ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10
26 вересня 2013 року № 813/4629/13-а
Львівський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого - судді Хоми О.П.,
судді Гулика А.Г.,
судді Тертичного В.Г.,
з участю секретаря судового засідання Козьміна А.М.,
перекладача ОСОБА_1,
позивача ОСОБА_2,
представників: позивача ОСОБА_3, відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України з вимогами, з урахуванням уточнення позовної заяви від 16.08.2013 року, що надійшло до суду 19.08.2013 року (вх.№29888) визнати незаконним та скасувати рішення відповідача №306-13 від 20.05.2013 р. та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути його заяву про надання статусу біженця і прийняти рішення про визнання біженцем в Україні. В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 05 травня 2010 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області з заявою про надання йому статусу біженця. Після повторного розгляду заяви, який проводився на виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 14.12.2011 року у справі № 2а-3922/11/1370, Державна міграційна служба України рішенням №306-13 від 20.05.2013 року відмовила у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає спірне рішення незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Зазначає, що відповідачем не було враховано надану ним інформацію про переслідування його з боку озброєного руху «Маі-Маі», утвореного всередині соціальної групи «Луба», до якої належить він та його мати, а також президент ОСОБА_6, владу якого підтримує позивач та його родина. На підтвердження доводів того, що у Демократичній Республіці Конго, громадянином якої він є, він піддавався смертельній небезпеці зі сторони групи озброєних повстанців під загальновідомою назвою «Маі-Маі» у племені Луба, посилається на видану бургомістром комуни Лінгвала довідку. З часу звернення з заявою минуло більше трьох років, однак ситуація в провінції Катанга, з якої він родом, ще більше ускладнилась і ця інформація є загальновідомою. Вказує, що він жив у заможній сім'ї, якій належать шахта по видобутку дорогоцінного металу та каміння, фабрика по виготовленню цегли, ферма та фабрика по обробці м'яса, проте через переслідування з боку ворожих військ змушений був залишити свою країну та свою власність. Повертатися в країну походження не бажає через страх за своє життя. З посиланням на статті 3,19,21,26 Конституції України, статтю 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункт 2 статті 1 «А» Конвенції про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року стверджує, що питання надання йому статусу біженця розглядалось відповідачем без повного дослідження та перевірки всіх обставин, на які він посилався, що призвело до прийняття незаконного рішення.
Позивач ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги, з урахуванням уточнення позовної заяви, підтримав з підстав, викладених в останній заяві. Пояснив, що в Україну прибув у 2008 році на підставі студентської візи, яку одержав завчасно, готуючись до виїзду з Демократичної Республіки Конго з метою збереження власного життя. Закінчив у місті Тернополі підготовчі курси з вивчення української мови підготовчого відділення для іноземних громадян Центру міжнародної освіти Тернопільського державного технічного університету, однак подальше навчання не продовжував через конфлікт з ректором, який не видав направлення для вступу у вуз. Батьки залишаються проживати у Конго, однак через небезпеку не можуть вільно пересуватися, а змушені тримати для цього охорону. Просив позов задовольнити повністю.
Представник позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, викладених в позовній заяві. Просив позов задовольнити повністю.
