"17" вересня 2013 р. м. Київ К-40961/10
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючого:Штульман І.В. (доповідач),
суддів:Рецебуринського Ю.Й.,
Ситникова О.Ф., -
провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за позовом ОСОБА_4 до Дзержинського районного центру зайнятості міста Харкова, Харківського міського центру зайнятості, Харківського обласного центру зайнятості про стягнення допомоги по безробіттю, зобов'язання здійснити й виплатити її компенсацію та індексацію, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 20 серпня 2010 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року, -
У квітні 2007 року ОСОБА_4 звернувся в суд з адміністративним позовом, після неодноразових уточнень і доповнень, 29 червня 2010 року просив стягнути з Дзержинського районного центру зайнятості міста Харкова, Харківського міського центру зайнятості, Харківського обласного центру зайнятості 2676,22грн. нарахованої йому допомоги по безробіттю, 4836,71грн. недонарахованої йому допомоги по безробіттю, 5000грн. моральної шкоди, а також зобов'язати відповідачів провести компенсацію та індексацію грошової допомоги по безробіттю, стягнувши з них на його користь судові витрати за комп'ютерні та копіювальні роботи в сумі 44грн. Позовні вимоги ОСОБА_4 обґрунтовував тим, що 22 липня 2004 року його було зареєстровано в Дзержинському районному центрі зайнятості міста Харкова як такого, що шукає роботу, а 29 липня 2004 року йому було присвоєно статус безробітного. ОСОБА_4 зазначає, що з 27 жовтня 2004 року по 31 січня 2005 року Дзержинський районний центр зайнятості міста Харкова виплачував йому допомогу по безробіттю, яку фактично не було виплачено, оскільки цей відповідач вважав, що для отримання такої допомоги необхідно відкрити банківський рахунок. Позивач вважає помилковим проведений відповідачем розрахунок належної йому до виплати суми, вказуючи, що відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року №1533-III (далі - Закон №1533-III) допомога по безробіттю не може бути нижчою прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Постановою Дзержинського районного суду міста Харкова від 20 серпня 2010 року позов задоволено частково. Стягнуто з Харківського міського центру зайнятості на користь ОСОБА_4 нараховану суму допомоги по безробіттю в розмірі 2767,22грн. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року апеляційну скаргу позивача задоволено частково, постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 20 серпня 2010 року змінено в частині розподілу судових витрат. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору за подачу адміністративного позову до суду першої інстанції в розмірі 1,70грн. В іншій частині постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 20 серпня 2010 року залишено без змін.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, позивач ОСОБА_4 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нову постанову про задоволення позову.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
За приписами частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
Судами попередніх інстанцій встановлено, і це підтверджується матеріалами справи, що з 22 липня 2004 року ОСОБА_4 був зареєстрований в Дзержинському районному центрі зайнятості міста Харкова як такий, що шукає роботу (звільнений з роботи 16 червня 1993 року згідно статті 38 Кодексу законів про працю України (трудовий договір, укладений на невизначений строк, розірвано з ініціативи працівника)). 29 липня 2004 року позивачеві надано статус безробітного. Виплату допомоги по безробіттю ОСОБА_4 розпочато з 27 жовтня 2004 року і припинено 31 січня 2005 року, про що є записи в трудовій книжці позивача (НОМЕР_1). За вказаний період позивачеві ОСОБА_4 була нарахована допомога по безробіттю у розмірі 289,92грн.
Згідно частини 2 статті 22 Закону №1533-III особи, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали менше 26 календарних тижнів, а також особи, які бажають відновити трудову діяльність після тривалої (більше 6 місяців) перерви, та застраховані особи, звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, мають право на допомогу по безробіттю без урахування страхового стажу.
