Справа № 107/6212/13-к
1кп/107/368/13
Іменем України
03 жовтня 2013 року м. Керч
Керченський міський суд Автономної Республіки Крим у складі
головуючого судді - Чеснокової Ю.М.
при секретарі - Губіній О.О.,
за участю прокурорів - Плахтій Г.А., Кошмана В.С.,
захисника - ОСОБА_1,
обвинуваченого - ОСОБА_2,
потерпілої - ОСОБА_3,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Керчі кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Вознесенське Амурського району Хабаровського краю, громадянина України, маючого неповну вищу освіту, холостого, працюючого докером-механізатором в Керченському торговому порту, що мешкає за адресою: АДРЕСА_1 та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, раніше судимого: 1) 28.03.2005 Керченським міським судом за ст. 185 ч. 3 КК України до 3 років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України іспитовий строк 2 роки; 2) 04.05.2006 Керченським міським судом за ст.ст. 311 ч. 1, 71 КК України до 3 років 6 місяців позбавлення волі; 3) 22.05.2006 Керченським міським судом за ст.ст. 309 ч. 1, 70 ч. 4 КК України до 3 років 6 місяців позбавлення волі, звільнений 28 лютого 2008 року умовно-достроково на невідбутий термін 1 рік 7 місяців 26 днів,
у вчиненні злочину, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України, -
Органом досудового розслідування ОСОБА_2 пред'явлено обвинувачення в тому, що він 18.04.2013 близько 21.00 годин, знаходячись біля покинутого дитячого саду на вул. Гайдара в м. Керчі, реалізуючи раптово виниклий умисел, направлений на відкрите викрадення майна ОСОБА_3, діючи умисно, повторно, з корисливого мотиву, шляхом ривка, відкрито викрав у останньої мобільний телефон «Нокія 6300» вартістю 800 гривень, в якому знаходилася СІМ-картка оператору мобільного зв'язку «МТС» вартістю 20 гривень, на рахунку якої знаходилися грошові кошти в сумі 22 гривні, після чого з місця скоєння кримінального правопорушення втік, розпорядившись викраденим майном на свій розсуд, завдавши потерпілій матеріальної шкоди на загальну суму 842 гривні.
Вказане формулювання обвинувачення, викладене органом досудового розслідування, закінчено кваліфікацією дій ОСОБА_2 за ст. 186 ч. 2 КК України, як відкритого викрадення чужого майна (грабіж), вчиненого повторно.
У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_2 вину у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав повністю, заявив, що злочину він не вчиняв. Також обвинувачений пояснив суду, що 18.04.2013 близько 21.00 годин він очікував свою дружину на лавці в одному з дворів багатоповерхового будинку біля автостанції м. Керчі. Він сам був вдягнений в джинси та куртку, без капюшону. До нього підійшов чоловік у темній куртці та запропонував придбати мобільний телефон за 100 гривень, пояснив, що йому терміново потрібні гроші. Він оглянув телефон, той був у робочому стані, без сім-карти, оскільки йому потрібен був другий телефон для роботи, то він відповів чоловіку, що може придбати у нього телефон за 50 гривень, на що чоловік погодився. Він придбав телефон, поклав його у кишеню та продовжив далі сидіти на лавці. Приблизно через п'ять хвилин до нього підійшли робітники міліції та спитали з приводу телефону, він показав співробітникам міліції вказаний телефон, та пояснив при цьому, що нещодавно його придбав у незнайомого чоловіка за 50 гривень. Відразу ж у дворі будинку поблизу автовокзалу він передав телефон співробітникам міліції, після цього він більше цей телефон у руках не тримав, бачив його лише на столі у слідчого. Співробітники міліції відвезли його до 1-го відділу міліції, звідки через деякий час відпустили. Протягом більш ніж одного місяця співробітники міліції його по цьому кримінальному провадженню не викликали, лише коли його було арештовано за вироком Керченського міського суду від 23.05.2013 та він знаходився у ІТЗ м. Керчі, до нього прийшов співробітник міліції ОСОБА_4, який шляхом здійснення на нього психологічного тиску та дачі обіцянок змусив нього обмовити себе у вчиненні викрадення телефону. При цьому ОСОБА_4 показав йому слідчого ОСОБА_21 та пояснив, що він повинен робити все так, як йому накаже слідчий. Після цього слідчий ОСОБА_21 продиктував йому заяву, в якій він зізнавався у вчиненні грабежу, та розповів, які саме показання йому потрібно давати на досудовому слідстві та в суді. Під час проведення слідчого експерименту за його участю слідчий ОСОБА_21 говорив йому, що потрібно робити та куди саме показувати при фотографуванні, пойнятий при цій слідчій дії був лише один, та й він підійшов лише наприкінці слідчого експерименту та розписався у протоколі, жінка у якості пойнятого присутня не була.