Представники відповідача Державної міграційної служби України ОСОБА_4, ОСОБА_5 в судовому засіданні позову не визнали з підстав, викладених у письмовому запереченні від 02.08.2013 року, суть яких полягає в тому, що вважають спірне рішення правомірним, прийнятим з ретельним з'ясуванням усіх обставин, в ході якого було встановлено, що відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, позивач вказав, що визначає себе католиком, людиною аполітичною та жодної дискримінації, погроз, та переслідувань за релігійною чи політичною ознакою не мав. В країні походження здобув середню освіту, мав можливість працювати на власному підприємстві та не виключає можливість повернення на батьківщину, але не бажає цього робити через страх призову в армію. ОСОБА_2 не навів фактів недозволеного поводження відносно себе та стосовно членів своєї сім'ї. Його батьки все життя проживають в Конго мають власний бізнес є успішними підприємцями і ніколи не мали проблем з «Май-Май» чи іншими озброєними угрупуваннями. ОСОБА_2 ніколи не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю та політичними поглядами причетним ніколи не був. При розгляді заяви та прийнятті спірного рішення було враховано Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, біженці або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається». Позивачем не було надано документів та матеріалів, що можуть бути доказом його особистого переслідування в країні постійного проживання, фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою. Просили відмовити в задоволенні позову.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_2 є громадянином Демократичної Республіки Конго та прибув в Україну через КПП «Бориспіль» 15.11.2008 року за національним паспортом серії НОМЕР_1, виданому 29.08.2008 року, з метою навчання за студентською візою НОМЕР_2 на запрошення Тернопільського державного технічного університету (а.с100-102).
Закінчив навчання на підготовчому відділенні для іноземних громадян Центру міжнародної освіти Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя та був відрахований з навчального закладу відповідно до наказу від 30.07.2009 року №484-01 (а.с.104-105).
У зв'язку із закінченням позивачем навчання, законних підстав для залишення в Україні не було.
Вказана обставина зумовила притягнення ОСОБА_2 29.10.2009 року до адміністративної відповідності за порушення статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та пунктів 3,19,25,27 Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію за ч.1 ст.203 КУпАП у вигляді штрафу у розмірі 340 грн., а 02.01.2010 року - прийняття начальником Тернопільського МВ УМВСУ в Тернопільській області рішення про його видворення за межі України з терміном виконання до 02.02.2010 року із забороною в'їзду до 02.01.2015 року (а.с.103).
Позивач не прибув до Тернопільського МВ УМВСУ в Тернопільській області для ознайомлення з рішенням про його видворення за межі України.
Судом встановлено, що рішення про видворення ОСОБА_2 не оскаржував.
05 травня 2010 року, тобто через чотири місяці після прийняття рішення про видворення, позивач звернувся до відділу міграційної служби у Львівській області з заявою щодо надання йому статусу біженця (а.с.22-25).
За результатами розгляду заяви начальником відділу міграційної служби у Львівській області прийнято наказ №14 від 25.05.2010 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця (а.с42).
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 14.12.2011 року по справі 2а-3922/11/1370 зазначений наказ визнано протиправним та зобов'язано відділ міграційної служби у Львівській області повторно розглянути звернення позивача про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця (а.с.127-129).
28.12.2012 року ОСОБА_2 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту (а.с.61-66). Причиною виїзду з останньої країни постійного проживання вказав етнічні та інші - навчання.
Під час проведення цього ж числа співбесіди ОСОБА_2 назвав основними причинами виїзду з країни походження те, що за відмову стати членом етнічної групи Маі-Маі, яка є кримінальною групою, в 2008 році її члени побили працівників його підприємства в м. Колвезі. Його переслідували невідомі і одного разу в серпні (кінці липня) обстріляли його автомобіль з пістолета, побили заднє скло.
Відомостями протоколів співбесіди від 28.12.2012 року, проведеної з участю перекладача (а.с.67-76), та від 17.04.2013 року (а.с109-114), підтверджено, що заявник ніколи не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю та політичними поглядами причетним ніколи не був. Його батьки все життя проживали та продовжують проживати в Конго, де мають власний бізнес, є успішними підприємцями і ніколи не мали проблем з «Маі-Маі» чи іншими озброєними угрупуваннями.
Встановлено, що ОСОБА_2 виїхав з Конго, щоб здобути освіту. Будучи в Україні, від своєї мами дізнався, що в його країні мобілізують всіх чоловіків з племені «Луба», до якого він належить, в повстанську армію «Маі-Маі», яка воює з державною армією.
