іменем україни
18 вересня 2013 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Гвоздика П.О.
суддів: Євграфової Є.П., Завгородньої І.М.,
Журавель В.І., Савченко В.О.
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відкритого акціонерного товариства «Придунайський», третя особа: в.о. голови правління відкритого акціонерного товариства «Придунайський» Дімчев Віктор Іванович, про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за касаційною скаргою приватного акціонерного товариства «Придунайський» на рішення Ренійського районного суду Одеської області від 25 січня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 30 квітня 2013 року,-
ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому, посилаючись на порушення відповідачем норм трудового законодавства, просила скасувати накази в.о. голови правління ВАТ «Придунайський» про накладення на неї дисциплінарних стягнень та про її звільнення, поновити її на роботі на посаді головного бухгалтера, стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.
Рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 25 січня 2013 року позов задоволено частково.
Визнано недійсними накази в.о. голови правління відкритого акціонерного товариства «Придунайський»:
- №52 від 27.06.2012 року, №53 від 27.06.2012 року, №54 від 27.06.2012 року, №55 від 27.06.2012 року, № 56 від 27.06.2012 року, № 68 від 17.07.2012 року про накладення дисциплінарних стягнень, та № 69 від 17.07.2012 року і № 70 від 18.07.2012 року про звільнення.
У задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсними наказів в.о. голови правління аідкритого акціонерного товариства «Придунайський» № 30 від 24.04.2012 року та № 57 від 27.06.2012 року - відмовлено.
Поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді головного бухгалтера ВАТ «Придунайський» з 17.07.2012 року.
Стягнуто з ВАТ «Придунайський» на користь ОСОБА_3 заробітну плату за період вимушеного прогулу з 17.07.2012 року по день поновлення на роботі у сумі 23 098 грн, з відрахуванням всіх належних платежів та податків, а також 2 500 грн витрат на правову допомогу.
У задоволенні позовних вимог в частині стягнення витрат на лікування та моральної шкоди відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 30 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції змінено в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди та задоволено позов частково.
Стягнуто з ВАТ «Придунайський» на користь ОСОБА_3 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У касаційній скарзі ПрАТ «Придунайський» просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Проте зазначеним вимогам постановлені у справі судові рішення не відповідають.
Поновлюючи ОСОБА_3 на роботі та стягуючи на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачку звільнено з роботи з порушенням норм трудового законодавства.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд, застосувавши норми ст.1167 ЦК України до даних правовідносин, зазначив, що позивачці завдано такої шкоди незаконним звільненням з роботи.
Однак такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального права.
Відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП трудовий договір може бути розірвано в разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо раніше до нього застосовувались заходи дисциплінарного стягнення.
Тому при звільненні працівника з підстав, передбачених цією нормою закону, організація повинна навести конкретні факти допущеного ним невиконання обов'язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнення та коли.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 22 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, необхідно з'ясувати, в чому конкретно виявилося порушення, яке стало приводом до звільнення; чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за п. 3 ст. 40 КЗпП; чи додержано власником або уповноваженим ним органом передбачених статтями 147, 148, 149 КЗпП правил і порядку застосування дисциплінарних стягнень.
Судами під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_3 з 1985 року працювала на посаді головного бухгалтера радгоспу «Придунайський», а з 1997 року після його реорганізації - у ВАТ «Придунайський».
Наказом №69 від 17 липня 2012 року позивач була звільнена з роботи на підставі п.3 ч.40 Кодексу законів про працю України, оскільки до неї раніше застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення згідно з наказами №30 від 24.04.2012 року, №№52-57 від 27.06.2012 року «Про оголошення догани», №№68-69 від 17.07.2012 року «Про оголошення догани», №70 від 18.07.2012 року «Про оголошення догани».