Суд вважає недоведеним обвинувачення ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України, тобто у відкритому викраденні чужого майна (грабіжі), вчиненому повторно, з наступних мотивів.
Так, згідно зі ст. 62 ч. 2 Конституції України та ст. 17 ч. 2 КПК України, ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (кримінального правопорушення) і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом, а відповідно ст. 62 до ч.3 Конституції України та ст. 17 ч. 4 КПК України усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Згідно зі ст. 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів, засобами, передбаченими цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення, вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу у відповідності до положень ст. 92 ч. 1 КПК України покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, на потерпілого.
Відповідно до ст. 94 КПК України, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Під час судового розгляду стороною обвинувачення як докази вини ОСОБА_2 у вчинення злочину, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України, на розгляд суду представлено показання потерпілої ОСОБА_3, свідків ОСОБА_5, ОСОБА_21, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_4, а також наступні документи: протокол огляду місця події від 18.04.2013, протокол огляду місця події від 19.04.2013, протокол пред'явлення особи для впізнання від 19.04.2013, протокол огляду предмету від 19.04.2013, протокол проведення слідчого експерименту від 19.04.2013, протокол проведення слідчого експерименту від 29.05.2013, заява ОСОБА_2 від 27.05.2013.
Суд дослідив, проаналізував та оцінив вказані докази і доходить висновку, що зазначені докази не доводять вину ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину.
Відповідно до протоколу огляду місця події від 18.04.2013, оглянуто територію, розташовану між будинком №5 та дитячим садом по вул. Гайдара м. Керчі, де, згідно з поясненнями ОСОБА_3, невідомий мужчина вихопив в неї мобільний телефон. Вивченням протоколу та фототаблиці до нього встановлено, що огляд місця події проводився в нічний час з 22.50 годин до 23.15 годин, а з доданої до протоколу фототаблиці вбачається, що на місці вчинення злочину темно та відсутнє будь-яке зовнішнє освітлення.
Потерпіла ОСОБА_3, будучи допитаною в судовому засіданні, дала показання, з яких випливає, що 18.04.2013 близько 21.00 годин вона поверталася від своєї подруги, з якою випила 0,5 літра горілки на двох, тому була в стані алкогольного сп'яніння. Вона йшла повз житлові будинки в районі автовокзалу м. Керчі та розмовляла по належному їй мобільному телефону «Нокиа». В цей час до неї зі спини підійшов мужчина, та коли вони зрівнялись, мужчина вихопив у неї з руки телефон та відразу ж побіг у напрямку дворів багатоповерхових будинків. Обличчя мужчини вона не розгляділа, оскільки бачила його лише зі спини, вже було темно, а вуличне освітлення не горіло, може сказати лише, що він був середнього зросту та вдягнений у чорний спортивний костюм, куртка костюма була з капюшоном, це вона точно пам'ятає. Оскільки поблизу неї інших людей не було, вона не стала кричати вслід мужчині та наздоганяти його, а відразу ж пішла на автовокзал, де підійшла до міліцейського патруля та розповила співробітникам міліції про викрадення телефону, також сказала, що в телефоні є відео з її маленькою онукою. Співробітники міліції повідомили про це черговому, після цього приїхали ще робітники міліції, які попрямували до будинків, біля яких у неї викрали телефон. Через 15-20 хвилин співробітники міліції повернулися та показали їй мобільний телефон, в якому вона впізнала той, що належав їй, в тому числі співробітники міліції продемонстрували їй відео з її онукою, яке було записано в телефоні. Після цього співробітники міліції забрали телефон собі, та знову вона його побачила більш ніж через місяць, коли їй повернули телефон робітники міліції. Коли їй пред'являли осіб для впізнання, то вона не змогла впевнено впізнати когось з них, оскільки обличчя не бачила, а вказала на мужчин, які були схожі на грабіжника за зростом. Не може впевнено сказати, що саме обвинувачений ОСОБА_2 вчинив цей злочин.