Відповідно до частини 2 статті 23 Закону №1533-III допомога по безробіттю особам, зазначеним у частині 2 статті 22 цього Закону, визначається у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Згідно абзацу 5 пункту 3 Розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону №1533-III до стабілізації економічного становища в Україні мінімальний розмір виплат, передбачених частинами 2 та 4 статті 23, абзацом 2 частини 1 та частиною 2 статті 28, статтею 29, частиною 1 статті 33 цього Закону, визначається Верховною Радою України щороку одночасно з встановленням розміру страхових внесків виходячи з реальних можливостей Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Законом України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2004 рік» від 11 травня 2004 року №1704-IV затверджено на 2004 рік прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 386,73грн. для працездатних осіб (стаття 1). Статтею 2 вказаного Закону передбачено, що розміри державних соціальних гарантій на 2004 рік, що визначаються залежно від прожиткового мінімуму, встановлюються відповідними законами, Законом України «Про Державний бюджет України на 2004 рік», а також нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України.
Статтею 3 Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування» від 11 січня 2001 року №2213-III (далі - Закон №2213-III), яка у встановленому порядку неконституційною не визнавалася, передбачено, що виходячи з можливостей Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття установлено, що виплати, передбачені частинами 2 та 4 статті 23, абзацом 2 частини 1 та частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 33 Закону №1533-III, встановлюються в розмірі не нижче ніж 23 відсотки прожиткового мінімуму для працездатної особи (редакція діяла в період призначення та нарахування ОСОБА_4 допомоги по безробіттю з 27 жовтня 2004 року по 31 січня 2005 року).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку, що допомога по безробіттю з 27 жовтня 2004 року по 31 січня 2005 року позивачеві ОСОБА_4 була нарахована відповідно до вимог діючого законодавства.
26 жовтня 2006 року ОСОБА_4 (звільнений з роботи 24 жовтня 2006 року згідно пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (за угодою сторін) звернувся до Дзержинського районного центру зайнятості міста Харкова, де був зареєстрований як такий, що шукає роботу. Статус безробітного позивачеві було надано 2 листопада 2006 року і з цієї дати йому розпочато виплату допомоги по безробіттю, яку припинено 27 жовтня 2007 року, про що є записи в згаданій трудовій книжці. За цей період позивачеві була нарахована допомога по безробіттю у розмірі 2386,35грн.
Згідно пункту 2.1 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності (далі - Порядок), затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20 листопада 2000 року №307, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 грудня 2000 року за №915/5136, застрахованим особам, які втратили роботу з не залежних від них обставин і визнані в установленому порядку безробітними та протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, допомога по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу) залежно від страхового стажу: до 2 років - 50 відсотків; від 2 до 6 років - 55 відсотків; від 6 до 10 років - 60 відсотків; понад 10 років - 70 відсотків. Залежно від тривалості безробіття допомога по безробіттю зменшується і виплачується у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів - 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів - 80 відсотків; надалі - 70 відсотків.
Відповідно до пункту 2.2 зазначеного Порядку втратою роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин вважається припинення трудового договору відповідно до статті 36 (пункти 1, 2, 3), статті 38 (у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного договору чи трудового договору), статті 39, статті 40 (пункти 1, 2, 5, 6) Кодексу законів про працю України.
Згідно частини 1 статті 22 Закону №1533-ІІІ застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, мають право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу. Право на допомогу по безробіттю зберігається у разі настання перерви страхового стажу з поважних причин, якщо особа протягом місяця після закінчення цієї перерви зареєструвалась в установленому порядку в державній службі зайнятості як безробітна. Поважними причинами є: навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладах, клінічній ординатурі, аспірантурі, докторантурі з денною формою навчання; строкова військова служба; здійснення догляду непрацюючою працездатною особою за інвалідом I групи або дитиною-інвалідом віком до 18 років, а також за пенсіонером, який за експертним медичним висновком потребує постійного стороннього догляду; інші поважні причини, передбачені законодавством України.
Відповідно до частини 1 статті 23 Закону №1533-ІІІ застрахованим особам, зазначеним у частині 1 статті 22 цього Закону, розмір допомоги по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу), визначеної відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого Кабінетом Міністрів України, залежно від страхового стажу: до 2 років - 50 відсотків; від 2 до 6 років - 55 відсотків; від 6 до 10 років - 60 відсотків; понад 10 років - 70 відсотків. Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів - 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів - 80 відсотків; у подальшому - 70 відсотків.
