.
Отже, враховуючи вищевикладене та те, що, як було встановлено судом у процесі розгляду справи, позивачем не було надано суду жодних належних та допустимих доказів, що б підтверджували факт обману та наявність умислу у діях саме відповідача щодо обману при укладенні між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 спірної угоди про продовження діяльності ТОВ Фірми „Давид" від 01.11.2000 р., і те, що будь-які права і інтереси позивача у спірних відносинах самим відповідачем не порушувались, то позовна вимога позивача саме до відповідача про визнання її недійсною, є такою, що не ґрунтується на нормах законодавства України, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Як було зазначено вище, третя особа-1 у своїх відзивах б/н від 19.06.2013 р. на позовну заяву просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю, у тому числі, у зв'язку із пропущенням позовної давності.
З приводу вказаної заяви третьої особи-1 суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Відповідно до ст. 76 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.
Пунктом 6 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Згідно ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 цього ж кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною 1 ст. 261 цього ж кодексу встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки, як було зазначено вище, будь-які права позивача - ОСОБА_4 у спірних відносинах саме відповідачем не порушувались, то у суду відсутні підстави для застосування позовної давності.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, обставини, викладені у позовній заяві позивача, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, його позовні вимоги є такими, що не ґрунтуються на нормах законодавства України, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Судові витрати відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Відмовити у задоволенні позову повністю.
Суддя В. М. Бацуца
Повний текст рішення підписаний
16 вересня 2013 р.