Аналізуючи показання потерпілої ОСОБА_3, суд вважає, що вони не можуть бути визнані прямим доказом вчинення саме ОСОБА_2 злочину щодо потерпілої, оскільки злочин було вчинено в темну пору доби, освітлення на місці скоєння злочину було відсутнє (що підтверджується протоколом огляду місця події від 18.04.2013), потерпіла безпосередньо не могла бачити обличчя грабіжника, та відповідно впевнено вказати на ОСОБА_2, як на особу, яка вчинила щодо неї злочин, це ОСОБА_3 підтвердила й в судовому засіданні.
Протокол прийняття заяви від потерпілої ОСОБА_3 про вчинення кримінального правопорушення суду стороною обвинувачення у якості доказу по справі суду надано не було.
Як вбачається з протоколу пред'явлення осіб для впізнання від 19.04.2013, потерпіла ОСОБА_3 серед чотирьох осіб, які пред'являлися їй для впізнання, вказала, що по зросту схожі на особу, яка відкрито викрала в неї телефон, особи під номерами 2 та 4, якими були ОСОБА_12 та ОСОБА_2, однак по іншим прикметам вона впізнати нікого не може. Крім того, суд звертає увагу, що зазначений в протоколі номер кримінального провадження згідно з ЄРДР вказано №120130440000954, однак, згідно наданому суду витягу кримінальне провадження за заявою ОСОБА_3 внесено в ЄРДР за №12013130440000954. Також, в порушення вимог ст. 104 ч. 3 КПК України, в протоколі пред'явлення особи для впізнання не вказано місце проведення цієї процесуальної дії, ім'я та по батькові особи, яка проводить процесуальну дію, дати народження пойнятих ОСОБА_13 та ОСОБА_14, дати народження та місця проживання осіб, пред'явленнях для впізнання. Таким чином, суд звертає увагу на те, що потерпіла ОСОБА_3 не впізнала ОСОБА_2, як особу, яка викрала у неї мобільний телефон. Крім того, згідно з протоколом, впізнання проводилося в нічний час з 00.45 годин до 01.00 годин 19.04.2013, тобто приблизно через чотири години від моменту вчинення злочину, та від того часу, коли потерпіла, за її словами, була в стані алкогольного сп'яніння, що, в свою чергу, також викликає у суду обґрунтовані сумніви в результатах цієї слідчої дії. Беручи до уваги вищевикладене, суд визнає протокол пред'явлення осіб для впізнання неналежним та недопустимим доказом в кримінальному провадженні.
Згідно з протоколом проведення слідчого експерименту від 19.04.2013 за участю потерпілої ОСОБА_3, який проводився з 14.10 годин по 14.45 годин, остання вказує на факт відкритого викрадення у неї мобільного телефону невстановленою особою, яка з місця скоєння злочину зникла. Тобто вже після пред'явлення потерпілій осіб для впізнання, в тому числі ОСОБА_2, ОСОБА_3 вказує на викрадення телефону невстановленою особою, що, в свою чергу, додатково свідчить про неналежність такого доказу, як протокол пред'явлення особи для впізнання.
Стосовно самого протоколу проведення слідчого експерименту від 19.04.2013 за участю ОСОБА_3, судом вбачається, що під час проведення слідчого експерименту потерпіла ОСОБА_3 давала показання стосовно обставин вчинення щодо неї грабежу, однак, при цьому потерпілій, в порушення вимог ст.ст. 56, 57, 224 ч. 3 КПК України, не було роз'яснено її права та обов'язки, в тому числі її право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, та її не було попереджено про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК України, що, в свою чергу, суд розцінює, як істотне порушення прав та свобод людини, відповідно до ст. 87 ч. 2 КПК України. Також, в порушення вимог ст. 104 ч. 3 КПК України, в протоколі проведення слідчого експерименту не вказано ім'я та по батькові особи, яка проводить процесуальну дію, дати народження пойнятих ОСОБА_15 та ОСОБА_16, також особам, які беруть участь у проведенні слідчого експерименту не повідомлено про застосування технічних засобів фіксації, умови та порядок їх використання. Беручи до уваги вищевикладене, суд визнає протокол проведення слідчого експерименту від 19.04.2013 неналежним та недопустимим доказом в кримінальному провадженні.
Таким чином, показання потерпілої ОСОБА_3, протокол огляду місця події від 18.04.2013, протокол проведення слідчого експерименту від 19.04.2013 та протокол пред'явлення особи для впізнання від 19.04.2013 суд не розцінює як докази вини ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому діяння, а навпаки, вважає, що викладені в них відомості свідчать про наявність об'єктивних сумнівів щодо доведеності участі обвинуваченого у вчиненні саме цього кримінального правопорушення.