Згідно частини 4 статті 23 Закону №1533-ІІІ у середньомісячну заробітну плату (доход) для обчислення допомоги по безробіттю враховуються всі види виплат, на які нараховувалися страхові внески. Допомога по безробіттю не може бути вищою за середню заробітну плату, що склалася в галузях національної економіки відповідної області за минулий місяць, і нижчою за прожитковий мінімум, встановлений законом.
Статтею 65 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» від 20 грудня 2005 року №3235-IV затверджено з 1 жовтня 2006 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 505грн. для працездатних осіб.
Статтею 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 року №489-V затверджено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2007 року в розмірі 525грн., з 1 квітня 2007 року - 561грн., з 1 жовтня 2007 року - 568грн.
Статтею 3 Закону №2213-III, яка у встановленому порядку неконституційною не визнавалася, передбачено, що виходячи з можливостей Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття установлено, що виплати, передбачені частинами 2 та 4 статті 23, частиною 1 статті 33 Закону №1533-III, встановлюються в розмірі не нижче ніж 23 відсотки прожиткового мінімуму для працездатної особи (редакція діяла в період призначення та нарахування ОСОБА_4 допомоги по безробіттю з 2 листопада 2006 року по 27 жовтня 2007 року).
Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що допомога по безробіттю з 2 листопада 2006 року по 27 жовтня 2007 року позивачеві ОСОБА_4 була нарахована відповідно до діючого законодавства.
Також судом правильно визнано належним відповідачем по даній справі Харківський міський центр зайнятості.
Пунктом 1.3 зазначеного вище Порядку визначено, що допомога по безробіттю призначається центрами зайнятості, на які покладено функції робочих органів виконавчої дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, за місцем перебування безробітного на обліку і виплачується в установленому порядку через банківські
установи.
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2005 року по справі №2-153/05 за скаргою ОСОБА_4 на дії директора центру зайнятості Дзержинського району міста Харкова було залишено без змін рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 8 червня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 8 вересня 2005 року, а касаційну скаргу позивача ОСОБА_4 - без задоволення, при цьому зазначено, що вимоги заявника про визнання незаконними дій директора центру зайнятості
Дзержинського району міста Харкова щодо відмови у виплаті допомоги по безробіттю до відкриття ОСОБА_4 рахунку в банку задоволенню не підлягають.
Згідно частини 3 статті 112 Кодексу адміністративного судочинства України у разі часткового визнання адміністративного позову відповідачем і прийняття його судом може бути прийнята постанова суду про задоволення визнаних відповідачем позовних вимог відповідно до статті 164 цього Кодексу. У разі повного визнання відповідачем адміністративного позову і прийняття його судом приймається постанова суду про задоволення адміністративного позову.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про стягнення з відповідача коштів.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з Харківського міського центру зайнятості нарахованої ОСОБА_4 суми допомоги по безробіттю, суди попередніх інстанцій правильно врахували, що позивач не просить визнати дії відповідачів неправомірними чи протиправними, а зазначений відповідач визнає позовні вимоги в цій частині та просить їх задовольнити.
Згідно пункту 6 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21 лютого 2001 року, своєчасно не отриманий з вини громадянина дохід компенсації не підлягає.
Відповідно до частини 1 статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Таким чином, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 у іншій частині.
Згідно частини 3 статті 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки постанова суду апеляційної інстанції, якою змінено рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновки суду не спростовують, підстави для призначення справи до розгляду в судовому засіданні відсутні.
Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Касаційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.
Постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 20 серпня 2010 року в незміненій частині та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Дзержинського районного центру зайнятості міста Харкова, Харківського міського центру зайнятості, Харківського обласного центру зайнятості про стягнення допомоги по безробіттю, зобов'язання здійснити й виплатити її компенсацію та індексацію, відшкодування моральної шкоди - залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий: Штульман І.В.
Судді: Рецебуринський Ю.Й.
Ситников О.Ф.