Фактично ОСОБА_2 вказав про єдиний випадок, який, на його думку підтверджує переслідування з боку «Маі-Маі», однак обставини нападу відрізняються у протоколах від 28.12.2012 року та від 17.04.2013 року.
Стосовно довідки № 158 від 08.09.2011 року бургомістра комуни Лінгвала м. Кіншаса про те, що ОСОБА_2 є жертвою у зв'язку зі своєю етнічною приналежністю та на протязі 2008 року піддавався смертельній небезпеці зі сторони групи озброєних повстанців під загальновідомою назвою «Маі-Маі» з племені «Луба» (а.с.78-81), то суд зазначає, що наведена у ній інформація носить загальний характер без конкретних фактів і суперечить поясненням позивача про те, що він пробув в м. Кіншаса не більше трьох місяців (вересень-листопад 2008р.), про його присутність в місті знав лише його адвокат, будь яких проблем з зазначеним угрупуванням у нього не виникало.
У висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який затверджено 24.04.2013 року, зазначено, що заява не підлягає задоволенню, оскільки таке звернення має на меті легалізацію свого незаконного перебування в Україні.
При цьому відповідач провів аналіз поведінки ОСОБА_2 з часу в'їзду в Україну на законних підставах (15.11.2008 року) і до моменту звернення у міграційну службу лише через чотири місяці після прийняття уповноваженим органом рішення про його видворення за межі України (05.05.2010 року); встановив відсутність проблем з одержанням паспорту і візи та безперешкодним виїздом закордон; вказав на непослідовність та суперечність пояснень заявника, які фактично є припущеннями, відсутність оригіналів документів, що підтверджують історію заявника; поставив під сумнів їх автентичність та зазначив, що заявник не подав достовірних доказів на підтвердження його побоювань стати жертвою угрупування «Маі-Маі».
Сукупність вказаних обставин зумовила висновок про те, що ОСОБА_2 не зміг обґрунтувати свою неможливість повернутися на батьківщину через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за жодним із критеріїв, визначених Керівництвом з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН. А реальними обставинами його виїзду з Демократичної Республіки Конго були не побоювання за своє життя та отримання міжнародного захисту, а навчання за студентською візою, а в подальшому відкриття в Україні власної фірми по імпорту та експорту золотих виробів та дорогоцінного каміння (а.с.115-126).
20 травня 2013 року Державна міграційна служба України прийняла рішення № 306-13, яким підтримала висновок Головного управління ДМС України у Львівській області та відмовила у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 ст. 1 цього Закону, відсутні (а.с. 169).
Зазначене рішення надіслано позивачеві разом з повідомленням № 5 від 17 червня 2013 року (а.с.170).
Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України зобов'язано органи державної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб , які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671 визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671, відповідно до яких, зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671, відсутні.
У відповідності до частини 1 статті 7 Закону №3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (частини 2, 7 статті 7 Закону №3671).
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Частиною другою статті 13 Закону №3671 передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно з пунктів 99-100 глави 2 Керівництва УВКБ ООН під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує, міжнародному захисту і не є біженцем.
Згідно пункту F Керівництва УВКБ ООН мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 статті 1 Закону №3671, беручи до уваги положення Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Встановлені судом обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 стверджує, що він, належачи до етнічної групи «Луба», до якої також належить його мати та діючий Президент країни ОСОБА_6, підтримує владу останнього, і саме з цим пов'язує погрози з боку представників озброєного руху «Маі-Маі», утвореного всередині соціальної групи «Луба», які виявились, зокрема в обстрілі автомобіля та побитті працівників належного йому підприємства. Щодо його участі у політичних подіях заявник повідомив, що участі у мітингах та інших заходах не приймав. При цьому позивач не надав жодних доказів, які б підтверджували його належність до етнічної групи «Луба», а пояснення про те, що відмова приєднатися до угрупування «Маі-Маі» стала приводом для переслідування нічим не підтверджені. Покликання на переслідування молодих людей за цією ознакою є надто загальним, неперсоніфікованим. Враховуючи наведене, твердження про переслідування за ознакою етнічної належності та політичних поглядів достовірно не встановлені.