Свідок ОСОБА_9, будучи допитаним в судовому засіданні, дав показання, з яких випливає, що він є інспектором патрульно-постової служби. Точної дати він не пам'ятає, він знаходився на патрулюванні, коли поступив виклик від чергового про вчинення грабежу в районі автовокзалу мужчиною в чорній куртці з капюшоном, було викрадено мобільний телефон, в якому є відео з онукою потерпілої. Приблизно через 30 хвилин після виклику при патрулюванні дворів багатоповерхових будинків біля автовокзалу в одному з дворів вони виявили молодого чоловіка, в чому той був одягнений, він не пам'ятає, який один сидів на лавочці біля під'їзду та тримав у руці мобільний телефон. Оскільки телефон підходив за описом на телефон, який було викрадено, вони підійшли до чоловіка та попросили показати телефон та відео в ньому. Молодий чоловік погодився, добровільно показав їм відео, на якому була відзнята маленька дівчинка. На їх питання молодий чоловік розповів, що телефон він придбав десь за 30 хвилин до їх приходу у незнайомого хлопця, вдягненого у все чорне. Вони доставили молодого чоловіка, який представився ОСОБА_2 до 1-го відділу міліції. Заходів щодо пошуків чоловіка, який можливо продав ОСОБА_2 мобільний телефон, вони не вживали.
Свідок ОСОБА_10, будучи допитаним в судовому засіданні, дав показання, з яких випливає, що він є інспектором патрульно-постової служби, весною 2013 року, точної дати він не пам'ятає, вони прибули за викликом чергового на автовокзал, в зв'язку з відкритим викраденням у потерпілої мобільного телефону, на якому, в якості прикмети, знаходилося відео з онукою потерпілої. Вони зустріли потерпілу на автовокзалі, вона була в істеричному стані, чи була вона в стані алкогольного сп'яніння, він не пам'ятає. Потерпіла вказала, що грабіжник був вдягнений у темну куртку, куди саме він побіг, вона не вказувала. Вони почали прочісувати двори багатоповерхівок в районі автовокзалу, приблизно через 15-20 хвилин в одному з дворів зустріли ОСОБА_2, до якого підійшли з метою поцікавитися, чи не бачив він когось підозрілого. Коли вони підійшли до ОСОБА_2, то побачили у нього в руці мобільний телефон, схожий по прикметам на викрадений. На їх прохання ОСОБА_2 відкрив відео на телефоні, на якому була відзнята маленька дівчина, що саме ОСОБА_2 при цьому пояснював, він не пам'ятає. Телефон вони не забирали, він залишився у ОСОБА_2 Вони доповіли командиру взводу, через деякий час приїхала слідчо-оперативна група, якій вони передали ОСОБА_2 Окрім ОСОБА_2 вони нікого не зустріли та поблизу не бачили.
Таким чином, з показань свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 випливає, що мобільний телефон, виявлений у ОСОБА_2, у дворі будинку в районі автовокзалу належним чином виявлено та вилучено не було, відповідних процесуальних документів не складалося. При цьому обвинувачений ОСОБА_2 пояснив суду, що мобільний телефон у нього відразу ж забрали співробітники міліції. Потерпіла ОСОБА_3 показала суду, що приблизно через 35-40 хвилин після пограбування співробітники міліції на автовокзалі м. Керчі підходили до неї та показували їй мобільний телефон та відео на ньому, після чого забрали телефон собі.
Беручи до уваги вищезазначене, суд критично ставиться до показань свідка ОСОБА_10 про те, що мобільний телефон після огляду залишився у ОСОБА_2, оскільки вони спростовуються показаннями обвинуваченого ОСОБА_2 та потерпілої ОСОБА_3 Показання свідка ОСОБА_10 в цій частині суд визнає недостовірним та недопустимим доказом, розцінює їх як завідомо неправдиві та такі, що дані з метою приховування факту вчинення ним та іншими співробітниками міліції порушень вимог законодавства України щодо неправомірного вилучення мобільного телефону у ОСОБА_2
Відомості, які містяться у протоколі огляду місця події від 19.04.2013, щодо виявлення та вилучення у ОСОБА_2 в кишені куртки мобільного телефону «Нокіа 6300», який належить потерпілій ОСОБА_3, суд не вважає доказом, що безпосередньо вказує на вчинення злочину саме обвинуваченим, оскільки лише факт вилучення у обвинуваченого майна потерпілої не підтверджує обставин вчинення кримінального правопорушення, та разом з іншими дослідженими судом доказами не спростовує показань обвинуваченого про придбання вказаного мобільного телефону у іншої особи. Крім того, як вбачається з зазначеного протоколу, ОСОБА_2 пояснив, що цей телефон він придбав у раніше незнайомого йому мужчини за 50 гривень біля під'їзду №1 будинку №5 по вул. Бувіна м. Керчі, однак, як випливає з відомостей, які містяться в реєстрі матеріалів досудового розслідування, ніяких оперативно-розшукових або слідчих дій, спрямованих на перевірку зазначених пояснень ОСОБА_2, органами досудового слідства не здійснювалося.