Поновлюючи ОСОБА_3 на роботі, суди перерахували, але не дали жодної оцінки наданим відповідачем доказам, в тому числі й листку непрацездатності серії АБШ № 037506, що засвідчує перебування позивача на стаціонарному режимі лікування з 20.04.2012 року; копії електронного листа на адресу адміністрації підприємства, датованого 07 год. 20 хв. 20.04.2012 року, яким вона повідомляла про своє погане самопочуття та надіслала електронні ключі для подання звітності; копії електронного листа, датованого 21.05.2012 року, яким вона повідомила адміністрацію підприємства про знаходження на лікарняному телефоном лише 25.04.2012 року; письмовим поясненням від 13.06.2012 року до наказу №46 від 13.06.2012 pоку, якими вона сама підтверджує, що повідомила адміністрацію підприємства про знаходження на лікарняному телефоном лише 25.04.2012 року; поясненням позивачки інспектору Територіальної державної інспекції з питань праці в Одеській області Сорокіну І.Б., якими вона підтвердила, що 19.04.2012 року не повідомляла адміністрацію ні про поганий стан здоров'я, ні про звільнення від роботи, знаходилась на робочому місті та виконувала обов'язки; акту перевірки №15-26-031/00354 від 27.06.2012 року щодо дотримання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування за зверненням позивача, який було складено у присутності адміністрації відповідача та позивачки, яким було встановлено, що позивач не повідомляла відповідача ні про поганий стан здоров'я, ні про звільнення від роботи, знаходилась на робочому місті та виконувала свої обов'язки; довідці Управління праці та соціального захисту населення Ренійської районної державної адміністрації від 16.07.2012 pоку щодо перевірки дотримання законодавства про працю та оплату праці на підставі звернення ОСОБА_3 від 30.05.2012 року; довідці довільної форми відвідування позивачкою лікаря поліклініки 19.04.2012 pоку.
Також, суд не дав оцінки тому факту, що в своїх поясненнях, скаргах, зверненнях до різних державних органів, які є в матеріалах справи, позивач вказує різні часи звернення до лікаря та різні медичні заклади.
Між тим, за змістом рішення суду повинно бути мотивовано із зазначенням встановлених судом обставин, які мають значення для справи, їх юридичної оцінки, а також визначених відповідно до них правовідносин.
У рішенні суду необхідно наводити мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувались вимоги та заперечення, чи були порушені, не визначені або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, із зазначенням норм закону, на підставі яких вирішено справу, з аргументацією своїх висновків щодо прийняття рішення.
Крім того, стягуючи з відповідача на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції не врахував ч.ч. 3, 4 п. 2 та ч. 1 п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, згідно з яким середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції зазначені вимоги законодавства неправильно застосував.
Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.
Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом (ч. 2 ст. 84 ЦПК України).
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» (в редакції чинній на момент ухвалення судового рішення) затверджено граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних справ.
Відповідно до додатку до вказаної постанови встановлено, що розмір витрат, пов'язаних з правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, якщо компенсація сплачується іншою стороною, не перевищує суму, що обчислюється виходячи з того, що зазначеній особі, виплачується 40 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи.
Згідно до положень ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Виходячи з аналізу ст. ст. 84 та 88 ЦПК України та ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» судові витрати на правову допомогу - це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов'язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.
Стягуючи витрати на правову допомогу в розмірі 2500 грн, ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом не наведено розрахунків цих витрат; не враховано положення постанови Кабінету Міністрів України щодо граничного розміру компенсації витрат на правову допомогу; не перевірено, які документи свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанції до прибуткового касового ордеру, платіжного доручення з відміткою банку або іншого банківського документу, касового чеку).
Перевіряючи в апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд у порушення вимог ст. 212 ЦПК України також належним чином не перевірив всі надані сторонами докази та не дав їм належної правової оцінки.
Крім того, ухвалюючи власне рішення та задовольняючи вимоги ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права.
Так, п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди на підставі ст. 1167 ЦК України, невірно визначив характер спірних правовідносин та в порушення норм матеріального права застосував норму Закону, яка на спірні правовідносини не поширюється.
Наведене свідчить, що судами не повно з'ясовані обставини справи, не надано їм оцінки, хоча з'ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.
За таких обставин, коли фактичні обставини належним чином не встановлені, ухвалені у справі судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Придунайський» задовольнити частково.
Рішення Ренійського районного суду Одеської області від 25 січня 2013 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 30 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий П.О. Гвоздик
Судді: Є.П. Євграфова
В.І. Журавель
І.М. Завгородня
В.О. Савченко