Щодо критерію «наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань», суд зазначає, що події, на які покликається заявник та які жодними доказами не підтверджені, мали місце влітку 2008 року, а в Україну він прибув через декілька місяців на підставі одержаного відповідно до національного законодавства паспорта для виїзду закордон та за відкритою у встановленому порядку студентською візою. Вказані обставини свідчать про безперешкодне залишення ОСОБА_2 країни походження. Не зважаючи на небезпеку, яка, з його слів, мала місце з боку угрупування «Маі-Маі», у зв'язку з чим він переховувався у м. Кіншаса, реальних дій до позивача не застосовано.
Наведене свідчить про те, що загрози його життю не було, а побоювання не були реальними.
Суд зазначає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Однак, слід зауважити, що ситуація у країні походження не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, пунктом 37 Керівництва УВКБ ООН визначено, що оскільки побоювання суб'єктивні, це вносить суб'єктивний елемент у стан особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем. Тому для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні його походження.
За інформацією, отриманою із різноманітних відкритих джерел, ситуація в Демократичній Республіці Конго лишається нестабільною та неконтрольованою. Однак це стосується, в основному, Північного та Південного Ківу. Позивач до виїзду в Україну проживав на півдні країни в містах Лумумбаші, Колвезі та на заході в місті Кіншаса, які розташовані поза зонами бойових дій.
Інформація по країні походження, як на безумовний та беззаперечний доказ наявності обґрунтованих побоювань переслідування у позивача у країні свого походження, не містить конкретних відомостей про утиски позивача та загрози його життю.
Суд враховує, що значна тривалість між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим. Суд зазначає, що конкретним приводом для звернення позивача з заявою про визнання біженцем стало закінчення терміну перебування в Україні. Ця причина не пов'язана із побоюванням стати жертвою переслідувань в Демократичній Республіці Конго, а має на меті легалізацію перебування в Україні. Таким чином, справжня мета звернення позивача до органу ДМС України не була пов'язана з бажанням отримати статусу біженця.
Вказані обставини, які відображені у матеріалах особової справи, брались до уваги Державною міграційною службою України під час прийняття рішення за заявою позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем проводились співбесіди з заявником з метою з'ясування всіх обставин справи, необхідних для прийняття рішення за поданою заявою, проводився аналіз матеріалів офіційних джерел по країни походження позивача. При цьому, як встановлено судом, перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця здійснена відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Враховуючи, що позивач не надав доказів на підтвердження фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, які є дискримінаційними, а відповідач не виявив таких обставин, суд дійшов висновку про те, що у позивача не склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671.
Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті ( вчинені ) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши спірне рішення Державної міграційної служби України №306-13 від 20.05.2013 року, суд прийшов до переконання, що таке прийняте з дотриманням вимог чинного законодавства України і передбачених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України принципів, а також з урахуванням Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН.
З огляду на наведені правові норми та встановлені судом обставини справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість і законність висновків рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і чинними законами України, тобто правомірно, тому позов в частині його оскарження є безпідставним та до задоволення не підлягає.
Оскільки суд встановив законність спірного рішення та відсутність підстав для його скасування, не підлягає до задоволення і позовна вимога щодо зобов'язання повторного розгляду відповідачем заяви ОСОБА_2 про надання йому статусу біженця і прийняття рішення про визнання біженцем в Україні.
Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають відшкодуванню понесені позивачем судові витрати.
Керуючись ст. ст. 7-14, 69-71, 86, 87, 94, 159, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову відмовити повністю.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови відповідно до частини другої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Постанова набирає законної сили в строк та в порядку, передбаченому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Хома О.П.
Суддя Гулик А.Г.
Суддя Тертичний В.Г.
Повний текст постанови виготовлений 30 вересня 2013 року