Крім того, суд визнає протокол огляду місця події від 19.04.2013 недостовірним, неналежним та недопустимим доказом по справі виходячи з того, що, згідно з протоколом огляд проводився з 00.20 годин по 00.40 годин 19.04.2013 в приміщенні 1-го відділу Керченського ГУ ГУМВС України в АР Крим, однак, згідно з показаннями потерпілої ОСОБА_3 співробітники міліції ще на автовокзалі м. Керчі вночі 18.04.2013 показували їй її мобільний телефон та демонстрували відео на ньому, після чого забрали телефон з собою. Будь-яких доказів на підтвердження законності вилучення у ОСОБА_2 біля автовокзалу м. Керчі мобільного телефону «Нокіа 6300», пред'явлення його для впізнання потерпілій ОСОБА_3 суду не надано. Також в ході судового слідства не знайшов пояснення факт повторного виявлення та влучення у ОСОБА_2 мобільного телефону в приміщенні 1-го відділу Керченського ГУ МВС України в АР Крим. Сам обвинувачений пояснив суду, що телефон у нього вилучили робітники міліції ще у дворі будинку біля автовокзалу м. Керчі, більше телефон йому не повертали, в приміщенні 1 ВМ КМУ його не оглядали та телефон у нього не вилучали, протокол ОМП він підписав на прохання співробітників міліції.
Більш того, відповідно до вимог ч. 2 ст. 87 КПК України, суд визнає протокол огляду місця події від 19.04.2013, в ході якого при огляді ОСОБА_2 у нього було виявлено мобільний телефон потерпілої, недопустим доказом, таким, що отриманий з істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, оскільки як вбачається з викладених в протоколі відомостей, процесуальний стан ОСОБА_2 не відомий, відомості про роз'яснення ОСОБА_2 взагалі яких-небудь прав та обов'язків в протоколі відсутні, однак, незважаючи на це, в протоколі відображено пояснення ОСОБА_2 про те, що він придбав телефон у невідомої особи. При цьому, на думку суду, від ОСОБА_2, всупереч вимогам закону, були отримані показання як від свідка, якого надалі, а саме 28.05.2013 було визнано підозрюваним у цьому кримінальному провадженні, що, в свою чергу, є порушенням права ОСОБА_2 на захист. Також, відповідно до ст. 237 ч. 1 КПК України, з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів, таким чином, проведення огляду особи діючим кримінально-процесуальним законодавством України не передбачено, а згідно зі ст. 234 КПК України обшук особи, який було фактично проведено слідчим стосовно ОСОБА_2, проводиться виключно на підставі ухвали слідчого судді, тобто зазначена процесуальна дія була проведена без дозволу суду на її здійснення. Крім того, в порушення вимог ст. 104 ч. 3 КПК України, в протоколі огляду місця події від 19.04.2013 не вказано номер кримінального провадження, не зважаючи на те, що, згідно витягу, відомості було внесено в ЄРДР 18.04.2013 за №12013130440000954, також не зазначено ім'я та по батькові особи, яка проводить процесуальну дію, дати народження пойнятих ОСОБА_13 та ОСОБА_14, не вказано спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу.
Судом також звернено увагу на протокол огляду предмету від 19.04.2013, а саме мобільного телефону «Нокіа 6300». Зі змісту протоколу не зрозуміло джерело з'явлення вказаного мобільного телефону у слідчого ОСОБА_21, крім того, в протоколі огляду вказано, що предметом огляду є шкіряна сумка, походження якої суду також не зрозуміло. Також, в порушення вимог ст. 104 ч. 3 КПК України, в протоколі огляду предмету від 19.04.2013 не зазначено ім'я та по батькові особи, яка проводить процесуальну дію, дати народження пойнятих ОСОБА_18 та ОСОБА_19
Відповідно до ст. 84 ч. 2 КПК України, процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів. Такого джерела доказів, як заява особи про вчинення ним кримінального правопорушення, діючим КПК України не передбачено, зважаючи на це суд визнає заяву ОСОБА_2 від 27.05.2013 про вчинення ним грабежу недопустимим та неналежним доказом у кримінальному провадженні.
Також суд визнає недостовірним, неналежним та недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 29.05.2013 за участю ОСОБА_2, оскільки його було складено с істотними порушеннями вимог кримінально процесуального законодавства України.
Відповідно до вимог ст. 240 ч. 6 КПК України, про проведення слідчого експерименту слідчий складає протокол згідно з вимогами цього Кодексу.
Як встановлено ст. 104 КПК України, у вступній частині протоколу повинні міститися відомості про всіх осіб, які присутні під час проведення процесуальної дії (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання). Протокол підписують усі учасники, які брали участь у проведенні процесуальної дії. Якщо особа через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то ознайомлення такої особи з протоколом здійснюється у присутності її захисника (законного представника), який своїм підписом засвідчує зміст протоколу та факт неможливості його підписання особою. Якщо особа, яка брала участь у проведенні процесуальної дії, відмовилася підписати протокол, про це зазначається в протоколі. Факт відмови особи від підписання протоколу засвідчується підписом її захисника (законного представника), а у разі його відсутності - понятих.
Згідно зі ст. 223 ч. 7 КПК України, слідчий зобов'язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб (понятих) для слідчого експерименту.
Зі змісту протоколу проведення слідчого експерименту від 29.05.2013 судом вбачається, що в протоколі взагалі відсутні будь-які підписи ОСОБА_2, відповідно, суд прийходить до висновку, що підозрюваному ОСОБА_2 не було роз'яснено його процесуальні права, в тому числі його право на захист, що визнається судом істотним порушенням прав людини й основоположних свобод.
Також зі змісту протоколу встановлено, що в порушення вимог ст. 223 ч. 7 КПК України, при проведенні слідчого експерименту був присутній лише один понятий - ОСОБА_5, що було підтверджено останнім в судовому засіданні.
Свідок ОСОБА_5, будучи допитаним в судовому засіданні, показав, що наприкінці весни 2013 року він проходив повз житлові будинки в районі автовокзалу м. Керчі, та побачив, що на ділянці місцевості щось фотографують співробітники міліції, при цьому невідомий йому хлопець, як йому стало зараз відомо - це був обвинувачений ОСОБА_2, про щось спілкується зі співробітникам міліції. Він зацікавився тим, що відбувається, та підійшов ближче, з ним разом підійшла ще якась жінка. Один зі співробітників міліції звернув на них увагу та сказав їм, що вони будуть понятими та повинні засвідчити, що з боку співробітників міліції відсутній примус або насилля. Почувши це, жінка відмовилася та відразу ж пішла, а він залишився. При ньому ОСОБА_2 вже майже нічого не показував та не пояснював, він лише зрозумів з його слів та слів співробітників міліції, що ОСОБА_2 викрав телефон у жінки, ніякого тиску на ОСОБА_2 з боку співробітників міліції він не бачив. Після цього слідчий запропонував йому розписатися в протоколі, що він й зробив, більш нікого крім нього, ОСОБА_2 та співробітників міліції там не було, в протоколі розписався лише він. З моменту, коли він побачив співробітників міліції, та до моменту, коли від підписав протокол, пройшло близько п'яти хвилин.
Свідок ОСОБА_21, будучи допитаним в судовому засіданні, дав показання, з яких випливає, що він розслідував кримінальне провадження за фактом відкритого викрадення мобільного телефону у потерпілої ОСОБА_3 В той день, коли ОСОБА_2 було вперше доставлено до 1 ВМ КМУ, той свою провину у вчиненні відкритого викрадення телефону не визнав, однак у нього було виявлено мобільний телефон, який належав потерпілій. Приблизно через місяць від співробітників міліції, від кого саме, вже не пам'ятає, він дізнався, що ОСОБА_2 бажає з ним поспілкуватися з приводу цього кримінального провадження. Оскільки на той час ОСОБА_2 вже було заарештовано за вироком суду по іншому кримінальному провадженню, він прийшов до ОСОБА_2 у Керченське ІТТ, та останній розповів йому, що це він викрав мобільний телефон, про що написав відповідну заяву. Після цього ним за участю ОСОБА_2 було проведено слідчий експеримент, де обвинувачений в присутності двох пойнятих (мужчини та жінки) зізнався у вчиненні ним злочину та добровільно й детально все показав на місці, він на ОСОБА_2 ніякого впливу не оказував, та не підказував, що саме тому потрібно говорити. Зазначена слідча дія була зафіксована у відповідному протоколі, відомості про особу другого пойнятого - жінку він не записав, бо забув, також він забув надати для підпису протокол ОСОБА_2 та пойнятій - жінці.
Свідок ОСОБА_7, будучи допитаним в судовому засіданні, дав показання, з яких випливає, що він є помічником оперуповноваженого та був присутній у складі конвою при слідчому експерименті за участю ОСОБА_2 При слідчому експерименті з самого початку слідчої дії були присутні двоє пойнятих - мужчина та жінка, які обидва продиктували слідчому свої відомості про особу та обидва розписалися у протоколі. ОСОБА_2 в присутності цих пойнятих добровільно показав як саме, та при яких обставинах він вчинив злочин.
Свідок ОСОБА_8, будучи допитаним в судовому засіданні, дав показання, з яких випливає, що він є помічником оперуповноваженого та був присутній у складі конвою при слідчому експерименті за участю ОСОБА_2 В присутності двох пойнятих ОСОБА_2 добровільно, без будь якого примусу, показав, як саме він скоїв злочин.
Суд визнає недопустимим доказом показання співробітників міліції ОСОБА_21, ОСОБА_20 та ОСОБА_8 стосовно дачі ОСОБА_2 на досудовому слідстві зізнавальних показань, в тому числі при проведенні слідчого експерименту. Згідно зі ст. 97 ч. 7 КПК України, у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.
Крім того, суд критично відноситься та визнає недостовірним та недопустимим доказами показання співробітників міліції ОСОБА_21, ОСОБА_20 та ОСОБА_8 стосовно наявності при проведенні слідчого експерименту 29.05.2013 за участю ОСОБА_2 двох пойнятих - мужчини та жінки, які були присутні з початку та до кінця слідчої дії та, згідно з показаннями свідка ОСОБА_20, поставили у протоколі свої підписи. Вказані показання спростовуються показаннями свідка ОСОБА_5, який є незаінтересованою особою на відмінність від співробітників міліції, обвинуваченого ОСОБА_2, та змістом протоколу проведення слідчого експерименту від 29.05.2013, які узгоджуються між собою. Показання свідків ОСОБА_21, ОСОБА_20, ОСОБА_8 суд розцінює, як завідомо неправдиві та такі, що дані з метою приховування факту вчинення співробітниками міліції порушень вимог законодавства України при проведенні слідчого експерименту за участю ОСОБА_2
Свідок ОСОБА_4, будучи допитаним в судовому засіданні, дав показання, з яких випливає, що весною 2013 року він працював на посаді начальника кримінальної міліції 1 ВМ КМУ ГУ МВС в АР Крим. ОСОБА_2 він знає, як особу, яка була раніше судима та скоїла розбій. Після вчинення грабежу він розмовляв з ОСОБА_2 в приміщенні 1 ВМ КМУ, де ОСОБА_2 підтвердив йому, що це він скоїв грабіж, але не буде давати зізнавальні показання, оскільки до нього за скоєння розбою вже застосовано запобіжний захід - домашній арешт, й він не бажає, щоб його взяли під варту. Після цього він більше з ОСОБА_2 не спілкувався, участі в слідчих діях по цьому кримінальному провадженню не брав, в ІТТ м. Керчі до нього не приходив, ніякого психологічного тиску на нього не оказував.
Суд визнає недопустимим доказом показання свідка ОСОБА_4 стосовно підтвердження ОСОБА_2 при спілкуванні зі свідком своєї вини у вчиненні грабежу, оскільки свідок ОСОБА_4 на той час був начальником кримінальної міліції 1 ВМ КМУ, знаходився при виконанні своїх посадових обов'язків, ці показання є показаннями з чужих слів, та обвинувачений ОСОБА_2 з ними не погодився.
Відповідно до ст. 23 КПК України, суд досліджує докази безпосередньо, та не може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 95 ч. 4 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав у судовому засіданні або отриманих у порядку, передбаченому статей 225 КПК України (положення якої стосуються виключно допиту свідка та потерпілого під час досудового розслідування у судовому засіданні). Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Беручи до уваги вищезазначене, суд критично відноситься до доводів обвинувачення, про те, що в якості доказу вини ОСОБА_2 суд повинен врахувати його зізнавальні показання на досудовому слідстві, дані слідчому ОСОБА_21 та слідчому судді ОСОБА_22 при вирішенні питання щодо обрання запобіжного заходу. Суд не приймає як доказ показання ОСОБА_2, які були дані ним на досудовому слідству та безпосередньо не сприймалися судом у судовому засіданні.
Крім того, ОСОБА_2, будучи допитаним в судовому засіданні, показав, що зізнавальні показання він давав у зв'язку з психологічним тиском на нього з боку співробітників міліції ОСОБА_4 та ОСОБА_21 Судом було винесено ухвалу від 23.07.2013 про виконання судового доручення, а саме проведення перевірки зазначених доводів ОСОБА_2, строк виконання доручення було встановлено до 06.08.2013. Незважаючи на це, матеріали на виконання судового доручення надійшли до Керченського міського суду лише 25.09.2013. Як вбачається з постанови про закриття кримінального провадження від 06.09.2013, кримінальне провадження закрите в зв'язку з встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України. Таким чином, з резулятивної частини постанови про закриття кримінального провадження судом вбачається, що діяння мале місце, але відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 ч. 2 КК України, при цьому в резулятивній частині не зазначено, в діянні яких саме осіб відсутній склад зазначеного кримінального правопорушення. Оскільки прокурором не було заявлено клопотання про надання повторного судового доручення з метою належної перевірки доводів обвинуваченого, суд вважає, що доводи ОСОБА_2 щодо здійснення на нього психологічного тиску з боку співробітників міліції ОСОБА_4 та ОСОБА_21 прокуратурою м. Керчі належним чином не перевірені, сумніви щодо здійснення неправомірного тиску з боку співробітників міліції не спростовані, а тому, відповідно до ст. 62 Конституції України, тлумачаться на користь обвинуваченого ОСОБА_2
Не оспорюючи факту відкритого викрадення телефону у потерпілої ОСОБА_3, суд, на підставі досліджених доказів, не може прийти до висновку, що викрадення відбулося внаслідок неправомірних дій саме обвинуваченого ОСОБА_2
Сумнівний характер вчинення саме ОСОБА_2 інкримінованого йому суспільно-небезпечного діяння, не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом», який знайшов свій вияв, як в положеннях ч. 3 та ч. 4 ст. 17 КПК України, з яких випливає, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом, а усі сумніви щодо доведеності вини такої особи тлумачаться на її користь, так і практиці Європейського суду з прав людини, зокрема рішенні від 21.07.2011 у справі «Коробов проти України», в якому зазначалось, що суд при оцінці доказів, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неоспорюваних презумпцій факту.
Обов'язок суду щодо забезпечення презумпції невинуватості і права на справедливий судовий розгляд, які передбачені ст. 62 Конституції України, поєднуються з такими ж положеннями ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ратифікована 17 липня 1997 року Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (№ 475/97-ВР). Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права». Так, у справі «Barberа, Messegu and Jabardo v. Spain» від 6 грудня 1998 року (п.146) Європейський Суд з прав людини встановив, що «принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов'язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов'язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного (Barberа, Messegu and Jabardo v. Spain, judgment of 6 December 1988, Series A no. 146, p. 33, § 77).
Згідно зі ст. 370 КПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Виправдувальний вирок згідно зі ст. 373 ч. 1 КПК України ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
Оскільки згідно положень діючого кримінального процесуального закону, суд зобов'язаний обґрунтовувати свої висновки лише безпосередньо дослідженими у судовому засіданні доказами, зібраними та наданими учасниками кримінального провадження, в тому числі за сприянням суду, враховуючи обставини, встановлені судом, суд приходить до вмотивованого висновку, що в рамках даного кримінального провадження, відносно ОСОБА_2 не здобуто жодних переконливих доказів, які б підтверджували пред'явлене ОСОБА_2 обвинувачення, і оцінка яких була б позбавлена відповідних сумнівів щодо доведеності участі обвинуваченого у вчиненні саме цього кримінального правопорушення, а відповідно до положень ст. 62 Конституції України, усі сумніві щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, суд вважає, що обвинувачений ОСОБА_2 підлягає виправданню у зв'язку з недоведеністю його участі у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України.
Цивільний позов не заявлено. Судові витрати, речові докази відсутні.
Керуючись ст.ст. 370, 371, 373-376 КПК України, суд ухвалив
ОСОБА_2 визнати невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України, та виправдати його за недоведеністю вчинення саме ним кримінального правопорушення.
Міру запобіжного заходу за цим кримінальним провадженням - тримання під вартою - скасувати.
Вирок суду може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Апеляційного суду АРК через Керченський міський суд АРК протягом 30 діб з дня оголошення вироку.
Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому та прокурору.
Суддя Ю.М. Чеснокова